Щоденники Ієрихар. Ваза

Так я думала, копаючи картоплю. Про все на світі.

У нас, на Поліссі, досі садять картоплю в копці. Кладуть на землю дві чи три картоплини і нагортають маленький горбик. Восени його треба розкопати і дістати вже п’ять, а якщо пощастить, то й десять картоплин.

Але для кого я це пишу? Для себе? Я першою, здається, в нашому селі збунтувалася проти цього способу садіння картоплі.

— Що вона хоче, ця навіжена вчителька? — так казала Петрова мати. — Хто ж кидає бульбу у рівчак? Без копця ніц не виросте.

— Або ми будемо садити так, як у всьому світі, або я не садитиму взагалі, — сказала я Петрові.

Мої бунти. Бунти сумирної філологині. Картоплю кидали вслід за плугом ще у нас в школі-інтернаті. Чи це я... я довідалася пізніше?

Ледве я подумала про інтернат, як мою голову пронизав раптовий гострий біль. Наче блискавка, різонув. Мов удар, несподіваний, пекучий удар різкою по голові. І це не вперше. Так уже було. Я заточилася.

Але далі сталося те, чого раніше не було. Я відірвалася від землі й полетіла вгору, десь під самісіньке небо.

— Мамо, — почула я розпачливий крик Іринки. — Мамо!

Я стояла на землі, а донька поруч і заглядала мені у вічі. Голова в мене вже не боліла, тільки підкошувалися ноги.

— Що з тобою, мамо?

Голос у Іринки переляканий і якийсь начебто благальний, чи що?

— А що зі мною?

— Ти геть зблідла, захиталася, а потім начеб зникла.

— Зникла? — Я злякалася не на жарт. — Як це — зникла?

— Тебе раптом не стало. Була і нема. Мовби кудись полетіла.

— Що? По... Полетіла?

Я згадала відчуття польоту. Мовби я піднялася над землею. Наче справді кудись летіла. Отже... Отже Іринка це помітила? Чи тільки моє зникнення? Господи, що ж це зі мною діється?

Я опустилася на мішок з картоплею. Холодний мішок.

— Щось голова закрутилася, — сказала я.

— Що ви там розсілися, ледацюги, — жартома гукнув Петро.

«Хоч би ніхто ще не помітив, — раптом подумала я. — Хоч би не помітив. Але що мали помічати...»

Відповіді не було.

Сьогодні мала розмову з Наталкою — вона приїхала у п’ятницю ввечері на картопляну толоку. Толоку, на якій були, окрім нашої сім’ї (бідний Ігор теж намагався збирати викопану картоплю і навіть носити кошики з бульбами), Петрів брат Андрій з дружиною, свекруха, свекор, сусідка Марина Павлиха, її донька Ліза, моя колега вчителька географії Валерія Гнатівна. Цікаво, чи помітили вони, як Іринка, моє короткочасне зникнення? А якщо помітили, то що подумали? Чи то було щось таке, що здалося мені і моїй молодшій дочці? А якщо так, то чому тільки нам двом? Чи просто нам обом?

До цих питань я поверталася раз по разу і ввечері, коли після роботи ми вечеряли й «остограмлювалися», і вранці в неділю. А ще я гнала від себе потребу розмови з Наталкою. Саме потребу.

Я собі багато чого передумала. Авжеж, у суботу, після напруженого дня роботи та ще випитої чарки, я впала на ліжко, крізь сон, вже сон чи засинання, чула якесь бурмотіння (дорікання) Петра. З тим і провалилася. А посеред ночі прокинулася (годинник показував півчетвертої) і вже не змогла заснути.

Звісно, Наталка! Очі в неї сміються, а в глибині їх сидить пташка суму. А може, й комашка. Ні, краще звірина. Не хом’ячок, звісно, а киця, готова в будь-який момент випустити кігті. Щоб захищатися і когось подряпати. Навіть мене.

«Або жалібно занявчати», — кажу я собі подумки.

І думаю, чи я те нявчання почула. Чому я нічого не знала про доньку? Чому вона нічого мені не розповідала?

Я йшла до розмови з нею і розмови боялася.

Вночі, зрозумівши, що не засну, я тихенько встала. Тіло моє, на диво, зовсім не було важким, не боліло, не нило, як можна було сподіватися після майже цілого дня важкої роботи в полі. Втім, я і помічала дивну особливість мого тіла — дуже швидко відновлюватися після важкої роботи, «воловість», як каже Петро. Він інколи навіть свариться за мою невтомність (сварився раніше, кажу я собі і морщуся), казав, що я себе заганяю.

— Я витривала, ми, дєтдомівці, такі, — відповідала я йому.

Тихенько одяглася, вийшла надвір. Доволі холодно. На небі хмарно. Тільки одна-єдина зірка визирає з-за темної важкої ковдри, що огортає наші Загоряни, а, може, і весь світ.

Я спиняюся. Кажу:

— Зіронько, ми вдвох з тобою, ми самотні.

Шепчу, озираюся, наче серед ночі мене може хтось почути. Довкола осіння тиша. Підбігає Ларибус, треться об ногу, лащиться. Нашого кудлатого дворнягу з домішкою якоїсь благородної крові назвав цією дивною кличкою (швидше, іменем) Ігор. Сам не міг пояснити, що означає це дивне слово, і звідки воно прийшло до нього. Петро кличе його Рексом і пес відгукується на обидві клички. Хоча мені здається іноді, що химерне Ларибус йому більше подобається. Так-от здається.

Я виходжу за ворота і йду кудись. Дивно, що мені хочеться йти. Куди? Я не знаю. На душі щось таке, що... Пригадую раптом слова пісні російською: «Звенит высокая тоска, необъяснимая словами». Але тоски, нудьги нема. Є потреба йти кудись. Хоча б до тієї зірки. Дивна думка.

«Дуже дивна», — думаю.

Втім, навіщо я про це пишу. Мені самій не цікаві мої химери. Не цікаві і не зрозумілі.

Хоч я таки пройшлася нашою і ще одною вулицею. Доки не завалував люто собака, якого на ніч відчепили. Добре, що Ларибус прибіг і ощетинився. Я злякалася, що гарчання псів розбудить якщо не всеньке село, то наш куток напевне.

Ніхто не помітив моєї відсутності. Всі спали, зморені важкою працею.

Згадую розмову з Наталкою.

— Ви хотіли, мамо, зі мною поговорити. Я ж бачу, що хотіли.

— Хотіла, — погоджуюся я.

Ми вийшли за сарай. Потім через наш город і мимо сусіднього спустилися до річки.

Вдома я наче боялася починати розмову, бо міг почути Ігор. Чи Іруська.

Я довідалася, що в Наталки з тим чоловіком — все.

— Все, мамо, — сказала вона і рубонула рукою повітря. — Я зрозуміла, що моя таємна любов йому не потрібна. І мені — теж.

— Таємна любов?

Я пишу і рву написане. Хоча воно, окрім мене, нікому не призначається.

Таємна любов!

Таємна любов!

Таємне кохання!

Любов? Таємна?

Скільки б я разів не написала, суть лишається тією ж самою: моя донька-студентка була коханкою одруженого чоловіка. Який просто користувався нею. Ніякого цивільного шлюбу. Вона бігла до нього, лягала в ліжко, ледве він зателефонує, покличе. І все. Випадково зустрівши, той чоловік удавав, що не знає її. А потім телефонував. Наталка не знала навіть номера його «мобілки».

— Я кохала його, — каже Наталка.

І додає, що зустрічалися на його таємній квартирі.

— Таємній? Як це?

— Ну, про неї не знала його дружина. Ну, купив, купив. Він же бізнесмен. А від дружини він був залежний. Бо її батько...

Наталка вмовкла.

«Тобі боляче?» — хочу спитати я і не питаю.

Я не розумію такого кохання. Нездатна зрозуміти. Тим більше, в моєї дочки. Чому саме в неї? Чого я їй недодала? А її слова про Бориса, про те, що з ним треба переспати... Переспати?

Кепський з тебе педагог, Світлано Ігорівно!

У мене в класі є така учениця. Ларочка. Леся. Симпатичне дівчисько з величезними темно-синіми кольору стиглої сливи оченятами. Не відмінниця, але гарна учениця, особливо з гуманітарних предметів. Добре знає літературу, чимало віршів напам’ять. Коли я створила в школі літературний театр, стала вже минулого року однією з кращих актрис. Гарно читає композиції з віршів. І хронічна ябеда. Доносить геть про все — що роблять і кажуть однокласники та навіть учні з інших класів. І вчителі. Вдома — батькам про школу. Я спочатку намагалася її виховувати (це було, коли я тільки стала їхньою «класною дамою»), а потім зрозуміла, що не допоможе. Ябедництво в її характері. Якщо не мені, то доповідатиме іншим.

Я запропонувала якось Ларочці писати мені про все, що вона почує. Дівчисько з очима кольору стиглої сливи подивилося на мене насторожено. Може, боялася, що ті записи до когось потраплять? Та бажання доповідати виявилося нестримним. Через тижнів два вона принесла мені перші два аркуші зі шкільного зошита. Коли Ларочка вийшла, я порвала ті листочки, не читаючи. Так робила й надалі. Сьогодні вперше в новому навчальному році дівчисько принесло мені своє писання.