І прибуде суддя

Ми завели розмову про особливості нинішньої весни, яка почалася з морозів, далі нагадувала справжню весну, а тепер, коли справа підходить до травня, знову прийшов небувалий холод. Далі перекинулися на зростання цін, але незабаром я збагнув: цей вечір надто довгий, щоб тратити його невідомо на що. Я послався на те, що мені треба до вітру, і вийшов.

Я пройшов тихою вулицею, повернувся назад і зрештою вибрався на ту, де жила Ґлорія. Потім я ще вертався раз, і вдруге, і втретє. Вулиця спала. «Може, пошукати крику?» — подумав я. Місто мовчало. Остання моя прогулянка нічною Старою Вишнею? Так воно і було. Я ставав частиною цього міста, хоч жити тут без Ґлорії не міг. «А далі що?» — сказав я собі. І відповів: нічого. Якщо Стара Вишня мене вперто не приймала, то виходило, що все-таки віднині приймав її я.

Ось і дорога до гуртожитку, моєї нової оселі. Затемнені вікна, проте не всі. Одне, друге, третє таки світяться. Котресь із них моє, але я ще не знаю яке.

4 травня

Вночі перед сном до мене прийшла мама. Ні, не прийшла, а я побачив її: вона бігла, спотикаючись, по снігу, якого рясно насипало вночі. Бігла, а я стояв біля вікна. Тільки далі все було не так, як насправді колись. Мама зайшла до хати, підійшла до мене і погладила по голові.

— Тітку Марію вбито? — прошептав я.

— Як і тоді, — сказала мама.

Мама дивилася на мене спокійним, лагідним поглядом, вона мовби хотіла уберегти мене від того, що буде далі. Тоді ж, давно, в дитинстві погляд її кричав, а я затерп, щоб вибухнути страшним криком.

Мама дивилася й дивилася, її присутність була мені необхідна і водночас нестерпна.

«Хто вона насправді?» — спитав я себе і не отримав відповіді.

Тільки мама стояла і дивилася, дивилася на мене, доки я не заплющив очі.

Потім поруч із нею став суддя — високий, суворий, — той, що в сільському клубі виголошував вирок дядькові Іванові. Він щось казав, але що? Я прогнав його геть, розплющивши очі.

Десь далеко від мене спала Ґлорія.

Десь ще далі спала Валерія.

«А може, вони теж не сплять?» — подумав я.

Ґлорія — напевне ні, я хотів устати, піти до неї, але зрозумів, що не зроблю цього. Я одужав, і віднині жоден старовишнівський фантом не мав наді мною сили і влади.

З цією думкою я заснув і прокинувся. Пішов на роботу, щоб час від часу пригадувати цю думку. У своєму новому житті я розглядав справи, виносив вироки, розмовляв з колегами, жартував із секретаркою Раїсою, ввечері розпивав пляшку з Вадимом, сусідом по гуртожитку, і його знайомими, бо заснути тверезим не міг. Це була єдина незручність. Правда, я ще боявся (хоч і прагнув) зустрічі з Ґлорією, але я мав надію, що вона знає маршрут, яким я ходжу на роботу і з роботи, і не трапиться мені на дорозі.

5 травня

Все було б добре, якби одного разу по обіді в моєму кабінеті не задзвонив телефон. Я почув голос «жебрака».

— Вітаю вас, пане суддя, — сказав він. — Ви таки не послухалися мене і лишилися в цьому місті.

— Що вам потрібно? — запитав я.

— Цього разу лише повідомити про власну смерть, — сказав «жебрак».

— Облиште ваші безглузді жарти і не заважайте працювати, — розсердився я.

— А я й не жартую, — сказав він якось натужно, наче, розмовляючи, котив під гору важезний камінь. — Через півгодини мене вже не буде. Маю до вас невеличке прохання. Хоч і сумніваюсь, чи ви його виконаєте. Я просив би вас бути присутнім на моєму похороні. Все ж я перша людина, котру ви зустріли, коли прибули до Старої Вишні. То прийдете?

— Хто ви? — прошептав я.

— Жебрак, тільки й усього. Решту довідаєтеся потім, якщо захочете. Прощайте, пане суддя.

Він поклав трубку. Він зовсім не жартував, зрозумів я. До того ж мені не сподобався його голос. Хрипкий, натужний, ледь чутний, він справді скидався на голос із того світу. Я не став класти своєї трубки і з іншого телефону подзвонив на телефонну станцію. Слова «суддя» і «розслідування» таки подіяли на телефоністку, і за кілька хвилин я знав номер телефону, з якого до мене дзвонили. Телефонний довідник Старої Вишні був не надто товстим, тому хвилин за десять я знав і адресу. Розпитав у Раї-секретарки, де знаходиться вулиця Вернадського, і кинувся бігти.

Дорога привела мене туди, куди й мала привести: до будинку, в якому я вже побував, де застав Ґлорію і її невідомого коханця. Скло на вікні, яке я вибив, було давно засклене. За вікном я побачив чиїсь силуети. Повагавшись, все ж подзвонив, хоч і не знав, що я маю сказати. Відчинила мені стара жінка, у вицвілих очах якої застигли сльози.

— Вибачте, але мені сказали, що у вас…

Я затнувся, став підбирати слова. Сказати, як є? Надто довго пояснювати. Але стара мене випередила.

— Так, Георгій помер, — сказала вона.

— Георгій?

Я мимоволі приглушено скрикнув.

— Щойно, хвилин десять тому, Ви зайдете?

Вона повернулася, зігнута, згорьована, подибала всередину будинку. Мати, зрозумів я.

У кімнаті я побачив ще одну жінку і того, кого так довго не міг зустріти.

Чоловік з обличчям жебрака, саме той, який першим зустрів мене у Старій Вишні і якого я забути не міг, лежав на ліжку зі складеними на грудях руками. Зодягнутий він був у нову білу сорочку і новий чорний костюм. Але обличчя… Я не міг помилитися.

Обидві жінки плакали. Коли вони нарешті виплакалися, я спитав, як помер Георгій. І дізнався, що він дуже мучився. Останній рік його геть з'їдав рак. Він відмовився від лікування, ходив на роботу, хоч і терпів нестерпний біль. Сьогодні, вони підозрюють, прийняв отруту, бо помер якось раптово. Друга жінка виявилась сестрою. Я назвався давнім приятелем з іншого міста. Дізнався, що мій тезка працював головним інженером молокозаводу, що жив він тут сам, бо дружина його покинула.

— Дружина? — швидше механічно перепитав я. — Давно?

— Хіба ви не знали?

— Ні. Власне, я… Вона виїхала?

— Ні. Інна живе у Старій Вишні.

— Інна? — Я вдруге мало не зойкнув.

— Хіба ви не знали? — стара подивилася трохи підозріливо.

— Вона працює у крамниці господарчих товарів? — спитав я.

— Так, — сказала мати «жебрака». — То ви все-таки її знаєте?

— Знаю, — сказав я правду.

Я знав і те, хто першим повідомить їй про смерть колишнього чоловіка. Це буду також я.

— Георгій помер, — сказав я Інні. Вона підвела на мене сухі колючі очі.

— Це я знала ще п'ять років тому. Ви хочете щось купити?

— Купити?

«Може, вдарити її, струсонути? — подумав я. — Чи що зробити ще, аби вона ожила?»

Я став рухатися вздовж прилавка. І побачив Інну серед ночі. Першої ночі мого приїзду до Старої Вишні. Майнула здогадка, що тієї ночі в неї була зустріч із «жебраком». Навіщо?

— То що вас цікавить?

Вона перегнулася через прилавок, і коли наші очі опинилися так поруч, що я мовби фізично відчув сяйво її очей, продавщиця прошептала:

— Повірте, це вам зовсім не потрібно.

— Що не потрібно? — Приймаючи гру, я теж перейшов на шепіт. — Що ви маєте на увазі?

— Ви хочете, як і він, стати «жебраком».

— Стати «жебраком»?

Я випростався. Слова її були несподіваними і безглуздими.

— Навіщо мені ставати «жебраком»?

Продавщиця виструнчилася, глянула на мене з таким королівським презирством, наче я щойно відмовився від бозна-якої милості.

— Тоді навіщо вам взагалі все це?

— Що взагалі?

Ми були у крамниці самі. І все ж вона мовби чогось боялася. Чи прикидалася, грала, чи була божевільною. Щось одне відповідало істині, але що — я не міг вирішити.

Я стояв і чекав на відповідь, хоч уже й сам знав її. Нащо мені спілкування з «жебраком» і інтерес до нього.

До крамниці зайшли дві жінки, щось запитали. Я вже не чув їх. Слова, що виникли в мені, заповнили все приміщення. Крізь них випливали відра, каструлі, чайний сервіз, сокира, набір слюсарних інструментів, ще якісь речі на прилавку і за ним. Я не все збагнув зі сказаного Інною, але бажання запитати: «Як стати „жебраком“?» — росло дедалі дужче.