І прибуде суддя

— Рука? І де ти її поранив?

— Не ти, а ви, — розізлився я. — Я з вами, даруйте, свиней не пас.

— Ти сам велика свиня, — сказав слідчий. — Ах, вибачайте, ви. Ви — свиня і негідник. Влаштовує?

— Ви спали до цього з Ґлорією Ранюк? — спитав слідчий після нової паузи.

Я сказав, що відмовляюся відповідати, доки мене не ознайомлять із суттю звинувачення, яке стало причиною арешту.

— Вибачте, я й забув, що ви самі юрист, — сказав слідчий, але все ж через хвилину почав говорити по суті.

Я дізнався, що сьогодні вранці надійшла заява громадянки Ґлорії Ранюк про те, що вчора ввечері я, громадянин Георгій Лащук, прийшов до кімнати, в якій проживав, і став грубо ображати названу Ґлорію Ранюк, звинувачуючи її в тому, що начебто вона ввечері до мого повернення була з іншим чоловіком. Коли ж Ґлорія образилася і хотіла покинути кімнату, яку я наймаю в них з серпня минулого року, я начебто перепинив їй шлях, повалив на ліжко, роздер одяг і зґвалтував. Слідчий спитав, чи визнаю я все, сказане вище. Я сказав, що ні, і розповів, як усе було насправді. Про дзвінок «жебрака», про те, як я стежив за Ґлорією, як вона ввійшла в чийсь будинок, як її став грубо брати невідомий мені чоловік, як я розбив вікно, а вони втекли, як забрався в будинок, де нікого не було.

Біль посилювався. Я попросив слідчого викликати лікаря, а потім очної ставки з Ґлорією. Однак слідчий спочатку покликав Ґлорію. Вона зайшла, поволі переступаючи ногами, зодягнута у старий плащ, перелякана і начеб постаріла років на двадцять, а може, й більше. Перед столом слідчого поруч зі мною спинилася кульгава бабуся.

— Ви знаєте цього громадянина? — спитав слідчий.

— Так, це Георгій Лащук, — сказала Ґлорія тихо.

— Ви написали в заяві, що цієї ночі…

Він зачитав те, що тільки-но переповів мені.

— То я тебе зґвалтував, Ґлоріє? — спитав уже я, коли він закінчив.

— Тут ставлю питання я, — сказав слідчий. Ґлорія подивилася у мій бік. Я ладен був розплакатися на той її погляд. Він потягнув мене, як безодня — чорна, нескінченна, вона розширювалася з кожним сантиметром падіння.

— Ні, — сказала Ґлорія. — Ні.

— Що — ні? — не зрозумів слідчий.

— Він мене не ґвалтував, — сказала Ґлорія. — Це все мама.

— Мама? — здивувався слідчий.

— Так, — сказала Ґлорія, і голос її, здавалося, кудись зовсім провалився. Далі чувся глухий переривистий шепіт. — Мама хотіла, щоб він одружився. Одружився зі мною. Вона сказала, що коли… Коли розіграти це… Це із зґвалтуванням, то… — Вона підвищила голос, тепер у ньому звучала страшна, невимовна мука. Як вона тільки переливала її у слова. — То він злякається і одружиться.

— Отже, ваша заява… Ваша заява неправдива? — розчаровано спитав слідчий, мало не вигукнув.

Ґлорія високо підвела голову і подивилася у вічі слідчому так виразно, що той аж злякався і собі підвівся.

— Так, — сказала Ґлорія. — Саме так — неправдива. Я забираю її назад. І мама не винна. Я сама вигадала зґвалтування.

— А ті… ті пошкодження на вашому тілі?

— Я їх зробила сама. Ні, удвох з мамою. Ні, сама. Я дуже хотіла, щоб він став моїм чоловіком.

Цієї миті все в мені затерпло. Все, що було між нами в ці останні місяці, раптом промайнуло протягом якихось п’яти чи десяти секунд. То був нестримний калейдоскоп, що розсипався на льоту. Його скельця падали мені на обличчя й боляче ранили. Я міг ще зробити щось, струсити їх, я міг вимовити слово, два, ціле речення, я знав, яким би воно мало бути, але знав й інше — це речення нічого не змінить, а якщо й змінить, то це буде проти моєї волі, не зможу я бути таким, як був, не зможу забути те, що забути неможливо.

Ще було запитання слідчого, чи усвідомлює вона, що її можуть покарати за наклеп, але я бачив, що ніякої кримінальної справи він порушувати не стане. Йому, як і мені, було дуже шкода нещасної калічки. Він, правда, запитав її, чи справді були інтимні стосунки зі мною, і отримав схожу на зойк відповідь, що так, були, але цілком добровільно. Як і вчора.

Слідчий звелів Ґлорії вийти і, коли вона, шаркаючи по підлозі, покинула кабінет, запитав уже мене, як же з моєю розповіддю про той злощасний будинок і Ґлорію в ньому? Я пояснив, що будинок був і все, про що я розповів, було насправді.

— І після цього ти спав з цією нещасною?

— Невідомо, хто з нас більше нещасний, — сказав я.

Він похитав головою. Та цієї миті до кабінету ввірвалася мати Ґлорії. Вперше і востаннє я бачив її такою розлюченою. Тиха сіра жінка виглядала справжньою звірюкою. Вона закричала, що і мені, і Ґлорії не треба вірити, що вона вчора ввечері сама бачила, як я ґвалтував її дочку, і якби вона не розбила шибку, то невідомо, чим би це все закінчилося. Вона кинулася до мене і почала бити по голові, по плечах, дряпатися, тому довелося схопити її за руки і відштовхнути.

Мати Ґлорії впала на підлогу і коли підвела голову, то не стала підводитися, а затулилася руками і завила так страшно, що я аж здригнувся. На якусь мить здалося, що переді мною не стара нещасна жінка, а поранена зла вовчиця, у якої, до того ж, мисливці щойно позабирали вовченят.

Скрипнули двері. То до кабінету повернулася Ґлорія.

— Мамо! — зойкнула вона. — Мамо!

Мати Ґлорії, почувши голос дочки, подивилася на неї і враз перестала битися в істериці.

— Це ж неправда, мамо, — на диво спокійно сказала Ґлорія.

— Неправда? — Мати Ґлорії підвелася. — Неправда? Авжеж, неправда, донечко. Як ти хочеш. Неправда, пане лейтенант, — звернулася вона до слідчого і тихо, приречено засміялася, та так, що в мене мороз шкірою пробіг від того сміху.

30 квітня

Досі мені у вухах лунає голос Ґлорії. Не її матері, а саме Ґлорії. Спокійний, тихий голос.

— Залишайся, Георгію, — сказала вона.

Мені вдалося з нею зустрітися на коротку мить, коли я забирав речі, перебираючись із кімнати, яку досі наймав, до гуртожитку, який вибив мені голова суду.

— Після того, що трапилося? — вражено спитав я.

— А що трапилося? — Вона дивилася геть безневинно. — Нічого, ти ж сам сказав. Нам уже нічого й не страшно.

— Ти так вважаєш?

Вона не відповіла. Розмовляти далі не було сенсу. Я відвернувся, взяв до рук валізу з одягом. Ще були зв'язані шнурком книжки, сумка з кількома тарілками, двома банками варення, привезеними недавно від батьків. Я повантажив це в «уазик», виділений головою суду.

Віднині я був вільний від минулого, Ґлорії, а відтак — і від усіх на світі таємниць. Чомусь я був певен, що це саме так.

Проте певність моя почала вивітрюватись, ледве машина рушила. Я мусив озирнутися і побачити Ґлорію. Вона рушила слідом за машиною, вийшла з подвір'я і стала йти вулицею. Перечепилася об щось — мабуть, об грудки землі — раз, вдруге. Не в силі витримати, я відвернувся.

Дорогою з роботи того дня зайшов до бару і до ресторану. Коньяк і горілка добре ніжили мого язика. Руки стискали одну, потім другу чарку, третю… До мозку підступали уривки чиїхось розмов і просилися впустити.

Все ж я знайшов дорогу до гуртожитку.

— Хто ти? — спитав чоловіка, котрий сидів на ліжку в моїй кімнаті.

— Ваш сусід, — сказав чоловік. — Вже рік, як живу тут.

Я звалився на ліжко, сльози стали підступати до горла, душити, але я їх не випускав назовні. І раптом з жахом відчув, як тверезію. Роблюся геть зовсім тверезим.

Мій сусід виявився працівником районного сільськогосподарського управління. Крім кількох ознайомлювальних речень, нам, як виявилось, розмовляти не було про що. Я встав і вийшов. Того вечора я навідався до замкненої крамниці господарчих товарів і до залізничної станції. Черговий був на місці і буде віднині завжди, зрозумів я.

Я зайшов до нього, і, на моє щастя, то був знайомець, який чергував тієї ночі, коли я приходив зустрічати Валерію.

— Ви знову когось зустрічаєте? — спитав він.

— Так, — відповів я.

То був шанс продовжити сьогоднішній вечір, наповнити його.