Страница 42 из 45
Пересилюючи його, себе і бажання трощити геть усе в крамниці, я рушив до дверей. Оглянувся. Продавщиця Інна от-от заридає, зрозумів я. Треба тільки, щоб я і ці дві жінки, ці дві дурні гуски, що вдавали, наче щось там вибирають, а може, й справді вибирали, — аби ми нарешті вийшли.
Я зрозумів і те, що я ці два чи три дні до похорону втікатиму від спокуси, напевно, найбільшої в моєму житті.
Я вийшов, вдихнув на повні груди повітря і подумав, що, можливо, був приречений вже з першої ночі приїзду сюди, а «жебрак» знав про те, тому мене й застерігав. Водночас я знав: думати так втішно, бо думка ця заперечує щойно зроблений мною вибір.
8 травня
На похорон «жебрака» (не можу чомусь назвати його інакше) прийшло чимало людей. Все-таки головний інженер молокозаводу був у містечку шанованою людиною. Я йшов посеред натовпу, в якому була й Ґлорія і горбилася попереду в чорній хустці на правах колишньої дружини Інна. Чи знали всі ці люди про друге життя померлого? Я питав себе про це за дорогу разів з десять, але так і не знайшов підходящої відповіді. Якщо так — то всі вони учасники змови, сенс якої ще треба розгадати. Якщо ні — то яка моя роль, яку роль готував «жебрак»? Невже я справді маю одягти те брудне лахміття?
Іноді процесія здавалась мені нереальною, як і все, що відбувалося зі мною останнім часом.
Це відчуття росло, і довкола мене стала поступово утворюватися порожнеча, в якій, окрім мене, нікого не було. Не в змозі стриматися, я став потихеньку вибиратися з натовпу. Тупіт ніг, шаркання, притишені розмови, плач даленіли, юрба перетворювалася на безформну масу, за якою я тепер повільно рухався окремо.
Так тривало, доки я не завважив обіч вулиці німого Максимка. Він також побачив мене, підійшов і став щось «говорити», відчайдушно жестикулюючи. Він показував похорон, імітуючи людей, які йшли за труною, потім показав, як померлий наче встає, іде кудись. Що це мало означати?
— Він що, по-твоєму, має воскреснути?
Німий захитав головою, замукав. Показав на себе, вдаючи, ніби на ньому інший костюм, тоді зобразив померлого, показав на свою зашмуляну одежину. Я збагнув, що йому відомо про подвійне життя головного інженера, і спитав, чи знає, де той зберігав своє лахміття. Він ствердно хитнув головою.
Ми дісталися до покинутої, обдертої халупини, яка раніше, мабуть, була чиїмось сараєм. У кутку лежала купка соломи, а на ній те, що я шукав, — рештки напівзотлілого костюма «жебрака». Ледве взяв його до рук, відразу відчув сморід, який став забивати ніздрі. Я пригадав, як смерділо це лахміття в ніч мого приїзду, і зрозумів, що ніколи його не одягну. Для цього містечка вистачить і одного божевільного. Чи є ще якась таємниця? А мені це байдуже. Байдуже, мало не закричав я, але щось здушило горло, і я закашлявся.
Кашляв довго, здавалося, всі нутрощі виваляться назовні.
Німий перелякався, замахав руками, розчинив навіщось перекошені двері. Я погамував кашель і витер хустиною губи й очі.
— Ходімо, — сказав я німому.
Він покірно поплентався за мною. Ми дісталися до невеличкої забігайлівки, пишно названої баром «Нептун», і там я напився і напоїв свого несподіваного колегу. Коньяк, а за ним і горілка добре зволожували горло і туманили очі. Коли ми вибралися з бару, земля приємно похитувалася під ногами.
— Отак ми й пом’янули його душу, — сказав я. — Його грішну душу.
— Ніякої душі в нього не було, — раптом сказав німий. Якби земля на цій вулиці розступилася піді мною, я б, напевне, здивувався менше.
— Ти що… говориш?
— Авжеж… як і ти, — глузливо сказав «німий». — Говорю і хочу сказати, що ти собаче лайно. І я собаче лайно, і світ цей також. Сьогодні він втратив ще одного дурня, який хотів бути Богом і дияволом водночас, а що з того змінилося? Він не примирився, ха-ха! Ти думаєш, завтра хтось його згадає?
— Як це — Богом і дияволом водночас? — спитав я, вдаючи п’яного, хоч був уже абсолютно тверезісінький.
— А так, — сказав «німий» і знову замукав, зажестикулював, замахав руками.
— Навіщо ж ти прикидаєшся? — спитав я.
— Всі прикидаються, — сказав «німий». — Тільки кожен по-своєму. Гадаєш, я не знаю, як ти прикидаєшся?
— І як же?
— Пішов би ти, — лайнувся він, замість відповіді скорчив огидну гримасу і глузливо помахав рукою, збираючись, очевидно, покинути мене.
Я кинувся до нього, схопив за барки, щосили вгатив у щелепу. Він заточився, але впасти я йому не дав, вдарив удруге і втретє. З розбитої губи текла кров, очі наповнювалися божевільним жахом. Може, він злякався, що я хочу його вбити? Але я не мав такого наміру. Я просто мстився і за Ґлорію, і за самого себе, і навіть за «жебрака», бо розумів, що збагнути дії його не зміг, а «німий» нічого більше мені не розкаже.
Раптом «німий» став сміятися. Сміх душив його, переріс у жахливу істерику. Згинаючись і розгинаючись, він корчився від сміху, аж почав задихатися. Тепер я по-справжньому злякався, кинувся до бару і попросив дати мені води. Коли ж вибіг на вулицю зі склянкою в руках, «німого» Максимка там вже не було. Він розтав у надвечірньому повітрі, наче фантом.
Мені ще лишалася блуканина порожніми вулицями, прихід на пустир, чекання невідомо чого. Я благав прийти і вбити мене або забрати з собою, але до кого я звертався?
Я стояв сам серед пустиря, й мені здавалося, що він розширюється, заковтує на моїх очах один будинок, другий, що він здатен заковтнути цілу вулицю, все місто. Стара Вишня зіщулилася у передчутті зникнення і знищення, й хати ставали маленькими пуделками, в яких жили малесенькі, дрібні істоти. Досі я вважав себе більшим за них, справедливішим, принаймні таким, що має право визначати рівень справедливості. Але це відчуття витікало крізь пальці, наче пісок, який забирав під себе пустир. Моя самотність не належала навіть мені. Але вона була схожа на цей пустир, за яким починалося глевке болото незаасфальтованих вулиць, які навіть міськими не можна було назвати за всієї моєї фантазії. Та як не дивно, я відчув — нарешті відтепер я повністю належу цьому маленькому поліському місту.
Я рушив. Знову рушив, щоб своєю ходою розчахнути місто на дві нерівні половини — в одній був я минулий, в іншому мене ще не було, але я мусив бути. Мусив.
Рвучкий вітер шматував мій одяг, чавкало під ногами. Ось-ось до міста мала завітати справжня весна. Бруньки на деревах готові до «вибуху». Я ще не бачив Старої Вишні, коли в ній зацвітають сади. Може, ця думка мені допоможе?
Проте виходу не було. Можна було піти до бару і знову напитися, піти до сараю і спалити лахміття, що вже не належало «жебракові», спробувати переконатися, що Інна не прийде вночі до крамниці, що ніхто не прийде, щоб завести мене до кімнати в стилі Босха, що з єдиного потяга, який проходить вночі через Стару Вишню, ніхто не вийде, що на вокзалі, як і раніше, нема чергового або, навпаки, що він там є. Можна було сходити і постояти під вікном Ґлорії, доки там не погасне світло, якщо воно вже не погасло. Навіть можна було серед ночі навідатися на кладовище до свіжої могили, хоч таке робити й страшнувато.
Але сенсу не мав жоден із цих гіпотетичних вчинків.
«Помер „жебрак“, от і все, — подумав я. — „Жебрак“, який спробував узяти на себе функції судді. Суддею ж віднині буду я».
Ця думка змусила мене спинитися. Я мав стати суддею… суддею… так, суддею… над самим собою. «Ну, от і все, спішить не треба, лишився казкою мій сон», — пригадалися слова з якогось вірша. Але того вірша, здається, я сам написав у дитинстві. Як там далі в мене було? «Лиш наді мною плаче небо, і серце плаче в унісон». Бач, не забув, хоч як давно це було, і давно вже не пишу віршів.
Я повернув назад, до гуртожитку. Йшов і подумки благав, аби там не застати мого сусіда по кімнаті.
Мені пощастило. Кімната була порожньою. У тумбочці біля мого ліжка поміж кількох книжок знайшов два товстих зошити і взяв їх із собою.
Я вийшов із гуртожитку і остаточно зрозумів, що має сенс лише те, що я мав зробити зараз, той вчинок, від якого прагнув утекти всі ці дні, а тепер уже не можу.