І прибуде суддя

— А як звати ту провідницю, ти не питала?

— Чому ж ні? Ми назвали одна одній імена. Її Людмилою звати.

Я не зойкнув, не здригнувся, хоч удруге за цей вечір не знав, що й думати.

— Людмила Черняк? — уточнив про всяк випадок.

— Прізвища я не питала. Але чому це тебе так цікавить? Признайся, накинув на неї оком? Вона досить симпатична.

Мене це цікавить тому, що Людмила, провідниця з вагона, в якому я їхав, загинула, так мав би сказати я. Але не сказав.

Ми минули вокзал, і тут я звернув увагу, що вікно чергового не світиться. Ніде не було видно і його самого. Взагалі, ледве я кинувся до вагона, з якого сходила Валерія, як черговий кудись зник, мовби випарувався.

Я йшов поруч з Валерією і єдиним моїм бажанням було — якомога швидше дістатися до моєї скромної оселі. Смертельна втома огорнула мене з ніг до голови.

— Признайся, ти не сподівався, що я приїду? — сказала Валерія.

— Не сподівався, — відверто зізнався я.

Тут я подумав: якщо Валерія запропонує мені залишити Стару Вишню, то, без сумніву, погоджуся. Думати так було справді втішно, я пригорнув її.

Несподівано перед нами загорілося світло в будинку, до якого ми підходили. Звичайно, в цьому не було нічого дивного. Мало чого могли люди прокинутися посеред ночі. Та як тільки ми проминули будинок, світло згасло, зате загорілося в будинку попереду. Це могло бути теж випадковістю. Проте, як тільки ми проминули і цей будинок, він теж поринув у пітьму. Зате зблиснуло жовтогаряче око у будинку, до якого ми наближалися.

— Що це? — прошепотіла Валерія, вочевидь помітивши те ж саме, що й я.

— Не знаю, — сказав я. — Світло загорілося.

Цей будинок стояв майже біля самої вулиці.

Коли ми проходили повз нього, я не втримався і заглянув у вікно, яке світилося. Штора була напіввідсунута, і я побачив молоду жінку, яка тримала на руках дитину і щось казала до неї. Отже, все логічно, подумав я, дитина прокинулася, заплакала, і мати підійшла до неї, взяла на руки. А може, навпаки, спочатку увімкнула світло. Ми минули будинок, пройшли, може, з десяток метрів і опинилися серед суцільної темряви. Та ненадовго, бо вдарив яскравий сніп світла перед нами.

— Ти що, замовив освітлення нашої дороги? — засміялася Валерія.

— Авжеж, — якомога безтурботніше сказав я. — До ваших послуг, моя королево.

Насправді мені було не те щоб страшно, а якось так, наче ми йшли серед пустелі, де тільки й було, що вогні обіч дороги, вітер у спину і шлях, що ніколи не скінчиться. Вогні спалахували і гасли, вітер шаленів, і несподівано я помітив, що ми йдемо наче незнайомою вулицею.

— Ми, здається, заблукали, — сказав я. — Треба звертати он туди.

Валерія подивилася здивовано, але нічого не сказала. Вмерло світло в будинку за нашими спинами. І більше не проклюнувся жоден вогник на нашому шляху.

— Тобі не страшно, Юро? — озвалася Валерія.

— Чого б мені мало бути страшно? — я спробував сказати це якомога бадьоріше.

— Не знаю, — промовила Валерія. — Як у вас тут тихо.

— Авжеж, це не Львів, — сказав я.

— Тобі, до речі, передавав вітання Віталик Семидубський, він, як і я, адвокатом працює, — сказала Валерія. — І моя мама.

— Я розмовляв сьогодні з нею, — сказав я. Валерія була приємно подивована. Знала б ти, чого я дзвонив, подумав.

Ми проговорили про Львів і спільних знайомих до самого дому. Це був порятунок для нашого шляху. Я запитував, проте, швидше за інерцією, ніж зі справжньої цікавості. Львів був уже начеб нереальним, так, ніби я покинув його щонайменше десяток літ тому.

— А в тебе нічого, затишно, — сказала Валерія, коли ми зайшли до моєї кімнати.

Як виявилось, вона зовсім не хотіла їсти. Вона хотіла мене і не приховувала цього. Роздягаючи її, я відчув, як у мені теж прокидається бажання.

Ми вже лежали у ліжку в міцних обіймах, коли пролунав тихий, далекий, але виразний тонкий звук. Тоненький, ледь чутний, він поступово, але нестримно став рости, наближатися і ніби свердлити стіну.

— Що це? — прошептала Валерія.

— Не знаю, — сказав я. — Може, виє собака.

— Ні, це щось інше.

Авжеж, то було інше. Той звук я упізнав одразу. За стіною скиглила Ґлорія.

6 грудня

Цієї ночі я так і не заснув, Валерія проплакала у кріслі і затихла тільки під ранок, а я лежав, утупившись у стелю і міцно стиснувши зуби. Бажання кохатися пропало в мене майже відразу, як тільки Ґлорія почала скиглити. Воно не вернулося й тоді, як скигління стихло.

— Це ж плакала жінка, — прошептала Валерія. — Хто це, Георгію?

— Не знаю, — сказав я. — Можливо, хазяйка, а можливо, її дочка.

Настала пауза, довга, і тут я збагнув, що я меншаю, роблюся зовсім маленьким. Я, маленький Георгій, Юрко, хлопчик маленький, дибцяю до ліжка, на якому лежить жінка. Жінка геть гола, тіло її вкрите синяками і страшними шрамами, проте мене тягне з невблаганною силою саме до цього тіла. Жінка лагідно, хоч трохи з острахом дивиться в мій бік. Не бійся, хлопчику, шепоче вона, кладе на голову руку і безсоромно розсуває ноги. Я зажмурююсь, така велика рана відкривається переді мною, але нестримно наближаюся до неї. Бо знаю: мені належить зайти туди, зникнути в тому отворі.

— Ти що, не чуєш мене?

Крик пролунав так несподівано, що я таки здригнувся. Кричала Валерія.

— Ти щось питала? — винувато сказав я.

— Я питала, чи ти живеш з цією жінкою!

Валерія звелася на лікті, зазирнула в лице.

— Ти спиш з нею?

— Так, — сказав я неправду, майже не вагаючись.

— Боже, яка мерзота.

Далі було її збирання в дорогу. Я нагадав, що вона сама не втрапить на вокзал, що там нікого зараз нема, що навіть дизель-потяг до Ковеля йде вранці. Я дав можливість молотити мене кулаками і дряпати груди та обличчя, як вона хотіла, сам не знаючи, навіщо це дозволяю. Нарешті вона заспокоїлася і впала у крісло. Я запропонував лягти у ліжко, але отримав у відповідь брутальну лайку.

Одягнута, вона так і просиділа до ранку, хоч перед самим світанком, знесилена, заснула. Я ж так і не склепив очей. Вслухаючись у важке дихання просяклої ненавистю жінки, я, проте, був не з нею в цій кімнаті, а за стіною і вже не йшов маленьким хлопчиком, а повз вужем до її лона, щоб зникнути назавше. Я проганяв видиво, однак воно з'являлося в іншому вигляді, ще огиднішому. Тепер я здавався собі шматком слизу, що прагне забратися все туди ж — всередину Ґлорії, щоб навіки там завмерти, затвердіти, зникнути, перетворитися на ніщо.

Мені трохи полегшало, коли зрозумів, що Валерія нарешті заснула. Тепер я міг навіть перекотитися і притиснутися до стіни, нестерпно холодної, за якою панувала глуха нічна тиша. Так я пролежав довго, наскільки міг витерпіти. Як не дивно, але ніякого бажання володіти Ґлорією у мене не було. Тільки це прагнення до самознищення. «Може, в мене почався менінгіт?» — подумав зрештою я, бо десь читав, що ознакою цього захворювання є прагнення зробитися маленьким і забратися в жіноче лоно. Голова, проте, не боліла, тільки була наче чавунна, та ще у скронях легенько шуміло.

Вранці Валерія прокинулася майже спокійною. Навіть попросила вибачення за нічну нестриманість. Звеліла тільки не проводжати її, сказала, що дорогу на вокзал сама запитає. Я не став затримувати, пояснив, правда, як іти.

Вона вже стояла готова до мандрівки, ще вродливіша у відстороненому гніві, коли щось привернуло її увагу. Це щось промайнуло за вікном, до якого Валерія метнулася блискавкою. Прикипіла поглядом, тоді повернулася до мене:

— Хто ця жінка, Георгію?

Я й собі виглянув і побачив біля воріт Ґлорію. Вона дивилася кудись на вулицю, наче когось виглядала. Потім повернула голову до хати, постояла так і поволі, накульгуючи більше звичайного, попленталася до сарайчика.

Валерія відсторонилася від вікна, і я побачив у її очах сльози.

— Це вона?

— Так.

— Але ж яка вона потворна і кульгава. Невже ти… ти… ти…

Вона побоялася вимовити слово «любиш» або «кохаєш». Вона стояла і, здавалося, чекала, доки краплина за краплиною не висохнуть сльози на її віях.