І прибуде суддя

З глибини мого єства виповз вуж, також потворний і ніким не помічений, поповз до дверей, а далі вислизнув крізь шпарку і повз слідом за Ґлорією. Я відчув ураз в середині якусь дивну порожнечу, мовби той вуж справді був реальним, живим.

«Ми будемо так довго стояти», — подумав я.

— Ти не відповів мені, Георгію, — сказала Валерія.

— Але ти й не спитала, — сказав я.

— Не спитала? Георгію, як це трапилося? Вона тебе спокусила? Чим?

— Довго розповідати, — сказав я.

Настала нестерпно тягуча пауза. Мій вуж вже примощувався у лоні Ґлорії. «Що ж це таке?» — подумав я і ледве стримався, щоб не схопитися руками за голову.

— Відколи ти спиш з нею? — спитала нарешті Валерія.

— З позаминулої ночі, — сказав я. — Тоді я ще не знав, що ти приїдеш. А вчора я дзвонив тобі, щоб сказати про це, але не застав удома.

— Крім того, — додав я, — ми вже запізнилися на потяг.

Я простяг до неї руки і міцно стис за плечі, з силою притягнув до себе.

— Хочеш, я скажу Ґлорії, що кохаю тебе? — сказав я.

— Ґлорії? — Валерія відкинулася, спробувала заглянути мені в очі. — Цю нещасну звати Ґлорія? Ха-ха!

— Так.

— І ти справді кохаєш мене? Це ти смієш казати після всього, що трапилося?

— А що трапилося? — сказав я. — Хіба те, що ти повірила у неможливе.

Вимовивши це, я підійшов і подивився у дзеркало. Вона таки дряпнула мене двічі — по щоці й надбрів'ї. Я побачив себе таким, яким був — подряпаним, розпатланим, виснаженим безсонною ніччю. На щастя, дзеркало не вміло говорити і не видало, що я двічі обдурив Валерію — коли сказав, що сплю з Ґлорією і що кохаю її — Валерію.

Ми йшли з Валерією лісом, під ногами голосно шурхотіло листя. Несподівано я подумав, що цей шурхіт — найреальніше з усього, що відбувалося й відбувається сьогодні. І не тільки сьогодні, а й минулої ночі, і попереднього дня.

— Як тут гарно і який справді чудовий день, — сказала Валерія, підбила ногою чергову купку листя і прослідкувала, як воно розсипалося віялом по землі.

Я подумав, що так само елегантно вона робила б це десь у львівському парку. Ми там так само могли б вибратися на прогулянку сонячної осінньої суботи. Чи такого ось грудневого дня, схожого на останній. Різниця полягала б лише в тому, що я вже був би її чоловіком. До цього часу, напевне, або змирився б з тим, що я чоловік вродливої львівської дами, був би перезнайомлений з численною ріднею і остаточно введений до місцевого бомонду, а може, і тієї юридичної верхівки, серед якої й мені належало робити кар'єру. Або завів би собі коханку і тішився з того, що переграю і Валерію, і самого себе.

— Ти вже не гніваєшся на мене? — спитав я.

— Ні, дурнику, — сказала Валерія. — Мені тебе просто шкода. Хоч, якщо відверто, я не жалкую, що приїхала. Між нами врешті-решт треба було все вияснити. От і вияснили.

Я промовчав. Треба було говорити якісь слова, запевняти, що кохаю її, може навіть стати посеред цього лісу на коліна, тоді чи сьогодні, чи після повернення Валерії до Львова я отримав би запрошення повернутися. Але я не міг зробити над собою жодного зусилля, хоч беручи Валерію на прогулянку, гадав, що вчиню саме так. Насправді ж я думав про те, де зараз перебуває і що робить Ґлорія, про те, що ми з Валерією будемо спати в одній кімнаті цієї ночі, як мені викрутитися, адже не міг я отак просто виштовхати Валерію назад сьогодні ж, раз уже вона лишилася. І нарешті, я думав про те, що Валерія на цьому світі не жилець. Передчуття, що її чекає доля Людмили Черняк і Ніли Трачук, яке не покидало мене з учорашнього дня, тепер нестримно росло і зробилося певністю, що так воно й буде. Правда, в мене народилася маленька надія — після повернення з прогулянки якось переговорити з Ґлорією, хоч і знав, що в ліпшому разі отримаю здивовано-презирливий позирк її виразних очей.

— Як ти гадаєш, що це було? — перебила мої думки Валерія.

— Де? — здивувався я. — Що ти маєш на увазі?

— Те, що було вночі, як ми йшли від вокзалу. Чому вогні в тих будинках засвічувалися і гасли, ледве ми їх минали?

— Не знаю, — щиро признався я. — Повір, не знаю. Мені теж дивно.

Мені вже третій місяць тут дивно, міг би сказати. Але треба було прогнати геть думки і спогади, які стосувалися цього паршивого міста, і я став пригадувати епізод з нашого студентського минулого. Валерія теж оживилася, охоче підтримувала розмову, пригадала пікантний випадок з нашою однокурсницею. Та дівчина запросила в гуртожиток знайомого, видавши його за брата, в той час, коли її справжній брат приїхав до неї гостювати і познайомився з її подругою. Виявлений комендантом гуртожитку, він, звичайно, назвався братом такої-то й був з ганьбою виставлений, оскільки один «брат» вже гостював у гуртожитку. Про це комендант зі справедливим обуренням і неймовірним торжеством повідомила нещасного.

Я намагався пригадати хоч якийсь епізод. І тут раптом подумав, що його треба просто вигадати. У мене з’явилася боязнь того, що Валерія може глибше зазирнути мені в душу, ніж я того хотів би. Що вона спитає мене про щось таке, на що я не зможу відповісти неправдою, не зможу вигадати якоїсь логічної відповіді. І я взявся придумувати цілком фантастичний епізод, який нібито трапився з Ірою Натруско, нашою однокурсницею. Про її якесь невдале кохання до сина того ж коменданта гуртожитку.

— Ти цього не знала? — спитав я.

— Ні, — сказала Валерія. — Хто б міг подумати.

Я поспішно спитав, що їй відомо про Іру, де та зараз?

— В якомусь районному суді, — відповіла Валерія і я подумав, що ця гра мені майже вдалася.

Так ми дісталися до молодої соснової посадки. Тут я запропонував перепочити і взявся ламати гілки, укладаючи ложе для моєї королеви. Я сказав саме так — моєї королеви. Валерія запротестувала, що я чиню по-варварськи, однак протест її був слабким, для годиться. «Саме на цих густих, колючих гілках я й візьму її», — вирішив я. Грубощі мали порятувати мене від чогось більшого. Коли я подумав про це, то аж озирнувся з несподіванки. І застиг теж — між стовбурами розлогих молоденьких сосонок, зовсім неподалік від нас виразно виднівся якийсь молодий чоловік. Невже він йшов весь цей час за нами? Я швидко отямився і кинувся туди, де він стояв. Чоловік майже відразу повернувся і почав бігти. Щось закричала Валерія, здається питала, куди ж я, та я не став зважати на її крик і навіть не відповів. Чоловік попереду, мов заєць, петляв поміж деревами, і я мусив його наздоганяти. На щастя, бігуном він був кепським. Відстань між нами стала скорочуватися, до того ж незабаром він перечепився об якусь ломаку під ногами і хоч відразу звівся, але тепер вже не біг, а швидше шкутильгав далі, раз по разу озираючись. Я побачив, що це молодий хлопець років двадцяти, а то й менше, із перекошеним від страху обличчям і виряченими очима, що робило його схожим на божевільного. Цікаво чи він йшов за нами весь час? Гаразд, голубчику, зараз я довідаюся про це. Я додав швидкості і двома стрибками наздогнав його.

— Хто ти?

Я добряче його струсонув. Хлопець повернув ще більш перекошене обличчя, з рота у нього полізли якісь нерозбірливі булькотливі звуки, губи жалісливо скривилися, засіпалися, і стало зрозуміло: переді мною глухонімий.

— Ти зі Старої Вишні? — все ж спитав я.

Він відчайдушно зажестикулював, допомагаючи собі не лише губами, а й очима, та так, що вони, здавалося, от-от вислизнуть, вилізуть з орбіт. Я зрозумів, що нічого путнього не доб’юся від цього глухонімого дебіла, і відпустив його. Перед цим показав рукою: йди, мовляв, геть, та швидше. Він подивився на мене так, мовби я казав, що жити йому лишалося хвилину-дві, губи його засіпалися, він притулив руки до грудей і силувався щось сказати.

— Тебе хтось послав сюди?

Здається, він зрозумів запитання, бо відчайдушно замотав головою. Зненацька в його очах промайнув страх, став рости, перетворюватися на жах. Він оглянувся, тоді розпачливо-благально глянув на мене. Так, послав, зрозумів я. Може, якби я був сам, то взяв би його за комір та й повів до міста і, може, щось би таки добився, довідався. Але ж десь там позаду лишилася Валерія, і коли я подумав про неї, то мене пройняв жах, напевне, не менший, ніж у цього нещасного, що трусився переді мною. А що, як хтось усе розрахував: і те, що я побіжу за ним, і те, що Валерія лишиться сама?