І прибуде суддя

— А що сталося? — поцікавилась тітка.

— Дякую, нічого.

Якщо сказати, що я ледве переставляв ноги, коли вертався, — то це значить майже нічого не сказати про мій стан. Я повз, як равлик, до того ж беззахисний, равлик, у якого забрали його хатку.

На другій чи третій вулиці зустрів якогось чоловіка. Вже розминувся з ним, коли несподівано почув своє ім’я. Чоловік виявився Степаном Колбуном. Він сказав, що цілу минулу ніч не спав. Що, здається, він таки кохав Нілу. Що він оце вертається з того пустиря, де я її порятував, хоч і сам не знає, навіщо туди ходив. Я йому пробурмотів у відповідь якісь слова співчуття, він сказав, що цієї ночі вип’є якесь снодійне, ми розійшлися, і вже як я рушив собі, то мало не остовпів на місці. Я ж тоді йому нічого не говорив про мій порятунок Ніли. Про той пустир. Я кинувся наздоганяти його, та він мов розтав у повітрі, як і того вечора, коли я вперше балакав з ним. А може, він дізнався від матері Ніли, заспокоїв я себе і підніс до очей годинника. До приїзду Валерії лишалося цілих шість годин!

Не стану описувати, як неймовірно довго вони тяглися. Все в цьому світі має свій початок і кінець. Нарешті настав час, коли треба було йти на вокзал. На порожній німотній вулиці я збагнув, що було б найліпше, аби хтось перестрів мене і знову запхав до якоїсь кімнати. Але місто цієї ночі таки, очевидно, справді спало. Я не був потрібен нікому, окрім Валерії, котра десь там вже проїхала Ковель, останню зупинку перед Старою Вишнею. Валерії, котра не потрібна була мені самому, але яку я мусив зустріти.

Несподівано на підході до вокзалу я побачив вогник у чиємусь вікні. Ще крок, другий, третій, і зник сумнів, що то світиться вікно в самому вокзалі. Наблизившись, я не втерпів і заглянув у те вікно. За столом сидів літній доволі кремезний чоловік у формі залізничника і читав газету. Я шарпнув двері, вони легко відчинилися, і я опинився у маленькій кімнатці віч-на-віч з тим чолов'ягою. Він відірвався від читання і здивовано втупився в мене.

— Доброго вечора, — привітався я.

— Доброго вечора, — сказав він. — Вам потрібен квиток?

— Квиток? — витріщився я.

— Хіба ні? Чи ви когось зустрічаєте?

— Так, зустрічаю. А ви…

— А я черговий по вокзалу, — сказав чоловік. — Заодно й касир. Цим потягом рідко хто від нас іде, то й касира тримати вночі не випадає. Можете погрітися ось біля грубки. До потяга ще хвилин двадцять.

Мені нічого не лишалося, як подякувати.

— Я вже дзвонив до Ковеля, — сказав черговий. — Потяг не запізнюється.

Ми посиділи чверть години, черговий скаржився на ломоту в крижах, на маленьку зарплату і старшого сина, який ніде не працює і не хоче працювати, хоч він пропонував йому не раз іти на залізницю. Який не є, а таки зарібок, а в сина вже в самого двійко дітей, та от зійшов чоловік з «колії». Я теж докинув слово-друге, все було, як і належало бути в розмові двох незнайомих людей. Все ж мене муляло, та все дужче, і я не стримався й спитав, як довго він працює черговим.

— Та вже другий десяток, вісімнадцятий рік пішов, — сказав черговий. — Так, від весняного Миколи вісімнадцятий рік.

— Ви тільки один черговий? — все ще з надією поцікавився я.

— Чого ж один? Троє нас. Добу чергуєш, дві відпочиваєш.

— І вночі чергуєте?

— Та звісно, куди ж подінешся. Служба є служба.

Тут я зробив крок, який мав до чогось таки привести. Я спитав, чи не пам’ятає він, хто мав чергувати тієї ночі, коли загинула Людмила Черняк? Про її самогубство він мусив знати.

— Чого ж не пам’ятаю? — сказав черговий. — Я й чергував тоді. Тоді ще міліція до мене приїжджала, питала, чи не бачив, як це трапилося. Та стривайте ж. Ви тоді були з ними, їй-богу, були. То ж бо я гадаю, звідки мені ваше лице знайоме. То ви в міліції працюєте?

— В суді, — ледве вимовив я, настільки був приголомшений його розповіддю.

Адже я добре пам’ятав, що ніякого чергового в ніч мого приїзду на вокзальчику не було, як нікого не було тут і в інші ночі, коли я приходив сюди в пошуках «жебрака». Ні з ким ми тоді не розмовляли, бо вокзал німував, не світилося жодне вікно, і жодної живої душі не було навіть біля зачиненого вокзалу, окрім «жебрака». Я, здається, збожеволів, подумалося, але надто добре все пам'ятаю і міркую надто логічно, як для божевільного, і ставлю питання, нарешті, і аналізую відповіді. Для чогось цей чоловік бреше мені, може, він теж у змові з бандою, існування якої я припускаю? Але в чому суть цієї грандіозної містифікації?

— Ходімо, бо вже потяг має прибути, — перебив мої думки черговий.

Ми вийшли надвір. Сьогодні, як ніколи, мені було страшенно холодно. З-за рогу вокзальчика вирвався вітер, шарпнув за поли тоненької куртки. Навіщо Валерії телющитися такої погоди бозна-куди, в це забуте Богом дивне місто серед лісів, де люди брехливі й невідомо чим залякані? І раптом я подумав, доки ми переходили колії: а може, це доля чи Бог посилає мені Валерію, аби вона забрала мене з цієї діри? Але й на неї тут чигає небезпека, і, може, порятунок і мій, і її в тому, щоб поїхати геть звідси, доки не пізно, доки ще є шанс. «Доки ще є шанс», — повторив я подумки і спіткнувся об платформу перед колією, на яку от-от мав прибути потяг.

Він заблимав здалеку, наближався поволі, й тут я відчув, як мені нестримно хочеться стати посеред колії і спинити величезного грімкотливого змія чи самому кинутися під нього.

— Кого ви зустрічаєте? — спитав черговий.

— Однокурсницю, — сказав я, а далі спитав, де може спинитися десятий вагон.

— Приблизно отам, — показав черговий.

Я подякував і рушив на те місце, куди він показував. Черговий чомусь і собі рушив за мною. Потяг, проте, наближався. Черговий став за спиною, я відчував його дихання на потилиці. «Невже він хоче мене штовхнути?» — подумав я.

— Ви можете повести свою даму до мене, — несподівано прошептав черговий у самісіньке вухо. — Я вам дам ключі. Якщо потяг, звісно, зупиниться. Він, бува, не зупиняється.

«Це справді був би вихід», — подумав я і оглянувся.

Його очі блищали у темряві.

Потяг пригальмовував. Черговий насувався на мене, мов справді збирався штовхнути. «Божевільні вони тут усі, чи що?» — подумав я.

Черговий, проте, не рухався, лише щось шепотів, а що — за гуркотом не розчути. Промайнув повз нас тепловоз, один, другий, ось уже й десятий вагон. Я кинувся за ним. Крізь вікно я побачив, як хтось рухається коридором вздовж купе, наче знайомий силует, а ніби не Валерія, їх двоє. Невже Валерія приїхала з кимось? Та це ж, напевне, провідниця, подумав я і мало не впав на бігу. Вже не біг, а стояв. Кого ж мені нагадував той силует? Тим часом потяг спинився, і майже відразу відчинилися двері, в них з'явилася жінка. Я відразу впізнав її, кинувся знову бігти, і жінка побачила мене, приглушено скрикнула і мало не впала зі східців, та я притримав її.

Валерія пахла такими чудовими парфумами, була такою зворушливо заспаною і тепло-домашньою, що я не втримався, припав до її щоки, вдихнув її напівзабуті, та, як виявилося, все ще бентежні для мене пахощі і несподівано відчув себе захищеним від усього цього світу з його дощами й вітрами, брехливими людьми і незрозумілими смертями.

— Який вітрище, — сказала Валерія, так само тулячись до мене. — У вас тут завжди такий вітер?

— Не завжди, але буває.

Потяг тим часом рушив. Нас обдало ще більшим вітром. Валерія провела поглядом подаленілі, тепер мовби примарні вогники, і сказала:

— До речі, любий, провідниця вагона, в якому я їхала, знає тебе.

— Мене? — щось неприємне кольнуло в грудях, легенько, але я добре відчув цей дотик гострої-гострої голки.

— Так, тебе. Ми випадково розговорилися, я сказала, що іду в Стару Вишню до гарного знайомого, і, уяви собі, вона виявилася родом з цього містечка. А коли я розповіла, що ти працюєш у суді, вона пригадала, що ти в серпні теж їхав у її вагоні. Та чого ж ми стоїмо, ходімо, а то я замерзну.

Я підхопив її невеличку валізку, і ми рушили. Я ледве переставляв ноги. Біля вокзальчику я все ж поставив питання, яке мусив поставити: