І прибуде суддя

Промовляючи, я не втримався і повернувся до Ґлорії. І завмер на півслові. Вона вже стояла переді мною гола-голісінька, лише руки склала на грудях, затуляючи їх. Та не її голизна так здивувала мене, а те, що все тіло її було вкрито синцями й рубцями від якихось давніх ран, заподіяних ударом батога, канчука чи чогось подібного.

— Ну, ви задоволені? — вона посміхалася тією жалюгідною, вибачливою посмішкою, яку я не раз бачив за ці місяці при нечастих зустрічах.

— Що це? — спитав я і відвернув очі.

— Довго розказувати, — сказала вона. — То що вас так здивувало? Що я тримаю таку незвичайну картину у ванній? Що поробиш, у кожного свої смаки.

Я вирішив піти ва-банк. «Можливо, щирість і викладення всіх карт, — встиг подумати я, — якраз допоможе хоч щось прояснити».

— Такими ж картинами обклеєні стіни в тій кімнаті, де я провів учорашній день.

— І де ж саме ви їх бачили?

— Якби ж я знав — де, — я не став приховувати злість. — Мене, як барана, кинули до тієї кімнати. Тобто спочатку до іншої, але найголовнішою була таки кімната з чудовиськами на стінах.

— Але при чому тут я? — Вона дивилася на мене так чисто, щиро, що я не витерпів і зі злістю схопив її за голі плечі, струсонув.

— Ви ні при чому? Зовсім випадково повісили такий собі безневинний малюнок?

Гримаса презирства у відповідь на мій гнів поволі виповзла на її мокрі, як і все тіло, вуста. Здавалося, вона от-от плюне мені в лице.

— Господи, яка ж я дурепа, — простогнала вона і затулила руками очі, наповнені знайомим мені болем. — Так мені й треба. Так мені й треба. Ідіть геть! Геть, чуєте?!

Не розумію чому, але я слухняно вийшов. Присів знесилено на стілець. Не знав, що й думати. Щойно переді мною постало третє чи навіть четверте обличчя, а може, й маска Ґлорії за один лише вечір. Признатися, я не вірив, що репродукція Босха випадково опинилася тут, у маленькій ванній. Але якщо не випадково, то виходило, що вона належить до банди, яка кинула мене до тих кімнат. Тільки ж яка роль у цій банді (якщо тільки ця банда існує, додав хтось за мене) самої Лори? Хіба не ліпше їй було приховати картину у ванній? А помитися запропонувала саме вона. Що означають її слова, що вона дурепа і так їй за віщось і треба?

Я не встиг додумати, бо насторожила тиша у ванній. Страх пронизав мене з голови до п’ят. Не тямлячи себе, я кинувся до дверей, шарпнув з усієї сили. Переді мною постала Ґлорія, вже зодягнута в байковий халат.

— Як же ви гарно наляканий, — сказала ця кульгава розпатлана відьмочка. — Що з вами? Певне, гадали, що я втопилася?

Я стояв заціпенілий, не в силі вимовити слова, з єдиним бажанням: аби вона швидше забралася з-перед моїх очей. Вона й зробила це, щоправда, озирнулася у дверях:

— Можете митися. До речі, іншої води нема, ніж та, що у ванні.

Грюкнули двері. Подаленіли кроки. І тут я стрепенувся. Вона ж простудиться, розпашіла від такого гарячого купання, під дощем, у своєму халатику. Я кинувся до виходу і спинився. Чому, власне, я так турбуюся про цю божевільну? Адже вона щойно люто, жорстоко і вміло насміялася наді мною. Це так, подумав я, але ж це була немовби не та Ґлорія, котру я знав досі. Тільки хіба це її виправдовує, хіба це виправдо…

Я розчинив двері. В будинку світилися два вікна: моє та її. Раптом я помітив: дощ уже вщух. Тільки вітер глухо шумів у верховіттях дерев над будинком, в якому світилися два вікна. Єдині на цілу вулицю, а може, й ціле місто. Я стояв і чекав на цьому пронизливому вітрі, доки погасне одне з них — вікно Ґлорії.

5 грудня

«Приїжджаю вночі потягом десятий вагон зустрічай цілую Валерія», — таку телеграму поклала на мій стіл перед самим обідом Раїса, секретарка голови суду.

Поклала і стояла, чогось чекала, може. Їй було цікаво дивитися, як я реагую на зміст телеграми.

«Навіщо?» — це було перше, що я подумав. І підвів голову. Перед очима сяяла криваво-червоними нігтями рука Раїси.

— Які у вас нігті, — сказав я. Секретарка пирхнула, але руку прибрала. — У Старій Вишні таких не буває, — пояснив я.

— І таких, як ви, досі не було в Старій Вишні, — сказала секретарка, крутнулася на місці, наче дзиґа, у якої закінчувався заряд енергії, і вийшла.

— Це комплімент? — устиг спитати навздогін, але відповіді не отримав.

Я подумав, що рано чи пізно вона буде моя. «Приїжджає Валерія», — сказав я собі. І тут же збагнув: за будь-яку ціну треба не допустити цього. Не допустити тому, що… Тому що Ґлорія… При чому тут Ґлорія? Я вже біг, повторюючи на ходу питання. Майдан остудив мій біг, мій порив невідомо до чого й до кого. Моросив уїдливий старовишнівський дощ. Я пішов спокійніше і тепер знав, куди йду. Хотів би натрапити на бодай одного знайомого, але таких у цьому дощовому містечку я мав надто мало, щоб перестрівати їх за якихось п'ятсот, а може, й чотириста метрів до пошти, де заодно був і переговорний пункт. Всередині того пункту сиділи двоє хлопців і колобкоподібна бабця. Бабця жувала булку і щось бурмотіла під ніс. У бляклої тітки за віконцем, на склі якого красувалися сліди чиєїсь помади, я купив жетона і кинувся бігцем до найближчої кабінки. Як не дивно, телефон у Львові вдалося набрати з першого разу. Жіночий голос відповів, що пані Валерія поїхала до клієнта і її вже сьогодні не буде. «Поїхала до клієнта?» — ошелешений, подумав я, а за секунду ледь не зареготав, бо згадав, що Валерія ж адвокат. За другим разом я набрав номер квартири Валерії (просто катастрофічно щастить!), і її мама сказала, що Валерії нема і вже сьогодні не буде, ой, а хто це питає, ой, це ви, Георгію? Та ж вона зібралася їхати до вас, прямо з роботи поїде на вокзал, хіба ви не знали, що вона збирається їхати?

— Я знав, дякую, до побачення, — сказав я і повісив трубку. Отже, вже не міг нічого виправити. Лишилося терпляче дочекатися вечора, затим ночі, зустріти Валерію і привести її до себе на квартиру. До дідька, сказав я і гримнув дверима кабінки. Бабця, не перестаючи жувати, осудливо зиркнула на мене і пробурмотіла щось ще нерозбірливіше, аніж досі. «Абрапчихидверучихидербадмабусьтинерукви», — такий приблизно текст почув я і позаздрив справедливому старечому обуренню. Мені ж обурюватися не було сенсу. Це все одно, що піти і за дванадцять годин до прибуття потяга зі Львова сісти на рейки і просити їх, аби того потяга десь таки спинили. «Абрапчихи», — я не то пробурмотів, не то подумав. Сенсу грюкати вхідними дверима теж не було. Ні в чому не було сенсу. Окрім хіба що одного: можливості попередити те, що мало трапитися. А трапитися могло, я вже знав точно, те, що чи в Старій Вишні, чи радше дорогою назад до Львова, або й після повернення Валерія накладе на себе руки. Я, отже, маю зустріти її, може, переспати, познайомити з містечком, переспати ще раз, якщо Валерія лишиться на другу ніч, і провести кандидатку в самогубці, майбутнього трупа, ще живого і доволі привабливого, у вигляді тіла, що я… І тут я знову подумав: Ґлорія. Я спинився. Саме так: Ґлорія може порятувати Валерію, не допустити її смерті.

Я отямився на півдорозі до побуткомбінату. Стягнув з голови берета і довго стояв, та ще й радів, що поступово намокає волосся. Троє перехожих по черзі здивовано поглянули на мене. Я повернувся і побрів назад, до суду. Шансів у мене, напевне ж, нема ніяких, подумав уже в своєму кабінеті. Думка стосувалася не лише приїзду Валерії.

Я якось дочекався вечора. Дорогою додому купив ковбаси і хліба. Удома в мене були шматок сала, банка тушонки і слоїк огірків, привезені нещодавно з села. Було й вино. Отже, до зустрічі з Валерією готовий. Тепер належало перечекати вечір. Час я намагався згаяти за допомогою читання. Але, звісно, більше прислухався до звуків за стіною. Там панувала мертва тиша. І я не витримав її тягаря. Та від батьків Ґлорії довідався те, що й мав довідатися: що Ґлорія знову ночує в тітки. Я спитав адресу, і вони, не поцікавившись, навіщо це мені, назвали її.

Дорогою до Лориної тітки я придумав легенду про те, що несподівано захворіла мати Ґлорії. Але потреби щось вигадувати не було. Тітка, висока худа жінка з нервовими жилавими руками, що шукали, та так і не знайшли місця, де б зупинитися, подивилася на мене так, наче прокидалася з солодкого сну. Тоді з непідробним (так мені здалося) здивуванням повідомила, що Ґлорія сьогодні до них не приходила. І минулого разу теж, якось відразу зрозумів я.