Країна гіркої ніжності

І все було б добре, хай і умовно добре, якби не душевний стан Андрія. Він, як виявилося, не знав, чим себе зайняти, як убити, куди подіти свій час. Майструвати він не умів, попросив купити лобзика, потім ще інструмент для випалювання. Але фігурки, які намагався випиляти, картинки, що їх пробував випалювати, виходили неоковирні, незугарні, це Віталія й сама бачила.

— Ти ж добре знаєш історію, в філософії розбираєшся, — сказала якось. — Спробуй щось написати.

Він подивився здивовано:

— Що?

— Ну, історичний роман…

— Письменником стати?

— А чому б ні? Або якесь історичне дослідження чи есе напиши.

— Я вмію викладати, — відказав, — а писати ніколи не любив. І все ж десь за тиждень таки засів за комп’ютер. Та, вернувшись з роботи, Віталія застала повний кошик для сміття зіжмаканого паперу. Коли виносила сміття, хотіла дістати ті аркуші, подивитися, проте побоялася — а раптом там справді щось невдале, раз Андрій так суворо до нього поставився…

А ще через тижнів два їй приснився той страшний сон. Начеб Андрій сидів у візку надворі (так часом бувало, він просив вивезти його, щоб побути надворі, що вона й робила, благо, жили на другому поверсі, коли йшла сама ненадовго кудись), вона виглянула у вікно й не побачила візка. Кинулася вниз, стала бігати, гукати — Андрія ніде не було. Віталія вибігла на дорогу, що огинала їхній мікрорайон, бігла по дорозі й раптом подумала: «А що, як він поїхав цією дорогою?»

Вона кинулася бігти, бо пам’ятала, як вони їхали колись до річки. Пробігала через трасу, що вела до сусіднього міста й далі, бігла вузькою вулицею крізь селище індивідуальних будинків й нарешті вибігла на доріжку, що вела крізь поле до річки. Помчалася по тій дорозі й побачила Андріїв візок на березі. Але візок не стояв, а висів на краю високого урвища. Віталія добігла до візка, хапала ротом повітря, боячись закричати, щоб не злякати його, і нарешті вхопилася за візок. Щось забурмотіла, мовляв, я тримаю, я втримаю.

Андрій повернув до неї голову, і вона побачила його зовсім не злякані, а на диво спокійні, аж сяючі очі.

— Відпусти мене, — сказав чітко й виразно. — Я хочу туди.

— Ні, ні, — закричала Віталія. — Ні! Я не пущу.

І вона не відпустила. Тримала з усіх сил, які лишилися, кликала на допомогу. Та руки вже затерпли, а візок тяг униз. І вони полетіли з високого берега у воду. Віталія відчула удар, водяний фонтан обдав, захопив у себе її всю. Ще встигла крикнути:

— Ні!

І… відпустила візка. Візок став зникати у воді, а разом з ним Андрій. Віталія теж зникла під водою, холодна вода накрила її з головою, та вона випірнула, вдихнула повітря й раптом стала з усіх сил гребти до берега, бо відчула, як їй усе ж хочеться жити. Вона гребла, борсалася, щось кричала нажаханим голосом…

І прокинулася. Першою її думкою було: «Як же я могла його покинути, він же там, у воді?»

Тут вона отямилася. Зрозуміла: то був сон. Сон. Усього лиш сон. Мацнула рукою. Андрій спав поруч, тихо, рівномірно дихав. Віталія беззвучно, кусаючи губи, радіючи й водночас лякаючись від того, що сталося вві сні, заплакала. За вікном чатувала чорно-синя ніч, крізь яку просіювалися блискітки далеких вогнів — десь там, за полем, на краю якого стояв їхній будинок. Ніч, що забрала її сон й принесла тривогу. Тривога, наче птах, забилася крильми об її руки, зазирнула в лице.

Від цієї ночі Віталія стала боятися, аби Андрій справді щось не зробив з собою. З відчаю, що часом огортав його. З розпачу, що нічого не виходить, коли намагався чимось зайняти себе. Часто дзвонила додому, коли була на роботі й навіть коли виходила до крамниці. Чула його ледь хриплуватий голос і заспокоювалася. До нової тривоги.

На щастя, якось вона згадала:

— Слухай, ти ж казав, що колись непогано малював. Може, спробуєш?

— Та коли то було, — відмахнувся. — Ще в дитинстві. За царя Гороха.

— А ти спробуй. Ти ж і досі ще дитина.

— Ти так вважаєш? — Трохи набурмосився.

— Авжеж. Моя дитина. — І пригорнулася до нього.

Віталія купила фарби. Багато фарб, хоч вони тепер коштували недешево; довелося експропріювати власні запаси, «ензе» на «чорний день». Та нехай, спроба того вартувала.

І виявилося, що Андрій не забув, як змішувати ті фарби і навіть як ґрунтувати полотно.

А потім був ранок, похмурий і туманний, коли вона повернулася з роботи й назустріч з глибини кімнати випливли, мовби заспішили, великі виразні очі. Очі, що, здавалося, осяювали кімнату й цілий ранок, розсіювали туман за вікном. Її очі.

Андрій написав її портрет. Назвав його «Портрет з ромашками». А ще «Жінка з ромашками». «Ти з ромашками». Вони справді колись, під час однієї з їхніх поїздок машиною, спинилися біля лугу, де було повно квітів, побрели ним, і Андрій нарвав цілий оберемок ромашок, аж вона сердилася — нащо нівечить таку красу. Ромашки намалював по пам’яті, але вони були як живі й трохи… Трохи розхристані, чи що. Але це додавало зворушливого шарму, відчуття, наче ця жінка на полотні — вона! — просить її приголубити, захистити.

Віталія раділа мов дитя. І тому, що портрет вдався, ще й як вдався, і тому, що вона така схожа на саму себе і… несхожа. Бо жінка, що ледь всміхалася до неї, була загадковіша. Незахищеніша. І бажаніша.

Так подумала Віталія. А вголос промовила, щиро і радо:

— Та в тебе ж справжній талант. Талантище! Дякую, любий.

— Справді?

Андрій посміхнувся — теж радий і начеб засоромлений. Сам із себе здивований.

Потім він створив ще один портрет. Її. Але вже з оберемком гарячих червоних маків. Яких теж колись нарвав для неї. Коли вони пізньої весни помандрували начеб навздогін тій весні свого тодішнього щастя.

Жінка на портреті була іншою — теж усміхнена, але менш загадкова, проте наче з лукавинкою.

«І я теж така, — подумала Віталія. — Була. Чи є? Але перед ким я лукавила?»

Зрозуміла: перед життям. Коли вважала, що воно не є таким, яким було насправді. Але хіба вона в тому винна, що обдурювалася, що хотіла бачити кращими, ніж вони були, чоловіків біля себе й життя взагалі…

Андрій написав ще три її портрети. І кожен раз зображував її іншою й щось відкривав. Після четвертого, зустрівшись поглядом із жінкою з хитринкою в зіницях, що явно хотіла когось обдурити, Віталія злякалася і сказала:

— Любий, а може б, ти спробував написати портрет когось іншого?

— Кого?

Андрій подивився аж немовби ображено.

— Ну, когось іншого. — І спробувала чи то пожартувати, чи заохотити. — А раптом ти станеш відомим портретистом?

Він похитав головою. Дивився вже й справді поглядом ображеної дитини.

— Я не хочу нікого іншого писати. Тільки тебе.

«Може, це якийсь різновид психічного захворювання?» — злякано подумала Віталія.

Стала себе заспокоювати. Хай пише. Пише, малює, яка різниця! Усе ж зайнятий. І вона спокійніша.

Далі був день. Неділя. Коли вона вирушила на базарні закупки. І крадькома прихопила один з портретів. З трояндами. Який їй найменше подобався, бо в позирку власних очей на полотні Віталія угледіла приховану жорстокість. Чи підступність. Чи й те, й інше.

Так, вона вирішила продати портрета. Але з того місця на вулиці, де продавали картини бородаті чоловіки й розпатлана жінка, котра смалила товсту й доволі смердючу цигарку, її прогнали. Тут, виявляється, продавали тільки обрані, втаємничені й була своя конкуренція. Біля входу до базару вона стояла довго й самотньо, доки не підійшла дівчина із жвавими циганкуватими очима.

— Жінко, платіть за місце.

— Яке ще місце?

— Ну, ви ж продаєте…

— Це ж картина.

— То й що? Усе одно товар.

З своїм товаром Віталія просунулася далі. Стала біля краю тротуару. Молода пара — чоловік ніжно тримав жінку під руку — таки спитала, чи продає вона картину.

— Продаю, — сказала Віталія.

— А скільки ви хочете?

— Скільки дасте, — сказала Віталія.

— Ну… — Дівчина стала придивлятися. — Ой, це ж ви… Схожа… То за скільки продасте? За п’ятдесят віддасте?