Країна гіркої ніжності

— Як тобі Ярослав?

Даза не відповіла. Хотіла сказати, що гарний хлопець. І раптом слова кудись поділися. Ще не вимовлені, стали віддалятися. Поспішно, мов боялися запізнитися, наче вже належали комусь іншому.

— Я бачу, він тобі не сподобався, — розчаровано сказала Олеся. — Але чому, бабусю?

— Чого ж, хлопець гарний, — таки повернула й вимовила ті, відбіглі слова, Даза.

— І все?

— А що ти ще хотіла почути? Я ж його зовсім не знаю. І тобі з ним бути.

— Гарне слово — бути, — сказала Олеся. — Ми будемо з Ярославом, бабусю. І будемо жити — довго й щасливо.

— Звичайно, — погодилася Даза.

— І помремо в один день, — Олеся вимовила це і відчула дивний тенькіт всередині.

Майнула згадка. Згадка про мамину історію. Історію маминого життя. Маминого кохання, проти якого колись виступала бабуся Даза. А тепер… Навіщо тепер…

«Ні, ти мені не накаркаєш, бабусенціє-старушенціє, — подумала Олеся. — У мене від тебе є чарівне слово. Мій Ярославчик. Славцьо, Славунчик. Мій і моїм буде. Кохання, яке виросло серед зими, міцне. Міцнюще. Мовчи собі, бабусенціє. Мовчи і спи».

Та Даза довго не могла заснути. Ніколи не спала в поїздах. Майже не спала. Цього разу крізь безсоння приходили згадки і про неї саму, і про Віталію, і про Матвія Білітюка. І про те, що вона єдиний раз в житті знала чоловіка. Там, у другому селищі на Волині, куди втекла, аби Віта не довідалася, що вона не рідна, а прийомна дочка. У тому другому селищі не знав ніхто. Та з часом Даза, тоді ще Люба Лук’янченко, стала боятися, що дізнаються інше. Щороку працівники лікарні були зобов’язані проходити медичний огляд. У тому числі і в гінеколога. А гінеколог міг побачити, що вона ще незаймана. Здивуватися, як це так — має дитину й невинна. Вона чула, той гінеколог-чоловік має особливий, нездоровий інтерес до жінок. Даза гарячково стала вирішувати, що робити. Віддатися санітарові Валіку, який підкочується до неї? Але він міг розплескати в лікарні, що мати-одиначка дісталася йому дівчиною. Даза уявила розмови за її спиною після цього…

Нагода випала на дні народження колеги. Сусід по столу, як виявилося, далекий родич медсестри Поліни, часто, надто часто підливав їй вино. Даза слухняно пила, весело сміялася у відповідь на його доволі масні жарти й анекдоти. Коли поклав руку на її коліно, не прийняла ту руку, не відштовхнула. Він зустрівся з її очима, значливо підморгнув. Потім проводжав її додому. І десь на півдорозі обняв, став лапати, притис до дерева. Даза пересилила себе й не опиралася. Так і взяв її, притулену до прохолодної, вологої од вечірнього туману кори. Пронизав і зник біль, а більше нічого й не відчула. Хіба легку відразу, сором, якого намагалася прогнати.

— Далі не проводжай, — сказала після всього.

— Ну, як хочеш… Якісь ви, городські, чудні… То хоче, то проганяє… Добре, пуйду… Як кажуть, приятно було познакомитися.

І пішов, ще й засвистів. Даза рушила швидко, потім побігла. Чи зрозумів він, цей бовдур, порожній шукач пригод, що брав незайману? Мала надію, що ні, бо ж був теж доволі назюзюканим. А якщо й зрозумів, то нікому не скаже. Так, вечірня чи вже й нічна пригода. Може, хіба в селі кому похвалиться. Хай.

Удома нагріла води, випрала забруднену кров’ю комбінацію, помилася сама. Подумала, як це огидно. І тихенько заплакала. Віточка вже спала, приспана сусідкою, яку попросила цього вечора наглянути за дочкою. Даза лягла поруч зі своїм сонечком. І раптом відчула пекучий сором — з новою силою, всю її накрив. Їй соромно? Саме перед цією, найріднішою, найкоханішою істотою… І наче то вона маленька лежить.

Кохання в неї таки було. Платонічне, радісне й водночас гірке. До лікаря, вже в поліклініці в Києві. Він, очевидно, теж мав до неї симпатію. Дарував на день народження і восьме березня великі букети квітів і коробки цукерок. Казав компліменти. Її кохання виростало, як маленька брунечка, що неминуче мала розпуститися, стати квіткою, а потім плодом. Терпким і солодким водночас, як то буває. Таким, що, здається, сам приходить до тебе — у твої руки й на твої уста. Даза десь років через два відчула: не сила далі просто бачити, обмінюватися словами, стрічатися очима, ненароком торкатися руками — от-от переступить останню межу. Не переступила. У нього була дружина, з якою явно не збирався розлучатися, а вона… Подумала, що не тільки Станіслав, а й вона, Даза, зрадить цю вродливу, приємну жінку. Матір двох Станіславових дітей. Завдасть потаємного болю. Болю, про який вона завжди знатиме. Вона, Даза.

Тільки були з нею його руки, посмішка, начеб завжди соромлива, хода, якою приходив і полишав сестринський кабінет. Вона раз відчинила двері, після того, як вийшов. Дивилася вслід. Він спинився, оглянуся. Кинувся назад. А вона…

Вона рушила до нього. Рушила, щоб пройти мимо.

Мовби кудись поспішала.

Йшла не до нього.

Пройшла крізь нього, щоб уже не повернутися.

Знайшла тихий куток, щоб виплакатися. Але плач вийшов беззвучний. Тільки дрижали плечі, а потім і вся задрижала, наче викинуте кимось, полишене напризволяще відтепер бездомне кошеня.

Кошеня, якому хотілося ласки і затишку.

«Хіба кошенята бувають моральними?» — подумала тепер Даза.

Слабка усмішка лягла поруч неї. Блиснуло і згасло світло за вікном потяга.

Вона кілька разів бачила Станіславову дружину. Звичайна жінка.

«Як і я», — подумала тоді Даза.

І раптом інше, гріховне, таємне, але явне: «Я ліпша. Я ліпша для нього».

Саме для нього.

Раз перестріла на вулиці. Пройшла мимо. Розвернулася. Подивилася услід.

«Я нічого не вкраду», — подумала.

Ой, як хотіла, жадала вкрасти!

Він якось сказав:

— Дазо Романівно, вам не здається, що весна цього року особлива?

— Особлива? — Даза завмерла. Ледве не впустила шприца, якого тримала в руці.

— Вона мовби поспішає кудись. У мене виникло таке відчуття…

«То давайте разом спинимо її», — ледве не сказала.

Знову не сказала. Та хіба могла сказати?

Виходить, могла.

Могла, а не вимовила.

А що ж Олеся тепер? У неї кохання інше — бурхливе, нестримне, наче весняна повінь. Цей потік не спинити. І ніхто не винен, що так несеться. Що цю нестримність нічим не погасити, не загатити. І вона, Даза, не винна, що не змогла побачити в Ярославі просто гарного хлопця. Гарного й доброго. Такого, яким бачить Олеся. Ніхто не винен, що в кутиках його губ засіла впертість, що десь у потаємній глибині сидить темний вихор, який не належить Олесі. Він крутиться по заданій господарем траєкторії, хоч іще не проситься назовні. Поки що не проситься. Йому невідома нова траєкторія, новий шлях. Та зріє щось таке, що неминуче має дозріти.

«Олеся вже сидить на березі, куди має притекти потік, — від цієї думки Дазі стає незатишно, зимно, хоч у купе тепло, навіть душно. — Чому вона сидить? Бо мусить сидіти? Що ж то за доля така в тих, хто біля мене?»

Їй боляче. Неспинно, негучно, але боляче.

Не рятує і думка, що цей потік — то і є Олесине кохання. Що вихор всередині Ярослава, можливо, якось ще можна зупинити, притлумити, не дати вирватися.

Але як? Як це зробити?

«Мені треба повернутися до свого кохання, — думає Даза. — Я його погасила, зупинила. У нього давно вже є внуки, а сам геть старий. Дідок, який часом заходить до нашої поліклініки. Як і я».

Чує голос медсестри, яка з нею починала працювати.

— А знаєте, вчора заходив Станіслав Всеволодович. Шкода, що ви з ним розминулися.

— Так, — відказує Даза. — І мені шкода. Дуже шкода. Як він?

— Ще нічого. Спина пряма. Борідка сива. Хоча знаєте, Дазо Романівно, йому б дуже личив ціпок. Такий — інтелігентний, інкрустований.

— Інкрустований? — Даза перепитує і думає, що в неї є камінець, один-єдиний для інкрустації того ціпка. Камінець з її серця.

20

Віталія доглядала Андрія і почувалася щасливою. Їм не треба було багато. Вистачить її зарплати і його пенсії за інвалідністю, яку призначили. А ще лишилася його квартира, в яку Віталія відмовилася переселятися. Квартиру стали здавати в оренду, й це теж приносило гроші.