Країна гіркої ніжності

Пригадала, як ще вчора вагалася, чи їхати їй. Хоча вирішила, що поїде, як тільки Віта зателефонувала. Як тільки сказала — у неї рак. Уже четвертого ступеня. Остання стадія. Ще без метастазів, але остання. Господи, навіщо… Де вони були всі ці роки — обоє?..

— Допоможи їй у цьому, — сказала Віталія. — Ти мудріша й досвідченіша.

— Навряд. Але куди вона побігла? Хоч би з нею чого не сталося. Треба було нам продумати мій приїзд, мою появу.

— Гадаю, вона побігла до річки.

— До річки?

— Я бачила, як вона дивилася вдалину там, на стіні.

— Ой, божечку, тож ходімо, ходімо, — заметушилася Даздраперма.

— От і ти розгублена. І стривожена. Ходімо?

— Як іти до тої річки?

Дві жінки, котрі були поруч уперше за два десятки років, стали виходити з воріт Луцького замку.

До замку і міста з далечини підпливали хмари. Щось змінилося у повітрі погожого весняного дня. Посіяна старшою із жінок тривога росла в її душі.

«Ні, ні, після того, що сталося зі мною, з Олесею нічого не може статися, — подумала молодша із двох жінок. — Певно, до річки треба йти цією вулицею. А може, й не цією. Господи, як мало я знаю про це місто, про маму, про Олесю, а життя вже кінчається, втікає, а куди?»

6

Вона виходила із воріт замку, виходила з дому разом зі своєю однокласницею, котра була частиною її підлої змови, її обману. Щойно Люда щебетала: «Ой, Дазо Романівно, у нас Віті буде добре, дуже добре, там, у селі, й свіже повітря, й свіже молоко, а як вміє готувати моя бабуся, ви не переживайте, не тривожтеся, то є всього два тижні, побачите, якою Віточка повернеться задоволеною, поправиться — не впізнаєте». За плечима у Віти наплічник, рюкзак — тільки почали входити у моду тоді, у шістдесяті, і мама їй купила, точніше дістала, дізнавшись, що донька хоче поїхати до однокласниці-подруги в село на відпочинок. Мама хотіла провести, але Людка сказала — не треба, вони ж поїдуть від їхнього дому машиною. Людчин батько, передовик виробництва, слюсар вищого розряду, винахідник-раціоналізатор, кілька місяців тому купив «запорожця»: його як передовика-раціоналізатора нагородили талоном на позачергове придбання «горбатого». Вони справді їхали в село проводити відпустку, а донька — канікули кудись туди, на Поділля, Вінниччину, звідки була Людчина мама, продавець крамниці «Сто дрібниць». Але їхали втрьох. У Віти був зовсім інший маршрут, інша, своя дорога.

Ледве завернули за ріг будинку, Людка противно захихотіла: «Як ми ловко все обставили, скажи…» Віта ледь не вдарила подругу. Точніше, не подругу, а зловмисницю. Учасницю підлої змови. Готова була вбити її й себе за цю змову, поїздку, обман мами. Так, якщо по правді, Людка не була подругою, набивалася швидше з меркантильних міркувань: у Віти-відмінниці списувало півкласу, а вічна трієчниця Людмила Воронюк була з тих, хто надзвичайно рідко готував домашні завдання вдома. Та й чи здатна вона була готувати їх?

Змова й народилася з Людчиної пропозиції: хоч поїхати в село на пару днів, а хоч і на цілий місяць?

Поїхати в село? Їздили з мамою до моря, в Карпати, вона сама їздила в табір. А в село? І раптом Вітина душа спочатку занила, а потім заспівала. Хтось наче звелів — аякже, поїхати! Треба і… Бо треба, бо вона…

— Звичайно, хочу, — сказала Віта.

— Ну й чудненько, — мало не підстрибнула Людка (чого б то?). Нахилилася до Вітиного вуха:

— Там є класні хлопці. Грубі селюки, але класні. Мама й папка побудуть тиждень, а тоді — свобода. Бабця глуха, як сухе столітнє дерево. До того ж я для неї особенна, городська.

Тієї миті Віта почала приручати птаха чорної підступності. Він з’явився звідкись, вилетів, може, з її чорного піднебіння. Ні, піднебіння у неї не чорне, вона не каже поганих слів, а в її голові живуть чорні, присипані сажею думки. Утім, думки теж не чорні, просто… Просто вони приховані, недобрі, ні, добрі, але начеб забруднені.

Віта обдурювала маму.

Уперше обдурювала.

Ні, не вперше.

Довго, вже три роки буде. У ній живе таємниця. Таємниця, до якої вона перекрила доступ мамі, її найріднішій людині, найріднішій мамі. Але хіба мама могла бути не рідною? Чи такою її робила Віта? Сама Віта! Та Віта, котрій мама вірила, яка була частиною мами.

Іноді виникали думки розповісти геть про все мамі. Побачити, як вона на це зреагує, її правильна мама. Накричить, засудить, заборонить? І раптом під час чергового бажання розповісти, відкритися Віта зрозуміла, що вона цього не зробить. Бо…

— Мамо, я тобі хочу щось сказати…

— Що, доню? Щось трапилося у школі? Ви йдете на екскурсію? Ні? У тебе якийсь дивний вигляд. Щось трапилося?

Пауза. Довга затяжна пауза.

Віта зважувала слова, які вона скаже. З чого почне. Головне почати. Терези хиталися, не могли врівноважитись. Так бувало на базарі, в крамниці. Вона бачила.

— Ти не хвора? Може, в тебе температура?

Мама поклала руку на доньчин лоб. Ще недавно вона казала ніжно — лобик. Лобик, ротик, носик. Вушко.

Мамина рука холодна і волога. Щойно вона прала. Її, Вітине, плаття. Мама каже правильно, по-українськи, — сукенка. Сукеночка. Мама не любить барвистих сукенок. Чому? Бо барвисті неправильні? Усе має бути в цьому світі гармонійним.

Віта стала негармонійною.

«Я не хочу, щоб померла таємниця», — подумала Віта.

— У мене виникла одна думка, — сказала вона й стала шукати слова. Були потрібні підходящі слова. Ось вони, нарешті знайдені:

— Мене збентежило… Збентежило… Я… Я посварилася з подружкою.

— З Ніною? Катрусею? Тетянкою?

Мама знає імена всіх її подружок. Так і має бути. У них.

— Ні, з Ліною, — безсовісно збрехала Віта.

— З Ліною? Вакольчук? Ти з нею подружилася? Ти мені не розповідала.

Який здивований голос у мами…

— Не те щоб подружилася, але вона…

— Заспокойся, все буде добре. Ми обоє обговоримо цю ситуацію.

Щось вона тоді налепетала, про якусь пропозицію, її пропозицію на класних зборах, яку не підтримала Ліна.

Бре, бре, бре…

Зате жила таємниця.

Її таємниця.

Вітиною таємницею був Едик. Едик-Емір. Едик-Емір, великий звір.

Три роки Віта листувалася з ним. Листувалася (який жах!) із грабіжником, злочинцем. Засудженим найсправедливішим у світі радянським судом. За пограбування квартири професора. Професора Китаєва, вона вже знає це прізвище.

Коли Віта зрозуміла, що таки напише йому, Едику-Еміру, зі страху, що скував її тіло, з дивного заціпеніння, з польоту в ніч, безодню, що раптом розверзлася перед нею, і ще з… чогось незрозумілого, непояснимого, тихого, як бренькіт чиєїсь гітари, який вона чує, коли виходить вечорами на балкон… Невідомо, звідки доноситься цей звук, це тихе бренькання. Воно спочатку зацікавило, потім стало частиною вечорів — тихих і задумливих, іноді сповнених шуму вітру, крізь який усе одно проривається цей бренькіт, звуки, що тривожать душу. Зрештою, Віта не витримала і крадькома вийшла з квартири. Крадькома, бо інакше мама б запропонувала прогулятися вдвох. Вона йшла на той звук, туди, звідки його було чути, але звук зник. Так, наче міг звучати тільки тоді, коли вона стоїть на балконі. Віта пройшла мимо одного будинку, другого. Вулицею прогулювалися лише одинокі перехожі. Звідкись долинав дівчачий сміх. Хтось кликав якогось Митю вечеряти. Але гітара мовчала.

«Може, вона звучить у моїй душі?» — подумала Віта й посміхнулася.

Але наступного вечора почула тиху, нехитру, але бентежну музику знову.

З чогось такого, як звук тієї гітари, а не тільки зі страху перед жахливим беззаконним Едиком, народилося й бажання написати листа.

Віта мовби вирушила у таємничий нерозгаданий вечір.

Десь було чути отой звук.

Писала про школу, клас, навмисне детально про навчання, уроки, оцінки, класну керівничку Емілію Миронівну, сувору і разом із тим трохи безалаберну даму, збори, збір макулатури і металолому, шефство над самотніми бабусями. Писала в потаємній надії, що це йому буде нецікавим, нудним, далеким, що перестане їй відповідати — чужому, зразковому, зовсім іншому, ніж він, дорослий дядько-злочинець, дівчиськові.