Країна гіркої ніжності

«Я знаю страшну таємницю», — раптом подумала Олеся.

Вона прогнала цю думку.

— Мамо, — сказала мама Віта. — Я не раз йшла отам з тобою цією вулицею.

Олеся зрозуміла — йшла подумки. Їй раптом стало душно.

— Не треба, Вітусю… Ми йдемо зараз…

— Вітусю… Господи… Як давно…

Біля них спинилася якась молода жінка. Збентежена, більше того, злякана.

— Доброго дня, Віталіє Миколаївно… Вам погано?

— Ні-ні, то я так… Голова щось закрутилася… На мить… Уже пройшло.

Мама збентежена. І до Олесі й бабусі:

— Це Рита, моя колега по роботі. А це — моя мама і Олеся.

— Мама? Дуже приємно.

Олеся поглянула на вродливу, хоч трохи й загостроносу дівчину. Цікаво, чи мама їй теж казала, як і доньці, що вона сирота…

Ще кілька необов’язкових фраз — і вирушили далі. Вони втрьох ітимуть до Старого міста, роздивлятимуться церкви, кірху, костел Петра і Павла, доберуться до гордості їхнього міста — Луцького замку. Дивна річ — Олеся хотітиме, аби зустрівся хтось зі знайомих, саме її знайомих — однокласник чи однокласниця, а ще ліпше — цілий гурт. Хай навіть учителька, класна дама, котру вона не терпіла. Олеся б їх теж познайомила з бабусею, бо маму вони знали. Отак би представила, назвала її чудернацьке, вичурненьке, ніби висока недоладна зачіска, ім’я. Насмішила б і здивувала. Ім’ям бабусі й наявністю у неї бабусі. Щось би знайшла сказати, особливе.

Але нікого не зустріли й внутрішня Олесина істерика поступово згасла. Вона слухала маму, котра, виявляється, знала так багато про Старе місто. Того, що не знала вона, хіба те, що лишилося з давньої шкільної екскурсії. А з мамою все збиралися сюди навідатися.

Щедре сонце весняного дня золотило бані церков і шпиль кірхи, найвищий у Старому місті, увінчаний хрестом, що мовби тулив промені до себе.

Химерна думка прийшла до Олесі: вони з мамою чекали приїзду бабусі, аби провести цю екскурсію. Але екскурсія — то і втеча, розуміє Олеся. Від того, що насправді з мамою, від її запитань до цих двох найрідніших їй людей, до яких вона відчуває щось таке, непоясниме, наче любов перемішалася з ворожістю, образою за те, чого не знала досі, те, що в неї на душі, не можна загасити, прикрити жодними словами. Далекі століття танцюють довкола її біди, її болю. Так, його не загасити ніякими словами.

Вона подумки впала на коліна на бруківку, що веде до замку. Благання розповісти правду — про маму, її хворобу, про страшне, таке довге відчуження Віталії Косик і Даз… Даздраперми Снігурець. Мама теж, певно, носила колись це прізвище. Ага, носила, бачила у маминім свідоцтві про народження. Воно не пасує до кострубатого, огидного імені бабусі. І чому вона не фарбується, геть сива, а ще ж не така й стара. Може, запропонувати піти на Старий ринок, який галасливо тулиться до замку, й купити їй нове пальто взамін старого, потертого? Бабуся привезла їй старезне намисто з великими дерев’яними намистинами, нанизаними на товсту нитку. Навіщо?

Так думала Олеся, а над замком злітали птахи, соколи-боривітри, пригадала Олеся почуте на давній екскурсії.

— То соколи-боривітри, — випередила її мама.

— Красиво, — промовила бабуся. — І називаються гарно, і летять красиво.

Вони дивилися, як птахи кружляли над вежею. Потім там побували, у В’їзній вежі.

Олеся вдивлялася крізь бійниці у місто.

— Що, побачила татарів?

Голос у мами сумовито-веселий. З ноткою суму чи ноткою чогось такого, що звернуте не до Олесі, а до самої себе.

Місто ще несміливо вдягалося у зелені шати. І наче відбігало од замку.

— Авжеж, побачила, — сказала Олеся. — Зараз вони захоплять нас у полон.

— Вони не подужають замок, — мама. — Он які товсті стіни.

Бабуся мовчала. Мовчала й на стіні замку. Тільки, коли спустилися донизу, тихо:

— Добре тут у вас. Ніби час зупинився.

Унизу Олеся знову, задерши голову, побачила птахів, котрі підлітали до замку.

— Я б хотіла стати боривітром, — сказала Олеся.

— Станеш, — мама слабко посміхнулася. — У тебе летюча натура.

— Яка? — Олеся змахнула рукою, наче крилом, й раптом із замку, не там на горі, а тут, внизу, їй відкривається місто, над яким злітає.

І щось занило, затремтіло, стало розпилювати її всередині.

— Летюча, — повторила мама.

«Летюча-котюча», — подумала Олеся.

Мала б усміхнутися, та її усмішка вже продана — може, покупці давні в’язні, що сиділи он там у підземеллі, де була середньовічна в’язниця. А може, там сидить і вона сама? Прикута ланцюгом до сирої слизької стіни….

Наступної миті Олесі захотілося вирватися на волю. Захотілося нестерпно. Самій, одній.

Як блискавка (вдруге цього ранку — блискавка) і водночас виразна реальна картина постало те, що вона бачила зі стіни замку: місто, парк біля замку огинала вузька блискуча стрічка річки. Вона звивалася, мов загадкова змія, то виринала з-за дерев, то зникала, щоб знову зблиснути. Обповзала замок, місто, і… і Олесину душу.

Якоїсь миті там, на стіні, Олесі здалося — то вона сама.

Річка-змія, річка-Олеся.

Не тут, на стіні, поруч із жінками, що враз розрушили її світ, її затишок. Одну з них вона дуже любила, а другу мама покликала, бо… Бо хоче передати, наче річ, наче естафетну паличку — її, Олесю. Вона не потрібна мамі. Якщо мамі не потрібне життя, а отже, життя з Олесею, то…

Олеся прогнала думку, а тепер, внизу, думка наздогнала її, зробила в’язнем, котрий сидить там, у підземеллі, з якого не вирватися.

— Я зараз, ви мене почекайте, — вигукнула Олеся.

Побігла до воріт. Мчалася бруківкою. Куди? Втікала од ув’язнення, од замку, од марева, що переслідувало, відколи у їхній квартирі з’явилася ця жінка.

Ця жінка?

Бабуся?

Може, вона теж вигадана?

А її кличе річка. Її, Олесю.

Олеся пішла вулицею під стінами замку. Прочитала на табличці на стіні одноповерхового будинку: «вул. Плитниця». Вулиця називається Плитниця? Дивна назва. Дуже дивна. Див…

Вона вибігла, вискочила на іншу вулицю, яка огинала замок. Мабуть, ця вуличка виводить до річки. Пішла мимо одноповерхових будинків, що тулилися до вулиці з одного боку, й високої стіни, яка нависала (так здалося Олесі) справа. Мусила вийти до річки.

Вийти до річки, щоб лишитися з нею назавше.

5

— Тобі буде з нею нелегко, але добре, — сказала в замку мама Віталія.

— Нелегко, але добре?

— Так. Олеся — складна й вразлива натура, — пояснила Віталія. — Вона — це ми з тобою, зібрані в одній людині, котра не визнає обох наших характерів. Але своїм ще не вміє користуватися, а може, ніколи й не навчиться. Не натискай на неї. Вона ще сама не знає, чого хоче. Я боюся, що й ніколи не захоче чогось конкретного, вибираючи свою дорогу.

— Але ж вибирати доведеться, — сказала Даздраперма.

— Так. Тому й кажу — не натискай, як ти тисла на мене. Гаразд?

— Я ніколи на тебе не тисла, — сказала мама Даздраперма трохи ображено.

— Авжеж, ні. Тільки я відчувала цей тиск з усіх твоїх життєвих правил і всього правильного життя. Яке не стало моїм.

— А ти, на диво, не змінилася, Віто.

— Змінилася. Тільки тепер в Олесі бачу себе, тодішню. Я з Олесею — на рівних. Якщо по правді, мені нема чого її вчити. А ти будеш незмірно вища. Тому й кажу: не тисни.

— Я вже розучилася повчати. Ні прямо, ні опосередковано. Не було за ці роки кого повчати.

— Пробач. Шкода, що те, що, може, треба було сказати Олесі, заберу з собою.

— Не смій.

— Смію. Це від тебе. Я недавно зрозуміла. Гармонія світу в самій людині. Якщо вона відчуває чи, точніше, якщо здатна відчувати цю гармонію. А Олеся надто поетична натура. Поетична і вже здатна до самокопання, більшого, ніж було колись у нас із тобою. Полюби її такою, як вона є, якщо зможеш.

— Я постараюся.

— Я думаю, вона ще тільки підійшла до тієї межі, де відкриватиме й відкриватиме себе. — Віталія сказала це роздумливо й трохи начеб запитливо.

«Вона питає себе? Чи мене?» — подумала Даза.