Страница 13 из 77
— Ну так і сорочку ж защитала. Я сама призналася, щоб утішити.
У сусідній кімнаті, де, очевидно, теж проходило побачення й звідки чулися голоси, раптом вони переросли в крик — чоловічий, затим жіночий, удари. Явно кликали на допомогу. У коридорі загупали кроки, знову крик — виразніший — мабуть, відчинено двері.
— Сопляк, уб’ю, на…
І ще брудніша лайка. Голос:
— Иди, иди, счас свое получишь.
Потім глухий удар, зойк, жіночий крик навздогін.
— Наташка, мабуть, лупонула, — сказав Едик. — Да-ак, придурків тут хватає. До Костолома жінка вроді приїхала… Зірвався… Да ну його… Давайте про своє балакати. Кажи, мала.
— А що казати?
— Просто кажи. Щоб я чув твій голос. Щоб на рік вистачило.
Віта взялася розказувати, як змінюється їхній мікрорайон. Чим далі вони розмовляли, чим більше вдивлялася Віта в Едика, тим більше дивувалася. Вона боялася побачити зломленого і змарнілого, а він виглядав змужнілим, взагалі мовби новим, певним у собі, з гумором, таким, що начеб нічого не втратив, а навпаки — набув. Набув що? Чого? Упевненості, самовпевненості? Нахабності? Нахабності, що просвічується у всій поставі, а вона…
Віта відчувала, як її бентежить і тривожить цей чоловік, як росте її захват, захоплення ним. Навіщо? Чому? Чи розкаюється він?
І раптом подумала: «А то його справа, не моя. Не моя». Вона щось ніби скинула з пліч. З душі. Тривога стала начеб летючою, пташкою, що кудись полетіла й не вернеться. То вона знає напевне. Чи так хоче? Віта злякалася й намагалася прогнати цей новий страх.
«Страше, лети від хати», — почула чи згадала десь прочитане.
Наче полегшало і стало тепло, як ставало колись, коли пригорталася до мами Дази.
Час відраховував хвилини побачення справді безжалісно. І настав момент, коли Едик попросив:
— Залиш нас на п’яток мінут, сестричко. Тре з малою парою слів перекинутися.
Зіна поцілувала брата, сказала, що передасть усім від нього вітання, й вийшла.
Віта мимоволі зіщулилася. Що він робитиме? Робитиме з нею… Невже… спробує… зґвалтувати…
— Не бійся, мала, — голос Едика хрипкий. — Не чіпатиму тебе, як, може, подумала. Дочекаєшся мене, правда? Півтора року лишилося.
— Я… чекатиму, — видихнула Віта.
— От і ладок. А тепер…
Після невеликої паузи він сказав:
— Не дивуйся, що почуєш. Хочу, щоб ти наостанок ще один подарунок лишила. Який тут мене зігріватиме.
І після ще одної нетривкої паузи:
— Залиш мені свої трусики.
— Щ-що…
— Я прошу лишити трусики.
— Що? — Віта не вірила почутому.
— На згадку… На теплу згадку… Залиш…
— Але я… Як ви… Як ти смієш! Нізащо!
«Я щось чула про… Як це називається?»
Якесь дивне чуже слово вертілося у Віти в голові. Не могла згадати. Зрештою, вона може відкупитися. У рюкзаку є змінні труси, якщо вже він… Якщо… Бо що він може зробити, цей зек… Вона нагнулася до наплічника.
— Ні, залиш мені ті, що на тобі. Ну? Зніми швидко, бо зараз зайдуть. Я відвернуся. Я тебе дуже прошу.
Він справді відвернувся. Віта спробувала шарпнутися до дверей. Едуард відчув її рух, простягнув руку, яка перепинила шлях. Могла її обминути, спробувати обійти, рвонутися, закричати, але спинилася. Розуміла: тоді все буде по-інакшому. Але де буде він і де вона?.. Її наче торкнувся темний, але сильний вихор. Підхопив на мить і опустив на підлогу. Неслухняними пальцями Віта зняла трусики, тремтячи, як у пропасниці, простягла чоловікові, якого перед тим підняла так високо в своїй уяві. А тепер? Куди він падає і куди впала вона? Чи він такий нещасний? Він… нещасний?
— Дякую, мила, — сказав він (не «мала», а «мила») і притулив її найінтимніший одяг до губ. — Ходімо.
Квапливо засунув здобуте під робу, розчинив двері й гукнув:
— Солдат! Ми уже!
Тоді похитав чомусь головою, схопив однією рукою сумку з продуктами, а другою рукою Віту за кисть руки.
— Ходімо! Не опирайся!
Віта йшла між рядами колючого дроту й здавалася собі геть роздягнутою. Наче на ній зовсім нічого не було. Геть нічого. І це бачив і солдат, котрий повів Едика-Еміра, і бачить другий, який супроводжує її із Зіною, підступною, як і брат. І бачить лахудра Натаха, яка ночує в зеківському бараку, а тепер іронічно дивиться їм услід. А потім це побачить колона зеків, котру зустрінуть за ворітьми колонії.
— Какиє тьолочки-метьолочки, — гукнуть не до них, до неї.
— Молодая тьолка, а та уже коровушка. Пойдем пастись? Га-га-га!
Ще якісь брудні слова. Регіт. Віта от-от зомліє. Зіна хапає її за руку. Тримає міцно-міцно. Так, що, здається, от-от хрусне кістка.
— Отставить, — крик. — Шестой отряд, не сметь. Это советская девочка.
— Совдєвка, улю-лю-лю, — кричить котрийсь із зеків, збуджуючи нову хвилю реготу.
Проте дорогою до вокзалу Віта поступово заспокоюється. На неї накочується густа гаряча хвиля. Але не сорому і злості. Чогось зовсім іншого, чому немає назви.
І немає ціни? Чи вона є? А він же навіть не поцілував на прощання…
11
Даздраперма вернулася додому, в квартиру дочки, а Олесі все ще не було. Не відала, що й робити, а Віталію не хотіла тривожити. Лишилося хіба чекати, а чекати вона не любила.
Колись сказала колезі по роботі:
— Покажи мені, хто любить чекати, і я кину в нього каменем.
Ні, не любила — хотілося підігнати час, коли стояла в черзі, а черг було багато: в гастрономах, промтоварних магазинах, в аптеках — скрізь були черги. Не любила чекати, коли виздоровіє Віта, яка хворіла в дитинстві часто, аж занадто часто. Не любила чекати звістки од когось, коли знала, що звістка має надійти, а її не було. Не любила чекати, коли… коли чекала, що от-от повернеться з безвісти донька, а вона не поверталася. Не поверталася так довго, що здавалося — вона зіпхнула чекання, а може, й саму можливість повернення в безодню.
Раптом вона подумала: «І все ж я любила чекати. Любила».
Любила? Господи, як це було давно! Як давно. Густий туман сірою волохатою ковдрою покрив той час. Ковдра ставала важкою, мов камінь, залізною. Її не підняти. Та останнім часом, ні, не останнім, а давно вже, давно вона стала згадувати той солодкий і гіркий час. Солодкий, бо солодкою до знемоги була згадка. Гіркий, бо домішувалося те, що трапилося потім, хтось наче приходив і сипав у напій спогадів сіль чи гірчицю. А може, і те і друге разом. І вона мусила той напій пити, випивати до дна.
А в солодкому спогаді вона, маленька Дазочка, чекала тата. Його повернення з роботи. Найкращого, найрозумнішого, найсильнішого, найдужішого у світі тата. Який, ледь ступивши за поріг їхньої оселі, візьме її на руки, притисне до трохи колючої щоки й підкине високо-високо. Тертя об щоку й підкидання ставало їхнім своєрідним ритуалом вечірніх зустрічей, але яким приємним, радісним, ба, солодко-хвилюючим був цей ритуал. Тато часто затримувався на роботі допізна, й тоді Дазочка не могла заснути, бо як заснути без підкидання? Мама Рита сердилася і ревнувала доньку й чоловіка до цих зустрічей. Наказувала заснути, й тоді Даза називала подумки маму Риту, Маргариту, мамою Маргаринкою й крадькома під ковдрою показувала їй язика. Тоді тільки-но з’явився цей продукт, Даза пам’ятає плакат, який переконував, що радянський маргарин кращий за масло буржуїв, за масло взагалі. Маму Риту, Маргаринку, Маргаритку, квітку Маргаритку, як її називає тато Роман, Даза також любила. Дуже-дуже. Але хай не заважає чекати тата, не перешкоджає її такому солодкому чеканню. Солодшому за цукор, який виробляв тато. Бо тато був директором цукрового заводу в місті з також дуже солодкою назвою Ізюм. Потім його перевели до Харкова, він став начальником управління всієї солодкої промисловості (так називала Даза). А потім разом з усім наркоматом[2], усім урядом переїхали до нової столиці — Києва, де тато отримав нове підвищення й нову посаду — заступника наркома харчової промисловості. Роботи ще побільшало, а часу поменшало, та незмінним лишався ритуал. Тато ріс на роботі, росла й донька, ритуал лишався. Правда, тепер тато вже не підкидав, а підносив на руках — її сильний, найкращий у світі тато. Ще Даза, стомлена чеканням, могла загратися, пізніше — зачитатися, тоді тато, коли заходив до квартири, питав: «А де мій м’ячик?» Даза вибігала й удавано-сердито казала, що ніякий вона не м’ячик.
2
Народний комісаріат, як до лютого 1946 року в СРСР називалися міністерства.