Країна гіркої ніжності

— М’ячик-підкидунчик, — сміявся тато.

— Не підкидунчик, а пустунчик, — вставляла слово мама.

Якось тато з Дазою на піднятих високо руках і притуленою до нього мамою Ритою сказав, що їм не вистачає такої фотографії, що мусять зробити.

Але роботи більшало, часу меншало, обличчя в тата осувалося і сіріло, не завше й був тепер веселим, коли вертався додому. Як почав сам, бо пізно, вечеряти. Даза чула крізь двері, який став тривожний час, вороги-шкідники лізуть з усіх щілин.

— Хто б міг подумати, що Віктор така сволота, — якось почула Даза. — Сипати бите скло в цукор! Сволота! Стріляти таких мало. Запхнути б йому те скло в горлянку.

Сердито брязнула об тарілку кинута виделка. Тихо зойкнула мама.

— Дай-но графинчик, — почула Даза. — Може, полегшає.

Віктор? Який Віктор? Дядько Вітя, котрий приїздив з обласного міста над Дніпром і смішно робив доньці друга пальцями «козу», а потім урочисто вручав великого, величезного цукерка, зробленого спеціально для Дазочки-приказочки.

— При… при… при… Ось зараз ще щось згадаю…

— Я не приказочка, — більше вдавано супилася Дазочка.

— Тоді прислівочка, — сміявся дядько Віктор. — Із словом, солодшим за цукерку.

— І не прислівочка.

— Тоді сливочка — гарна дівочка, вишня-абрикосочка, на траві — маленька росочка.

— Ну вас…

— Тоді ким тебе назвати, Кізочкою?

— Ні. Ос…

— Осою. Кусючою осою?

— Осликом. От!

Дазі вже зовсім не хочеться сердитися. Гніватися. Супитися.

Дядько Віктор був богатирем зі казки, як і тато. Червоним богатирем, сильнішим за всіх Котигорошків і, тим більше, Гориничів.

Дядько Віктор — ворог, який сипав скло у цукор? Даза уявила це, уявила, як мама сипле такий страшний цукор їй у чай, скрикнула, затулила личко руками й заплакала. На долоньки рясно потекли сльози.

— Дазочко, що з тобою?

То мама відчиняє двері до її кімнати.

Даза теперішня чує, як тихо відчиняються вхідні двері, які вона не зачинила на замок, бо боялася, що засне й не почує дзвінка. Або стукоту в двері, якщо відключать електрику. Її страхи, що з віком стали рости. Хоч зараз нізащо б не заснула. Але боялася.

Прийшла Олеся.

— Привіт, бабульок, — каже вона незвично весело.

Такою внучку Даздраперма ще не бачила.

— Де ти була? Ти знаєш, котра година?

— Здається, півдванадцятої твого хвилювання.

У Олесі голос аж надто безжурний. І раптом, глянувши на внучку, бабуся розуміє, чому. І вся холоне.

— Ти… Ти пила?

— Трішки. Вина. Ми виграли. Ну й відзначили.

— Лесю…

Даза не знає, що сказати. Десь всередині її тіла народжувалися конвульсії. Так уже було, коли вона хвилювалася. Дрижала вся середина. Почало нудити. Може, це передвісник епілепсії? Але хіба епілепсія може вперше прийти у її віці?

Олеся оминула бабусю, стала у дверях, що вели до кімнати. Єдиної кімнати. До Дази прилетіла пісня, слова з пісні: «Де ж ми будемо ночувати?»

У пісні, здається, сон питав у дрімоти. Але спати їй цього вечора не хотілося. Хотілося піти світ за очі. «А не можна», — сказала собі.

— Ну, повчи мене. — Олеся стояла, взявши руки в боки. — Дорікай. Нагадай, скільки мені років. Чи нагадати тобі, бо ти ж, мабуть, ще не запам’ятала… Бо ти… Ти…

— Якби я приїхала не тиждень тому, — сказала Даза, — я б тебе… тобі…

— Дала ляпаса? Побила б паском? Поставила на коліна на гречку?

— Лягай спати. Я тебе не перевиховаю. Принаймні сьогодні.

— Чому ж ні? Гадаєш, я не знаю, чому мама покликала тебе? Звикати! Ха-ха — звикати! Звикайся. Бо мама, мама… Йди собі, чужа бабо.

Олеся вбігла до кімнати і впала на диван. Даза почула:

— Ненавиджу! Світ ваш ненавиджу!

«Як добре, що все добре, що вона повернулася, — подумала Даза. — Що нічого такого не трапилося. Але що вона знає? Що Віта, її мама, приречена?»

Два тижні тому вона почула у трубці голос Віти. Голос, що вже почала забувати. Досі стояла на лезі того найріднішого напівзабутого голосу. Стояла й не падала, хоч мала б упасти. Бо надто далеко були обоє одна від одної. Не за відстанню, навіть не за часом. За втратою одна одної, за вироком, який підписали собі. Віталія була винна. Винна до того дзвінка. А тепер? Безумовно, винна вона — мати й бабуся. Чого не вистачило — мудрості, доброти, покаяння, розуміння втрати?

«Тобі буде легко з нею», — почула голос дочки.

Ні, не так. Слова, сказані там, у замку, чи біля замку, були іншими: «Тобі буде з нею нелегко, але добре». Нелегко, але добре — як це? І далі: «Вона — це ми з тобою, зібрані в одній людині, котра не визнає обох наших характерів».

Віта казала тоді ще щось. Здається, про те, що Олеся не вміє користуватися своїм характером… Чи своїм життям… І що її треба навчити…

Даздраперма пішла на кухню й сіла на стілець. Хотіла налити води, щоб випити, з-під крана чи з чайника, але передумала. Спрага не найголовніше. А що головне? Вона не знає, як далі поводитися з онукою. Не знає, от яка біда. Вина перед нею і дочкою душить її. Вина є, от яка ще більша біда. Хоча не вона ж, а Віталія втікала з дому. Вона вже раз вертала дочку. Вертала! Яка ж ціна життя, якщо добрі, правильні, значимі слова не мають доступу до душі, якій адресуються…

Даздраперма сиділа довго, дуже довго. Гула голова, з якої вона проганяла думки. Треба було лягати спати. Спала вона на кухні, на розкладачці, Олеся й мама Віта спали в одній кімнаті (іншої не було), але вона так не могла — дівчинці пішов п’ятнадцятий, навіщо їй спати в одній кімнаті зі старою бабою?

«Йди геть, стара бабо», — почула вона слова онучки.

Ні, не так. «Йди собі, стара бабо!» — їй дозволяли йти. Куди завгодно.

«Справді, треба пройтися, — подумала. — Пройтися й подумати. Я колись казала, що думати треба на ходу. Десь це читала. А може, й сама вигадала».

Вона піднялася, вийшла до вітальні. Світло в кімнаті горіло. Тихенько відчинила двері. Олеся спала на дивані — як прийшла, нероздягнена.

На правому боці, ноги підібгані. Обличчя… То було сонне лице дуже ображеної дитини. Не підлітка, а маленької дитини. Якій не дали улюбленої іграшки, нагримали за щось чи надто рано змусили йти до ліжка.

«Люба моя», — подумала Даза, дивлячись на це зворушливо-ображене личко.

Даза пошукала очима, зняла з дивана накидку і вкрила внучку. Тоді вимкнула світло й так само тихенько, як зайшла, вийшла. Треба таки пройтися. Їй раптом стало душно. Ну, хвилин двадцять пройдеться, біля самого будинку.

Вона тихо дістала з вішака пальто, накинула. Зачинила двері тільки на один замок.

Прохолодне весняне повітря принесло думку. Про те, що все треба віддати на течію часу. Що опиратися йому немає змоги. Що десь в часі майбутньому народжується нова дійсність. Для неї, Віти, Олесі. Не знати яка — гірша, краща, але нова. Їй також опиратися дарма.

Добре було б, аби та дійсність подарувала диво. Щодо дочки. Такої мужньої дочки. Вона, Даза, так би не змогла.

Пройшла мимо будинку, почула дівочий сміх, що долинав з дитячого майданчика. За ним хлопчачий тенор, який прикидався басом. Там тривало своє життя — весняне й безжурне. Таке, яким і мало бути.

Уже на вулиці, коли пройшла трохи й хотіла вертатися назад, почула, що за її спиною хтось біжить. Легко, але дуже швидко. Обернулася й у тьмяному світлі віддаленого ліхтаря побачила те, чого не могла побачити, — до неї бігла дівчинка. Олеся. Олеся? Звідки?

Олеся підбігла й з розгону ткнулася об Дазу.

— Бабусю, ти? Господи, ти? Ти справді вирішила, що я тебе проганяю?

Олеся схопила бабусю за пальто й почала трясти її. Люто й відчайно.

— Ти хотіла покинути нас? Як ти могла?! А ще мама казала, що ти мужня й терпелива!

— Мама казала? Коли?

— Коли я провідувала її в лікарні.

— Пусти мене, — сказала Даза. — Розтрясеш усю, як грушу. Я просто вирішила пройтися. Вирішила, що не засну, от і… пішла. Я звикла перед сном гуляти.

Олеся відпустила лацкани пальта і зайшлася істеричним сміхом. Аж корчитися стала од сміху.