Діва Млинища

«Я інакша й чужа, — подумала якось Ліда. — Але чому я не чужа сама собі? Може, я щось повинна зрозуміти, що приховано так далеко, що не можу знайти…»

«Що я можу?» — якось спитала себе Ліда.

І поступово, крок за кроком виявляла, що може таки багато, що може дедалі більше. Вона могла запам’ятовувати не тільки вірші, задані для заучування, а й ті, які вичитувала в поетичних збірках, цілі прозові тексти, які їй подобалися, у яких мовби звучала дивна музика слів, задачі, формули, рівняння — виключно для себе. Треба було не виявити справжню себе — і вона не виявила. Вчилася, розкривала багатство думок теж тільки для себе. Все більше навчалася контролювати те, що каже, і навіть те, що думає. Слова приходили й відходили, а інші наче клалися на полиці. Вона була немовби великою сортувальною станцією для однієї особи — Ліди Терещук.

Ліди Терещук.

Та Ліда виконувала, як і перше, домашню роботу, ходила з мамою на поле, а з батьком на ферму (особливо влітку, під час канікул), але й там інтенсивно, таємно працювала. Повторювала в голові те, що задали в школі, — і коли полола грядки вдома, і сапала буряки на колгоспному полі, помагала висмикувати стебла льону. Вирішувала якесь рівняння для старшого класу, яке перед тим запам’ятала на дошці в чужому класі, й спинялася, зачудована. Чи, як вважали однокласники й баби на полі, — дурнувато усміхалася. На вустах її у той момент виростала квітка, яку ніхто не бачив.

Шкільна бібліотекарка, а за нею й сільська, дивувалися, що дівчинка, котра вчилася абияк, стільки читає. Вони вважали, що це свого роду блаж, психічна хвороба, коли бачили, як це незавидне, бідно одягнуте дівча, худюще, з мовби погано витесаним обличчям, приходить і вдає, що читає, а насправді, як вони вважали, перегортає сторінки. А забігала Ліда на перервах, приходила після навчання (удома казала, що знов затримали на зборах в школі чи лишили після уроків), в неділю. Деякі книжки Ліда брала з собою й ховала в кущах на березі Мережки, за гіркою, до якої тулилася хата. Пильно стежила, щоб ніхто не виявив її криївок. Як і раніше, ні з ким з ровесників не дружила. Поступово ставала все більше «вовчкуватою», віддалялася і від мами, котру тепер просто шкодувала — й за вічну покірність, страх перед чоловіком. За її долю, хоч і дедалі більше розуміла, що мама Марися в чомусь таки лишилась сама собою.

Від однокласників довідалася те, що знали на кутку, — Матвій насправді не був її батьком. Це спочатку вразило, а потім принесло полегшення, оскільки таким жорстоким до неї був не рідний тато, а чужий чоловік.

Десь у класі п’ятому чи шостому Ліда таки спитала:

— Мамо, а хто мій тато?

Марися жахнулася, приклала пальця до вуст, почала хреститися.

— Ну, що ти, що ти, доцю?

— Я все знаю, — жорстоко вимовила Ліда.

І мама зрозуміла з її вигляду — таки знає.

— Він був солдатом. На гірці вишку ставив. Отам-о.

— Як його звали?

— Гена, — видихнула Марися.

«Отже, я Лідія Геннадіївна», — подумала Ліда.

І спитала:

— А прізвище?

— Того я ни знаю, — сказала мама. — Ни спитала. Та й ми знакомі були, щитай, два дні.

— Хіба… Хіба ти його не любила?

Ліда була вражена. Приголомшена. Як так?

— Я вельми тибе хотіла, — сказала Марися. — Тибе, таку маленьку, як жовте пухнасте гусєтко.

Після тої розмови Ліда пішла за гірку й виплакалася. Підвела очі догори. Колись тут стояла вишка, яку поставили солдати. Солдати? Геннадій, її справжній батько?

Десь через місяць вона спитала маму:

— Звідки він був? З якого міста, якої місцевості?

— Ни спитала, — простогнала мама з мукою в голосі. — Десь із Восточної. Майже по-нашому гувурив.

Хтозна, до чого б могло привести це її розпитування. Це існування двох Лід, гра, що переставала бути грою, яка — Ліда це відчувала — приносить дедалі менше задоволення, натомість виснажує мозок.

Гра переросла в поєдинок — жорстокий поєдинок дужого чоловіка і малої худющої дівчинки, поєдинок, про який знали обоє, але знали кожен своє. Матвій те, що переміг ненависну йому істоту, її прагнення до «панськості». Ліда, що потаємно переграє того, хто звався її батьком, але таким не був.

Цей поєдинок мусив чимось закінчитися.

Чимось явним, що й сталося.

Вибух пролунав, коли вона закінчила сьомий клас. У Загорянах була семирічна школа, й раніше Ліда не раз із жахом думала, що буде, коли закінчить навчання. Їй хотілося вчитися далі. Але що діяти? Втекти з дому? Збунтуватися, і будь що буде…

Раптом вона довідалася, що школа стала восьмирічною, а далі, через кілька років, перетвориться на середню, тобто тре буде вчитися десять, а може, й одинадцять класів.

Та її радість і надію вбив батько.

— Хватить з тибе тої засраної учоби. Будиш мині на фермі помагати, поки п’ятнайціть літ ни виповниться. А тоді телятницею оформлять, я взнавав.

— Може, я поступлю в профтехучилище?

Ліда вимовила це покірно-тихо, стримуючи кипіння, що наростало в грудях.

— Я тобі дам «училище». Ти…

Батько видав порцію лайки. А потім сказав, що як буде їй шістнадцять, то вийде замуж. Житиме, як люди, по- сільському, без всяких витребеньок.

— Заміж? Колись вийду…

— Коли я скажу, — батько. — І за кого. Я вже тобі вибрав.

— І кого ж…

— Ни твоє діло. Хотя б і Федька Босого. Якраз для тибе.

— Ви жартуєте, тату.

— Поварнякай мині.

Федько Босий був відомий на кутку п’яничка років сорока, вже колись мав жінку, яку, казали, побоями довів до смерти, за що відсидів п’ять років.

Ось яку долю готував їй батько. Не її батько.

«Не буде так, — вирішила Ліда. — Я або втечу, або… Або вб’ю його. Каменем чи… ломакою. Нехай мене тоді відправляють у колонію для неповнолітніх».

Вибух стався наприкінці літа. Ліда пішла до центру села по хліб. Вже майже на підході до крамниці побачила, як з бокової вулиці вийшла жінка. Її класна керівничка Орися Михайлівна. Колишня класна, бо ж Ліда сказала, як велів батько, нерідний батько, неодмінно додавала тепер Ліда, коли його згадувала, що вона далі не вчитиметься, не ходитиме до школи. Орися Михайлівна тільки й вимовила: «Ну, що ж, це твій вибір». Певно, не вельми й шкодувала (або й зовсім), що втрачає ученицю, котра ніколи не хапала зірок з неба, не була активісткою, і взагалі наче невиразною сірою плямою.

Сама не знаючи, чого так чинить, Ліда не звернула до магазину, а пішла крізь шкільний сад за Орисею Михайлівною. Щось наче повело її за вчителькою. Вже на підході до школи вона відчула запах свіжої фарби (у школі щойно закінчили ремонт) і в неї защеміло серце. Потім голосно забухкало. Орися Михайлівна пішла до вчительської, а Ліда зайшла до шкільного коридору. Запах фарби забивав подих. У Ліди запаморочилася голова.

«Я зараз помру», — подумала вона.

Ось і її клас. Колишній клас. Заглянути? Вона відчинила двері, побачила рядок свіжопофарбованих парт. Чисту-чисту дошку. Шкода, що немає крейди, а то б вона написала… Написала одне-єдине слово «Прощайте!». Хай би потім ламали голову, хто це зробив.

Ліда поквапно вибігла з класу. Серце калатало ще шаленіше. Притулилася до дверей і відчула, що вони ще не зовсім висохли.

Нехай.

Тепер їй усе байдуже. Їй чужий цей світ, ця школа, яка не для неї.

«Ні, — раптом подумала Ліда. — Ні. Сьогодні. Або ніколи».

— Ні, — вимовила вона уголос.

Мов у гарячці, вона зайшла до вчительського кабінету. Там сиділи Орися Михайлівна і хімічка Ніна Борисівна, про щось розмовляли.

Ліда привіталася. Спинилася. Уся дрижала.

— Чого тобі, Терещук? — спитала Ніна Борисівна.

— Я до Орисі Михайлівни…

І після короткої паузи:

— Орисе Михайлівно, можна я вам почитаю вірша?

Її колишня класна керівничка подивилася здивовано і трохи злякано. Ця дівчинка завжди була неадекватною, це вона підсвідомо відчувала.

— Навіщо ти хочеш прочитати вірша? — запитала Ніна Борисівна. — Ти, здається, вже не ходитимеш до школи…

— Хочу, — Ліда. — Мені дуже треба. Дозвольте.