Діва Млинища

— Йолки-палки, лєс густой.

Бо Матвій і навів чистоту й порядок, і поробив акуратні перегородки, й змусив своїх напарниць по роботі вичистити гній та насипати соломи.

Через два роки потому голова зрозумів, що свинаря Матвія Терещука за добру роботу (який опорос вийшов!) варто нагороджувати, та колишнього куркуляку подавати на медаль не випадало, і Матвія перевели у телятник. А ще через рік його залучили до будівництва на пустирі за конторою свинарника, потім телятника і корівника. Матвієві руки скрізь годилися до діла, хоч серце просилося в поле, до землі й коли його залучали навесні, а потім ранньої осені, до роботи на сівалці — душа співала.

Саме тоді пішла мала Лідка до школи. Матвій так і не зміг (та й не пробував) полюбити Марисину дочку. Своєю визнати не міг, всі ж бо знали на кутку, що то не його дитина, з’явився той непотріб на другий день після теплого Олексія[49], того й нарік батюшка Лідою. Каже Марися, що так звали якусь мученицю.

— Мученицею мона й мине назвати, — сказала Марися.

— Поварнякай, то бляха з попруги до мордяки пристане, — буркнув Матвій.

Він вперто, жагуче хотів мати свою дитину, часом, коли на нього щось мовби находило, вночі з усієї чоловічої сили м’яв Марисю. Та дитина не з’являлася, жінчин живіт лишався пласким, наче гладко вистругана дошка. І Матвія дедалі більше душила злість — і на себе, а більше на кляту жінку та на її виплодок од чужого чоловіка.

Він ставився до дівчинки, як до істоти, яку мусив терпіти, раз вона є в хаті, як до домашньої тваринки, котру ще треба навчити бути корисною. І Матвій вчив. Штурханами, паском (десь із років чотирьох), кілька разів аж до посиніння, брутальними словами, позирками, від яких бідолашній Лідці душа ховалася в п’ятки, й хотілося стати маленькою мишкою, яку вона раз бачила під припічком. З раннього дитинства Лідка була привчена до роботи — і замітати, і мити долівку, й годувати курей, качок і гусей, останніх пасти на березі річки, оббирати бульбу, мити посуду, мити і чистити батькові чоботи. Так було і до школи, і коли стала школяркою. Батько не пускав гратися з іншими дітьми і взагалі не дозволяв гратися. Дочка (яка дочка?) мусила завше щось робити, як і сам Матвій. Лідка росла затурканою, нещасною, переляканою дівчинкою. Єдиною розрадою були моменти, а в неділю чи свята, півдня чи й день, коли батько кудись ішов — зрідка перехилити в чоловічій компанії чарку, а більше пограти в карти на гроші в «очко» чи «триньку». Він був неабияким майстром цієї гри. Тоді Ліда лишалася вдвох з мамою і Марися дозволяла собі погладити дочку по голові, розчесати її коси після купання, просто посидіти й навіть стиха заспівати в два голоси пісню. Лідочці (як її мама називала, коли батька не було вдома) видавалося великим щастям просто посидіти, притулившись до теплого маминого боку, чи під маминим крилом, як вона казала, коли Марися пригортала дочку. Підростаючи, Лідочка стала розуміти, що мама, певне, ще нещасніша, ніж вона сама. Щемкий жаль огортав її сердечко й вона любила маму тихою таємною любов’ю — дужче й дужче, несучи цю любов, як свій дорогоцінний скарб, про який тільки вона й знає. Ну, хіба ще нещасна мама…

На восьмому році життя Ліда Терещук стала першокласницею. Навчання в школі їй відразу сподобалося. Вчителька Галина Калениківна не кричала, не била, а навпаки — могла не тільки похвалити, а й погладити по голові. Слова «Молодець, Лідочко!» вперше прозвучали, як щось неймовірне, як чарівна музика, відкриття дверей у світ, де після темно-сірого мороку раптом яскраво засяяло сонце. Лідочці захотілося ще раз почути ці чарівні слова, потім ще й ще, й вона з усієї своєї маленької сили старалася їх заслужити. Привчена до роботи й старання, вона акуратно виводила в зошиті палички, потім букви й цифри, потім — окремі слова й цілі речення. Природно, що в її зошиті з’явилася виписана червоним олівцем п’ятірка. Дорогою додому Ліда кілька разів витягала зошита з полотняної торбини, що слугувала за портфель, і крадькома обережно цілувала оцінку. Про свій перший успіх Лідочка похвалилася тільки мамі, а коли з’явилась і друга відмінна оцінка, вона не витримала і ввечері показала зошита й татові. У неї прокинулась надія, надієчка на макове зерня, що, може, хоч цим заслужить добре татове слово.

Матвій скоса глянув на зошит, гмукнув, а тоді його очі потемніли.

— Значить, учоною рішила стати? Відмінницею?

— Я старалася, — боязко, як завше, тихо вимовила Ліда.

— Мо’ потому й сама училкою будеш?

— Н-не знаю.

У Ліди затрусилися рученята, якими тримала зошита. Мовчки відійшла. Сльози покотилися по щоках і вона не стала їх витирати.

Вранці, коли Ліда збиралася до школи, Матвій сказав:

— Йди-но сюди.

Коли донька підійшла, несміливо посміхаючись, твердо промовив:

— Наука ни для тибе. Ни для тибе, запомни те. Твоє діло буде — крутити телятам хвости, ну, може, як твоя мати, робитимеш на полі, в ланці. То почотна робота. І ни старайся втрапити на панську дорогу. То ни для мужицької дитини. Щоб більше п’ятьорок ни бачив. Матимеш трояки і то добре. То для тибе оцінка. Зрозуміла?

— Зро… зуміла…

Хтось здушив Ліду за горлечко, запалали щоки, мов зробила щось недобре, негідне.

Мати не посміла її захистити.

Тільки сказала:

— Матвію, може б, того… Лідка ж ни дурна, як я…

— Яка вона, мині ліпше відати, — одрізав Матвій. — Усе. Тут я хазяїн.

У школі, коли Ліда виводила літери, рука в неї тремтіла.

— Що з тобою, Лідусю? Не захворіла? — Галина Калениківна.

— Я здо… Я здорова, мамо… Ой, вибачте, Галино Калениківно…

Учителька всміхнулася.

— Тоді пиши, старайся…

Але Ліда не могла старатися. Вперше затнулася, коли вчителька викликала до дошки.

Вона вже не хотіла вчитися.

Батько, чи його привид, стояв біля парти, за спиною.

Все ж вона принесла ще одну п’ятірку.

І отримала ляпас від Матвія.

— Я тобі що сказав, сученя?

— Я більше не буду вчитися, — схлипнула Ліда. — Я не хочу до школи.

— Будеш, — сказав Матвій. — Ни хватало ще, щоб мине оштрафували чи що там, за те, що в школу ни пускаю. Вчися. Но з тибе хватить і трояків. Пойняла? Ну?

— Пой…

Ліда не договорила. Проковтнула півслова. Їй захотілося відкусити язика.

Мусила і далі ходити в школу. По-дитячому, а далі й не по-дитячому, прикидалася, що не розуміє багато з чого, що їй каже вчителька. У неї погіршав почерк, з натугою рішала задачки. Галина Калениківна спершу дивувалася таким змінам, а потім перестала.

З часом забулися перші місяці навчання. Ліда Терещук серед однокласників поступово набула репутації маленького незграбного тугодума. Іноді дещо розповідала, коли викликали до дошки чи піднімали з місця. Свої законні трояки вона отримувала.

Та інтерес до навчання у неї не пройшов. Лідочка помітила, що їй і далі цікаво вчитися. Цікаво читати і вирішувати задачки. Не раз, коли чула відповіді, міркування інших учнів, казала подумки собі: «А я можу ліпше». І також подумки повторювала свою відповідь.

Спочатку таке подвійне життя її пригнічувало. Не раз хотіла виявити свою справжню суть, та щось стримувало. Не тільки панічний страх перед батьком. Ліда росла, розвивалася, відкривала не лише світ, а й саму себе. Їй раптом стало цікаво вести таку гру — з батьком, з іншими.

Її світ ріс, виростав, як і вона, з кожним роком, кожним місяцем і днем.

Іншою була Мережка і гірка за хатиною. По-інакшому росли стебла на городі — їм одним, як і деревам у лісі за горою, Ліда довіряла свої таємниці.

Таємниці своєї душі.

«Моя душа — птах, який живе в мені, — подумала якось Ліда. — Він має гніздо, а може, й виведе там пташенят. Тоді я годуватиму їх словами, віршиками й задачками. Я не покажу те гніздо нікому».

Щось у довколишньому світі було не так, вирішила вона.

Тато був працьовитим, але недобрим.

Мама доброю, але боязкою.

Однокласники добрими з тими, хто з ними дружив, у кого можна списати.

49

Відзначається 30 березня.