Страница 42 из 81
— Гаразд, читай, — дозволила Орися Михайлівна.
Ліда хотіла розпочати з вірша Тичини «А я у гай ходила», потім перейти до чогось серйознішого. Та враз передумала і почала:
«Але ж цього вірша не вивчали в сьомому класі, його, здається, взагалі не вивчають у школі. Хіба в якому десятому класі», — подумала Орися Михайлівна.
Хотіла це сказати. Але промовчала.
Ліда читала вірша за віршем — і ті, що вчили в школі, й ті, що не вчили. Потім почала розказувати про письменників, читати прозові уривки. Слова лилися з неї потоком.
— Навіщо ти нам це читаєш? — першою не витримала Ніна Борисівна.
— А хочете, я вам розповім із хімії? — Ліда дивилася задерикувато і трохи глузливо. — Наприклад, як проходить якась хімічна реакція. Або краще розповім про неорганічну хімію. А хочете, про колоїдну?
— Що?
У Ніни Борисівни очі полізли на лоба:
— Звідки ти це знаєш? Колоїдна хімія!
— З книжок, які є в нашій бібліотеці. І в сільській. Потім я розповім вам дещо з географії, історії. Ой, а в сьомому класі ми почали вивчати алгебру. Шкода, що тут нема дошки. Я б написала вам ті алгебраїчні формули, які ми вивчали. Ні, ліпше почну з економічної характеристики зарубіжних країн.
Вона знову обрушила на голови бідних ошелешених педагогинь цілий потік інформації.
До вчительської заглянув ще один вчитель.
— О, Яків Дмитрович! — зраділа появі історика Ліда. — Заходьте, не бійтеся. Я розповім вам історію Стародавнього світу й середніх віків. Знаєте, коли закінчилася Столітня війна? Коли і де стратили Жанну д’Арк? Ви чули про таке місто — Руан? Про що писав Томазо Кампанелла? Хто такий Френсіс Бекон?
— Що тут відбувається?
Яків Дмитрович був ще ошелешенішим. Ліда почала розповідати про Столітню війну, про страту Жанни д’Арк, потім перейшла до поезії трубадурів, далі до відкриття Америки.
— Гаразд, Лідо, — сказала Орися Михайлівна. — Ми вже зрозуміли, що ти все це знаєш…
— Навіть про складні випадки вживання прикметників і дієприкметників, — сказала Ліда. — І про частини мови, відмінювання іменників і дієслів, про суфікси, префікси і дієприслівники. Узагалі, мова і література — мої улюблені предмети.
Орися Михайлівна встала і підійшла до дівчинки, яка здавалася на диво спокійною, але якось так виструнченою, що аж схожою на живу натягнуту струну. Поклала руку Ліді на плече.
— Ми вже зрозуміли, що ти все це знаєш. Що ти багато знаєш, значно більше, ніж вимагає програма семирічної освіти. Ти можеш вчитися далі, якщо ти змінила своє рішення…
— Я змінила! — дзвінко вимовила Ліда.
— Але чому, чому ти приховувала досі свої знання?
І Ліда призналася:
— Так мені наказав батько.
— Батько? Чому?
— Він хотів, щоб я погано вчилася. Він казав, що моє діло працювати на фермі або на полі. Я… Я люблю працювати на полі. Але я хочу вчитися далі. І взагалі — мені подобається вчитися. Дуже подобається.
— Ти будеш вчитися, дівчинко, — вступив у розмову Яків Дмитрович. — А з батьком ми поговоримо. Якщо ти, звичайно, не проти.
— Я не проти… Але він, він мене буде бити, якщо дізнається, що я порушила його наказ…
— Не бійся, ми не допустимо цього, — сказала Орися Михайлівна. — Ми прийдемо до вас сьогодні ввечері.
«Він взагалі не мій рідний батько», — хотіла сказати Ліда. Але вирішила поки що промовчати.
Виходячи, вона почула, коли нещільно прикрила двері:
— Яка талановита і нещасна дитина. Як ми її з вами пропустили… — казала Орися Михайлівна.
— Але як їй вдавалося стільки запам’ятати? — дивувалася Ніна Борисівна.
— Я ж кажу — вражаюче талановита.
Серце Ліди того дня то співало, то знову починало калатати у тривожному передчутті. Але відступати вона не хотіла. Не могла вже відступати, повертатися до попереднього життя.
Надвечір на їхнє подвір’я вступила ціла делегація — Орися Михайлівна, Ніна Борисівна, Яків Дмитрович, які захопили з собою першу Лідину вчительку Галину Калениківну і шкільного завуча Людмилу Платонівну.
Було несказанним здивування Матвія і переляк Марисі. Страх упереміш із торжеством світилися в Лідиних очах. Вона перебувала тут і мов десь далеко.
Коли у відповідь на слова Орисі Михайлівни, що Ліді треба й далі вчитися в школі, Матвій сказав, що наука не для неї, Орися Михайлівна весело наказала:
— Розкажи, Лідочко, татові те, що нам розповідала.
Ліда знову розпочала з віршів, потім сказала, що вона чудово знає й історію, й географію, і літературу, й хімію, фізику, алгебру, геометрію, обидві мови — українську й російську, всі мовні правила. Що відтепер постарається стати відмінницею. Що вона хоче й буде вчитися.
Матвій дивився, хоч і люто, проте спантеличено. У нього засіпалася ліва повіка, потім права, щока, підборіддя.
— Я ж не проти, щоб вона вчилася, — видавив Матвій.
— Вона і вчитиметься, — сказав Яків Дмитрович. — Якщо, коли ми підемо, ви хоч пальцем зачепите доньку, я вам, як учитель і депутат сільської ради, обіцяю, що сядете в тюрму. Надовго. А як просто чоловік, що натовчу перед тим пику. У мене в інституті був розряд по боксу. Зрозуміли?
Матвій помовчав, а тоді сказав:
— Чого ж не розуміти… Я ни бив неї николи… Хіба шутком, як довгарала[50] чєсом…
— Тоді до побачення.
Коли вчителі вийшли, Матвій тупнув ногою.
— Сука! Сучище! Поріддє прокляте салдацьке! Я вам ще покажу! Угрожати мині будуть!
Він вилетів надвір, спинився й раптом зрозумів, що світ обвалюється. Його світ. Що надто низьке небо, надто чорне. Як же могла вчитися цяя підла дівка, що він не знав… Матвій дико заревів з розпуки.
Рішив піти до Петра Кузьового, у того завсіди найдеться блєшчина самогонки.
Того вечора Матвій вперше в житті напився по-чорному — спершу з Петром, потім в іншій компанії. Йшов додому, хитався, світ був геть темним. Бурмотів погрози, що зараз він їх так відлупить, цих проклятих сук, що на все життє запомнять, у ногах повзатимуть, прощення проситимуть, плювати йому на теї вчительські погрози. Пику, казав, наб’є той хирляк! Ха! Та він три таких заткне за пояс!
Матвій раптом побачив себе на коні. Він вершник і наїжджає на того вчителюка. Кінь ірже і він, Матвій, починає мовби іржати. Ні, то він сміється. Зараз, отак сміючись, зарубає цього хирляка. А де ж його шаблюка? Чого хитається під ним кінь?
Переходячи в той момент поламаний міст через Мережку, Матвій не втримався й полетів донизу. Він ударився головою об камінь і втратив свідомість. Якби знався на медицині, то зрозумів би, що перед тим пережив після почутого од дочки гіпертонічний криз. Пиятика ще підвищила тиск, а падіння й удар головою об камінь довершили справу.
Його побачили вранці пастухи, які виганяли худобу на пашу. Марися протремтіла цілу ніч не в хаті, а в хліві, а Ліда сховалася у клуні в сіні.
У райцентрі, куди доправили непритомного Матвія, лікарі констатували обширний інсульт.
Лікування спершу в районній, а потім і в обласній лікарні нічого не дало. Матвій лишився паралізованим, безмовним. Доглядала його Марися. Годувала, раз на тиждень мила. Рідко коли вимовляла яке слово.
Ліда, коли верталася зі школи, теж годувала батька з ложечки кашею і… розповідала про навчання в школі, про уроки, про те, що задавали додому. Не могла втриматися од цієї своєрідної помсти.
Ліда розповідала, що стала відмінницею. Що хоче цим порадувати таточка. Що обов’язково поступатиме в педінститут, а може, й у столичний університет.
Матвій дивився, але не ненависним поглядом, а теплим, що просив жалю. Часом щось мичав. Тремтів ледь помітно.
Навесні Ліда якось сказала:
50
Допікала (діал.).