Гостина старої дами

Тиша.

ПАНІ ІЛЛЬ: Правда.

РЕПОРТЕР II: Чи пан Ілль дома?

ПАНІ ІЛЛЬ: У Кальберштадті.

ВСІ: У Кальберштадті.

РЕПОРТЕР I: Ми можемо собі уявити той роман. Пан Ілль і Клер Цаханасян разом виростають, вони майже сусідські діти, ходять разом до школи, гуляють у лісі, перші невинні поцілунки, аж пан Ілль пізнає вас, добродійко, як щось нове, невідоме, як пристрасть.

ПАНІ ІЛЛЬ: Пристрасть. Саме так і сталось, як ви кажете.

РЕПОРТЕР I: Мудро, пані Ілль. Клер Цаханасян розуміє, у свій спосіб тихо й шляхетно зрікається щастя, і ви одружуєтесь...

ПАНІ ІЛЛЬ: 3 кохання.

ІНШІ ҐЮЛЛЕНЦІ (з пільгою): 3 кохання.

РЕПОРТЕР I: 3 кохання.

Справа надходять ЄВНУХИ; їх веде за вуха РОБІ.

ОБИДВА (голосять): Ми нічого більш не будемо розказувати, ми нічого більш не будемо розказувати.

РОБІ веде їх у глибину сцени, де на них чекає ТОБІ з батогом.

РЕПОРТЕР II: Чи ваш чоловік, пані Ілль, час від часу не... Я хотів сказати, що, зрештою, було б цілком гуманно, коли б його час від часу мучило сумління.

ПАНІ ІЛЛЬ: Самі гроші не роблять людину щасливою.

РЕПОРТЕР II: Не роблять.

РЕПОРТЕР I: Це правда, яку ми, сучасні люди, не досить часто мотаємо собі на вус.

Зліва надходить СИН. У замшевій куртці.

ПАНІ ІЛЛЬ: Наш син Карл.

РЕПОРТЕР I: Гарний юнак.

РЕПОРТЕР II: Чи він знає про стосунки...

ПАНІ ІЛЛЬ: У нашій родині немає таємниць. Ми завжди кажемо: що знає Бог, те можуть знати й наші діти.

РЕПОРТЕР II: Діти знають.

До крамниці входить ДОНЬКА в тенісному костюмі, з ракеткою в руці.

ПАНІ ІЛЛЬ: Наша донька Отілія.

РЕПОРТЕР II: Чарівна дівчина.

Тепер УЧИТЕЛЬ набирається духу.

УЧИТЕЛЬ: Ґюлленці! Я ваш старий учитель. Я тихо пив свій штайнгеґер і тільки слухав. Але тепер скажу своє слово, розповім про гостину старої дами в Ґюллені.

Він вилазить на бочівку, яка ще залишилася з Петрової стодоли.

ПЕРШИЙ: Чи він здурів?

ДРУГИЙ: Ану цить!

УЧИТЕЛЬ: Ґюлленці! Я хочу ознаймити правду, навіть якби наші злидні мали тривати вічно.

ПАНІ ІЛЛЬ: Ви перепилися, пане вчителю. Посоромтеся!

УЧИТЕЛЬ: Я? Це ти маєш соромитися, жінко, бо ти лагодишся зрадити свого чоловіка!

СИН: Стуліть пельку!

ПЕРШИЙ: Стягніть його!

ДРУГИЙ: Геть!

УЧИТЕЛЬ: Зло надто розбуяло в наших серцях!

ДОНЬКА (благально). Пане вчителю!

УЧИТЕЛЬ: Ти розчаровуєш мене, доню. Ти мала б сама говорити, а так твій старий учитель мусить промовляти громовим голосом!

МАЛЯР перебиває картину на його голові.

МАЛЯР: Ось тобі! Ти, бачу, хочеш відібрати в мене замовлення!

УЧИТЕЛЬ: Я протестую! Перед лицем світової громадськости. Жахливі речі готуються в Ґюллені!

Ґюлленці кидаються на нього, але тієї миті з правого боку входить у старому, зношеному вбранні ІЛЛЬ.

ІЛЛЬ: Що тут діється в моїй крамниці?

Ґюлленці покидають УЧИТЕЛЯ і перелякано витріщують очі на ІЛЛЯ. Мертва тиша.

ІЛЛЬ: Що ви робите на діжці, пане вчителю?

Той радісно, полегшено усміхається до ІЛЛЯ.

УЧИТЕЛЬ: Кажу правду, Іллю. Оповідаю панам з газети правду. Наче архангел провішую гучним голосом. (Заточується). Бож я — гуманіст, приятель стародавніх греків, поклонник Платона.

ІЛЛЬ: Мовчіть.

УЧИТЕЛЬ: Та?

ІЛЛЬ: Злізьте.

УЧИТЕЛЬ: Але людство...

ІЛЛЬ: Сядьте.

Тиша.

УЧИТЕЛЬ (протверезілий): Хай людство сяде. Прошу — коли навіть ви зраджуєте правду.

Він злізає з діжки й сідає з картиною на шиї.

ІЛЛЬ: Пробачте, людина перепилася.

РЕПОРТЕР II: Пан Ілль?

ІЛЛЬ: Чого ви хочете від мене?

РЕПОРТЕР I: Ми щасливі, що все таки побачили вас. Нам треба кілька знімків. Можна?

Озирається довкола.

РЕПОРТЕР I: Харчі, домашнє начиння, залізний товар — це вже маю. Відфотографуємо, як ви продаєте сокиру.

ІЛЛЬ (нерішуче): Сокиру?

РЕПОРТЕР I: Різникові. Тільки природне справляє враження. Подайте сюди ту смертоносну річ. Ваш клієнт бере сокиру, зважує її в руці, робить задумливу міну, а ви перехиляєтесь через прилавок і переконуєте його. Прошу.

Розставляє їх.

РЕПОРТЕР I: Природніше, панове, вільніше.

РЕПОРТЕРИ фотографують.

РЕПОРТЕР I: Гарно, дуже гарно.

РЕПОРТЕР II: Прошу, обійміть дружину за рамена. Син ліворуч, донька праворуч. А тепер, прошу, променійте, радісно променійте, променійте, вдоволено, щиро, втішено променійте.

РЕПОРТЕР I: Ви чудово променієте!

Ліворуч, через сцену в глибину пробігає кілька ФОТОГРАФІВ. Один гукає до крамниці:

ФОТОГРАФ: Цаханасян знайшла собі нового! Вони саме гуляють у Конрадсвайлерському лісі!

РЕПОРТЕР II: Нового!

РЕПОРТЕР I: Буде обкладинка для ”Лайфа”.

Обидва РЕПОРТЕРИ вибігають з крамниці. Мовчання. ПЕРШИЙ усе ще тримає сокиру в руці.

ПЕРШИЙ (полегшено). Пощастило.

МАЛЯР: Даруй, бельфере. Якщо ми хочемо владнати цю справу по-доброму, то преса не повинна ні про що довідатись. Розчовпав?

Він виходить. ДРУГИЙ іде за ним, але на хвилинку зупиняється перед ІЛЛЕМ.

ДРУГИЙ: Мудро зробив, дуже мудро, не треба плескати дурниць. Хоч такому негідникові як ти, ніхто й не повірив би ні на крихту.

Виходить.

ПЕРШИЙ: Тепер ми ще й попадемо до ілюстрованого журналу, Іллю.

ІЛЛЬ: Власне!

ПЕРШИЙ: Прославимось.

ІЛЛЬ: До певної міри.

ПЕРШИЙ: Одну ”Партагас”.

ІЛЛЬ: Прошу.

ПЕРШИЙ: Запишіть.

ІЛЛЬ: Звичайно.

ПЕРШИЙ: Хоч, щиро казати, тільки падлюка може повестися, як ви повелись з Кларочкою. Хоче йти.

ІЛЛЬ: Залишіть сокиру, пане Гофбауере.

Перший вагається, та врешті віддає сокиру. Тиша в крамниці. УЧИТЕЛЬ і далі сидить на діжці.

УЧИТЕЛЬ: Пробачте мені. Я вихилив декілька чарок штайнгеґеру, дві чи три.

ІЛЛЬ: Нічого.

Родина виходить праворуч.

УЧИТЕЛЬ: Я хотів вам помогти. Але мені не дали, та й ви самі не схотіли моєї допомоги. (Стягає з голови картину). Ох, Іллю, що ми за люди! Ганебний мільярд пече нам серця. Візьміть себе в руки, боріться за своє життя, зв’яжіться з пресою, вам більше не можна гаяти часу.

ІЛЛЬ: Я вже не борюся.

УЧИТЕЛЬ (здивовано): Послухайте, вас, либонь, так страх доконав, що ви зовсім з глузду з’їхали.

ІЛЛЬ: Я зрозумів, що не маю вже права.

УЧИТЕЛЬ: Не маєте права? Перед тією проклятою бабою, тією шльондрою що на наших очах міняє чоловіків, тією безсоромницею, що обплутує наші душі?

ІЛЛЬ: Врешті, я сам винен.

УЧИТЕЛЬ: Винен?

ІЛЛЬ: Я зробив з Клари те, чим вона є, а з себе самого те, чим я є, нікчемного ґандляра, що докотився до ручки. Що ж я маю діяти, вчителю, га? Вдавати невинного? Все це моя робота: євнухи, мажордом, домовина, мільярд. Я не можу врятувати ані себе, ані вас.

Він бере роздерту картину й оглядає її.

ІЛЛЬ: Мій портрет.

УЧИТЕЛЬ: Ваша дружина хотіла повісити його в спочивальні. Над ліжком.

ІЛЛЬ: Кюн другого намалює.

ІЛЛЬ кладе картину на привалок. УЧИТЕЛЬ насилу встає, заточується.

УЧИТЕЛЬ: Я протверезів. В один мент.

Іде, заточуючись, до ІЛЛЯ.

УЧИТЕЛЬ: Ви маєте рацію. Цілковиту. Ви самі винні. В усьому. А тепер я вам щось скажу, Альфреде Іллю, скажу найважливіше.

Він стоїть перед ІЛЛЕМ рівно, як свічка, тільки ледь коливається.

УЧИТЕЛЬ: Вас уб’ють. Я знав це від самого початку, та й ви давно вже це знаєте, хоч більше ніхто в Ґюллені не хоче цього признати. Спокуса надто велика, а наша біда надто тяжка. І я знаю не тільки це. Я також підніму на вас руку. Я відчуваю, як поволі стаю вбивцею. Моя віра в гуманність — безсила. А тому, що я знаю це, я став п’яницею. Я боюсь, Іллю, так як боялися ви. Та ще я знаю, що колись і до нас прийде стара дама, і що тоді з нами станеться те, що оце з вами. Але скоро, може за декілька годин, я не буду вже цього знати. (Мовчання). Ще пляшку штайнгеґера.