Човен розпачу

— Не пущу.

Виливаха нахабно дивився в її очниці.

— То ходім.

Він пошукав щось очима і знайшов: першу квітку шипшини. Відламав і пришпилив її до грудей.

— Бачиш, — сказав він їй, — ми з тобою як на весілля йдемо, з квітками.

— Навіщо ти її зламав?

— Це моя земля. І вона зостанеться зі мною, поки ти не відітнеш у пеклі моєї голови.

Він причинив за собою хвіртку, зирнув на розкішний живопліт з глоду і готовий був іти за гостею.

Дівчина-селянка йшла вздовж зеленого живоплоту.

— Почекай, — сказав він Смерті.

Підбіг до білої тоненької постаті й міцно поцілував дівчину в напіврозтулені уста.

— О-ох, — тихо сказала вона, позираючи на нього широкими променистими очима.

— Прощавай, моя хороша, — сказав він.

І пішов за Смертю. Дівчина з жахом і мукою дивилася йому в спину. Гостя скоса позирала на легкодумного Виливаху й посміхалась вічною посмішкою.

— Я прийду по неї через сорок років, — глузливо сказала вона.

Виливаха знизав плечима:

— Байдуже. Зараз я дав їй непоганий урок. Останній у житті. А скількох вона ще навчить! Ти кажеш неправду, кумо.

Він поправив на спині лютню і рушив поруч зі Смертю. Ішов, здатний кожної хвилини впасти й розбити носа, бо зовсім не дивився під ноги, задерши лице в гаряче небо, під яким дзвеніли безсмертні білоруські жайворонки.

Безноса мовчала.

— Найбільш за все я не люблю приходити по таких, як ти, — нарешті сказала вона. — Це такі життєлюби, що я починаю думати: чи не помилилась я зі своєю роботою. І вони так люблять цю землю, що я у своїх печерах починаю на хвилину заздрити їм.

Гервасій не відповів. Голова в нього була задерта, ніби у сліпого, груди роздимались, ніздрі тремтіли.

А над ним було небо й гаряче світло.

…Найближчі од них входи до пекла, як відомо, досить далеко від Рогачова.

Один із них лежить на дні Ревучого озера, що біля Іпуті (недарма ж там вода так реве, ніби хтось її ковтає на дні).

Кажуть, це зроблено, щоб ніхто з живих не потрапив у пекло і ще щоб живити підземні води й казани.

Отож іти нашим подорожнім було далеко, на що Виливаха загалом не нарікав. Ішов. Дихав солодким повітрям. Зрідка перетягував на груди лютню і брав кілька акордів:

Смерть посміхнулась, як шість тисяч років тому:

— Ти сподіваєшся побачити прабатька Адама?

— Не дуже, — непомітно кепкував Виливаха. — Але ж повинні були кудись подітися володарі, патріархи, біскупи? Вони ж стільки кричали про небо.

— А тепер вони бідніші за останнього раба на землі. Бо в царстві моєму раб не відчуває нічого. А вони — відчувають. І пустоту, і те, що нічого нема.

— Нехай живе справедливість, — сказав Виливаха. — То їм, виявляється, усе-таки дано невмирущість душі?

Безока поплескала його по плечу. Нібито торохтілкою з сухим горохом.

— Ти хочеш такого безсмертя? Після влади над тілами й життями, над землями й правдою не відчувати нічого, крім свого мозку? Не володіти тілом, не мати можливості нічим розпоряджатися? Бачити, як щасливі засинають, як планети поступово заковуються у кригу. Бути чимось на кшталт паралітика, який зберіг ясність розуму, але не знає, що це триватиме вічно, і не мати надії на порятунок, на мене. Хочеш такого безсмертя?

Гервасій не видав себе, хоч йому вперше стало неприємно.

— Навіщо? Кращу частку себе я залишив на землі.

— Яку?

— Тих, кого я любив.

— Ну, а коли ти зустрінеш когось у мене під землею?

— Вони любили мене… На землі.

— А якщо не любили? Якщо в земному житті вам не випало зустрітись, але це й було справжнє? Або ще так: зустрілись, але вона легковажно відштовхнула тебе, не знаючи, що скоро, вельми скоро приходить велике Пізно.

— Цього не сталося, отже, усе одно, що й не було.

— Ти що — пес? Ти що— тварина, щоб жити тільки тим, що було? Ти одвертаєшся від людської Мрії?

— Ех, кумо! Ти навіть не знаєш, як це смішно: чути від тебе слова про Мрію і Надію. Облиш, кумо. Смішно!

— Не думаю, — сказала Смерть.

…Чи довго, чи коротко вони йшли, але нарешті шлях привів їх на береги Пониклі. Повен місяць, коли річка пливе земною дорогою, давно відійшов. Вируюча Поникля летіла, ніби пущена з лука стріла, раптом натикалась на стіну на два людських зрости і… зникала.

На стіні росли скарлючені, жалюгідні деревця, ніби обпечені смертельним подихом. Під їхніми кволими корінчиками лежав шар багряної, як кров, глини з вапняковими й крем'янистими грудками, а нижче лежав шар мертвого білого вапняку.

Вода під ним вирувала, як у казані відьми, і була біла, як трунок забуття. І Смерть зробила гостинний жест:

— От і все!

— І куди дивиться пан Єзус? — сказав Виливаха.

— Це ще не найгірша з людських вигадок. Іди.

— Я замочу лютню.

— Не бійся.

— То чекай.

І Виливаха ще раз оглянувся. Гаряче світло летіло на нього з-під хмар, блакитних унизу, сліпучо-білих угорі. І в цьому океані розкоші невгамовно дзвеніли білоруські жайворонки.

— Боже землі моєї, — сказав Виливаха. — Немилостивий і жорстокий, якщо ти є. Недбалий і сонний. Хай би там що, як би ти там знущався з неї — я усе-таки вірю тобі. Тому що волею твоєю я народився тут, дихав її повітрям, пив її воду, їв її хліб і цілував її жінок. Який ти там є — я благословляю цей твій єдиний розумний вчинок. Благословляю од першого цвітіння пишного і до цього ось останнього кроку, який зараз ступлю.

І Гервасій Виливаха ступив цей останній крок.

Вода спадала біля його ніг, і попереду поступово випливало з води мокре жерло печери зі сточеним водою камінням: немовби паща із з'їденими зубами.

Нерухомо мовчали хмари за спиною. Світ ніби оглух. А темрява насувалась, насувалась. Проковтнула. І одразу за плечима з потроєною силою заревів плин.

— Віншую, — сказала Смерть. — З успішним вас прибуттям, господарю Виливахо.

— На землі я дав би тобі за це на горілку. Але тут у мене нічого нема.

— Квітка…

— Шипшину? Тобі?

Смерть засміялась:

— Гляди, Виливахо, пошкодуєш. Навряд чи ти так тримав би себе, якби знав, який подарунок я тобі припасла. Ну, йди. Тут я трохи затримаюсь, а тебе стрінуть помічники… Зараз прийде човен Розпачу.

І вона зникла. Морок був глухий, і тільки біля самих ніг хлюпали об берег дрібні хвилі невидимого невідомого моря.

Щось тупо грюкнуло об берег, а потім у темряві залунали глухі жалісливі голоси: ніби канюки кричали над нічними заплавами, сполохані кроками Невідомого. І Виливаха здогадався, що це садять у човен померлі душі.

Він узяв на лютні акорд, але заспівати не встиг. Чиїсь руки схопили його і жбурнули на дно великого човна, на ребристі й слизькі кокори.

— Гей, — сказав він. — Що я вам, оберемок дров?! Я поки що теє… живий. Не могли б, холери, почекати забуття.

Хтось ткнув йому в руки бабайку, величезне весло. Жорстко обхопила ноги колодка. Задзюрчала вода. І одразу заплакали в темряві десятки кволих, ніби дитячих, голосів.

— Г… ви, — сказав Виливаха. — Рогачовці є?

— Нема, — застогнав хтось.

— Одразу видно. А хто є?

— Дубровенці, — відповів зі слізьми хтось.

— Нікчеми, — сказав Гервасій. — Дивитися на вас мені бридко, плотогони. Ви що, уперше на великій воді? Заспокойтеся, дорога далека, час для улюбленого заняття є.

Хтось несміло зареготав.

— Ось так краще, — сказав Виливаха. — Пливемо, хлопці, мов галерками в турецьку неволю. А попи в церквах про «споконвічну батьківщину» співають та про тлінність земного… Є тут попи?

— Є, — сказав голос із корми.

— Певно, і тут за стерном сидиш?

— За стерном.

— От і кермуй на споконвічну батьківщину. Дайте йому хто-небудь, хлопці, веслом по голові.

В темряві пролунав глухий удар: хтось скористався з поради.