Човен розпачу

Навіть тут він був невиправний.

— Ну що ви там шепочетесь, як раки? — спитав він людей.

— Слухай мене, — сказав Полочанин. — Мені важко позбутися навіть одного придбаного дня. Тим паче тепер, коли я знаю, що таке смерть, і не хочу її, як… смерті. І все-таки візміть мої два роки. Буде несправедливо, коли я переживу вас… на цілі десять років, рогачовцю.

Гервасій подумав, що відмовитись не можна.

— Ми беремо їх, — сказав він.

— І мої два роки… І мої… І мої, — загули голоси.

Смерть лічила на пальцях. І, налічивши чергові десять, клала на стіл одну фігурку. І поступово в неї усе більше одвисала щелепа.

— Що ви робите? — спитала вона. — Ви, які над усе боїтеся мене, ви дали їм ще по сорок років кожному. І цей єретик і блюзнір проживе на землі дев'яносто три роки, а вона — сімдесят сім!.. Побійтеся Арахни, люди!!.

В цей момент маленький чоловічок, що ховався досі за спинами інших, розсунув натовп і, не звертаючи уваги на стару, підійшов до Гервасія:

— Пробач, я не можу віддати тобі два своїх роки.

Усмішка в нього була винувата.

— Нарешті, — сказала Смерть. — Я ще не зовсім втрачаю надії на вас, люди.

— Розумієш, — сказав чоловічок, — моє місто пообіцяли вирізати стрільці. До ноги. Ми не могли б протриматись більше як до вечора, але я був убитий вранці, якраз на початку штурму. У мене тільки один день життя. Може, не варто було і вертатися, тим паче, що всі мої загинули, а ввечері ніхто вже не скаже мені по-своєму: «Здоров, Галяше-медоваре!» Але ж один цей день я можу тримати меч, корд чи ніж. І мене мучитиме думка, що я ніби кинув тих, і місто, і свою землю, і медовню біля Перевесища. Розумієш, воно було гарне, місто, доки вони не прийшли. І навіть бджола, в якої нема свого слова, не шкодує жала й життя, захищаючи вулик. Мені соромно, але… не погребуй… візьми і мої дві хвилини, брате.

Виливаха мовчав.

— Дякую за найдорожчий дар, — нарешті сказав він.

— Облиш, — сказала Смерть. — Що ти зробиш за них?

— Вип'ю з нею останній келих… Щоб ти здохла і щоб такі, як він, не перевелися на нашій землі… Ходімо, люди!

— А я?! — спитав раптом піп.

— А ти лишайся у своєму Едемі, брехуне, — сказав Полочанин.

— Ні, — глухо сказав піп. — Ні… Ні!

Люди проходили повз нього.

— Стійте, — сказав Виливаха. — Гріх залишати тут живу ще душу. Він дурень. Він не буде більше. Правда ж, не будеш?

— Ні, — сказав піп і оглянувся. — Усе, що хочете, тільки не це. Бідувати, писати єретичні вірші… Грабувати багатих… щоб потім круки пили твої очі на колу… на Замковому майдані. Тільки візьміть мене з собою.

— То що, — сказав Гервасій. — Давайте знову скидатися. Їй-богу ніби не пекло, а корчма, коли в пияків вовки виють у кишені.

В тиші, що запала після його слів, усі почули раптом глухі й важкі кроки по кам'яних плитах підлоги.

Перевізник ішов до останніх дверей.

Увесь обм'яклий, увесь неповороткий, він ішов… ішов… ішов і спинився тільки біля павутиння. Обернувся. Обвів людей синіми очима.

— Не треба, — сказав він. — Я дам. Я віддам. Бо я одного тільки прагну. Забуття… Забуття… Забуття.

І він жадібно, зі стогоном простягнув руки. Арахна кинулася униз і схопила його. Наступної миті він зник. Зник, начебто його й не було. Почувся ще тільки шелест, ніби вивільнене зітхання.

Смерть дивилася у землю, кутаючи свої старі кістки.

— До скорої зустрічі, Виливахо, — нарешті сказала вона.

— До скорої зустрічі, — посміхнувся він і обняв за плечі дівчину.

…Через кілька хвилин вода викинула їх на поверхню Святого озера, що неподалік од Рогачова. Дядько, який вів напувати коня, раптом побачив чотири десятки людей, що купалися в одязі, і серед них попа, перелякався, а потім скочив на коня і, ляпаючи його чорними п'ятами, поскакав так, ніби за ним гналися податкові начальники. Увечері він божився у корчмі, що рогачовські радці знову перепилися і разом із духовним отцем і в повному одязі чи то освіжалися водою, чи то ходили з волоком.

Оскільки таке не було новиною — йому повірили.

А колишні веслярі човна Розпачу тим часом ішли все далі й далі, і одяг висихав на їх гарячих грудях, які аж диміли під добрим сонцем. Тремтів на межах золотий буркун, золоті бджоли гули над вуликами, а в небі в палаючому світлі дзвеніли між хмарами білоруські жайворонки.

Людей меншало й меншало, бо вони йшли врізнобіч і ставали зрештою тільки живими цятками на лоні земному. І нарешті Виливаха з дівчиною і Полочанин залишилися утрьох.

— Чому ти відповів «до скорої зустрічі», а сам усміхався, Виливахо?

— Навряд чи зустріч останнього мого нащадка з нею відбудеться скоро.

— Твоя правда, — сказав Полочанин. — Та й чи вимруть вони взагалі, такі горласті?.. Дай квітку, брате.

Він узяв трохи прив'ялу квітку і посадив її, як мітлицю, на шипшиновий кущ. І дивно — інші квітки одразу стали темніші. І відтоді над Дніпром росте темна шипшина, яка цвіте все літо, щоб ніхто не зостався без рідної квітки, коли надійде час відходити з нашої доброї землі, щоб у кожного була квітка.

— Прощавай, брате Полочанине!

— Прощавай, лицарю, прощавай, дівчино!

Третій пішов на північ і незабаром зник у гарячому світлі. А вони пішли своєю дорогою і невдовзі побачили замчище й Дніпро, а збоку кам'яницю Виливахи.

Цвіла коло неї жимолость, білі хмари глодових живоплотів дурманили зайця, що солодко спав у їх нетрях, калина викинула свої ніжні парасольки. А Виливаха йшов, і рука його лежала на дівочому плечі.

Життя повернуло йому єдину. І дякувати богу, що не залишило з ним тієї, а дало йому кращу, чисту й віддану, справжнє дитя цієї землі.

На повороті стежки, де буяв синій бузок, перед ними вивернулась процесія. Попереду йшли сумні друзі на чолі з Ірою Франтичком, а за ними підтюпцем несли порожню труну люди, сперечалися про щось піп і пробощ, і йшли з удавано-пісними обличчями радці та замкові люди.

Виливаха чув тільки голоси:

— Горе, хлопці!

— Пом'янемо бідолаху.

— Таке вперте, таке міцне життя. Пригнічене, але життя.

Але чув він і інше:

— Чи простить йому вища сила?

— Скажу я вам, що чистилище навряд чи відпустить таку закоренілу душу.

— Яке чистилище?! Усе це ваші римські вигадки.

— А пан схизмат!

— Заспокійтеся. Згодьтеся з тим, що це ви — добрі люди, а він…

— І не місце йому серед кращих людей.

— Зві-існо! Ні грошей у нього не було, ні глибокої пошани до влади, ні надійності. Ані добробуту. Ані моралі.

І тоді Виливаха вийшов на стежку і відрізав одні голоси від інших.

— Ви можете повернутися, — сказав він. — Вас ніхто не просив сюди.

У каштелянта одвисла нижня щелепа:

— Т-ти… ж-живий?

— Звичайно. І житиму з нею. Поки не помру в один з нею час… Можете взяти цю труну для каштеляна: по-моєму, він уже смердить.

— Як же…

— А ви що думаєте — ми смертні й легко помираємо?.. Ідіть, ідіть. Залиште вино нам. Хлебчіть оцет і жовч, перевізники. У нас — свій. Едем. Не для вас.

І він узяв дівчину за руку, а друзі обняли їх. І всі вони, залишивши на стежці людей над пустою труною, пішли в зарості глоду й одвічної, як ця земля, шипшини.

І заєць із глодових нетрів не кинувся утікати од них, а повернувся задом до покинутих і почав так реготати, що в нього тріснула верхня губа.

А глід цвів над землею, і це було справді як Едем, в якому лунав тихий і ніжний сміх чи то зайця, чи, може, самого життя.