Галка

«Нащо йому кора? Постоли хоче сплести наймитові? Слідкує, пройдисвіт, за нами. Кротова ми чи надибаємо на дорозі, а цей скоріше. приведе межа кеті на цю просіку. Очі бігають, погляд боязкий…» — я дивився на лісника й підморгував, як своєму. Той зовсім розгубився, зважуючи, хто ж ці люди: німці чи й самі парашутисти, про яких власті повідомляли?

Кангар дістав із кишені тютюну, подав Юхану, а той запитав дипломатично про партизанів. Лісник кусав губи, оцінюючи нас поглядом з ніг до голови, ховав очі, не знав, куди подіти довгі руки. Вагався, та все ж наважився і суржиком з латиських, естонських і німецьких слів говорив про парашут, називаючи місто Алуксне. Здогадатися неважко: мова йшла про парашут Орла, залишений на сосні першого квітня.

З нетерпінням чекали, що Кангар розкриється і далі, скаже і про знайдений поблизу парашут. Однак зморшкувате обличчя Кангара скам'яніло.

«Повірив він чи ні, що ми служимо окупантам?» — подумав я, знаючи від багатьох хуторян, що лісника цього треба побоюватися.

«Чи варто було з такою поквапливістю десантувати групу без латиша? Треба взяти когось до себе з місцевих людей, інакше загинемо ні за цапову душу, напоровшись ось на таких, як цей, що прикидається бідаком, у старенькому піджаку й вицвілому, пом'ятому капелюсі на голові».

Хитрий Кангар озирнувся, ніби побоювався, що хтось застане його з нами й підслухає розмову, а потім покірно нахилив голову, знявши крисато.

— Свейкі!

Ми пішли не озираючись.

— Цього біса-анцихриста треба в «розход», — сказав Орел.

— Тоді прощай, спостережний пункт!

— Він ще донесе німцям про нас.

— Але він відає і про те, що ми знаємо, де його садиба… Не німці, а ми його сусіди. Щезне Кангар — німці кинуть карателів.

— Це правда! — погодився Орел. — От і май такого сусіду!

Можливо, лісник здогадується, що ми і є оті парашутисти, про яких взнали в Алуксне вже 2 квітня, а в Апе, Карве — після того, як ми не знайшли скинутий з літака мішок. В тому мішку, окрім інших речей і харчів, комплект радіоживлення.

6 червня

Нема тютюну. Мені байдуже. А в Коропа «пухнуть вуха»; Та хитрюга знайшов вихід. Виявляється, бички-недопалки він утикав у те саме місце, мов білка горіхи. І тепер дістав свої припаси.

З Кудрявим посперечався за Канаду. Я кажу, що в Канаді населення 10 мільйонів, а він — 20. Упертий, хоч вуха черепком ріж. Він каже, що Земля Франца-Йосифа — норвезька, а я стверджую, що державний кордон пролягає на захід від архіпелагу і тому острови наші.

Увімкнув приймач. І раптом в останніх вістях повідомили, що союзники висадили у Франції війська. Нарешті. Після трьох років війни на Заході відкрито другий фронт.

8 червня

Щоб менше ходити, чергуємо на шосе цілодобово. Деякі полонені солдати утверджують, що вже споруджуються рубежі «Валга», «Сігулда» і «Цесіс». Всі три перетнуть ризьке шосе. «Сказитися можна, — мовив Леонід, — од цих рубежів!»

10 червня

Дощ безпросвітний. Протікає навіть наша плащ-палатка. Всюди вода калюжами. Парашути, якими вкриваємося, мокрі. Та й зв’язок поганий. Можливо, у таку негоду щось діється з йонізованою смугою. Можливо, дощ і низькі хмари заважають розповсюдженню електромагнітних хвиль з мого малопотужного передавача. Можливо, й радіовузол передислокувався ближче до лінії фронту, ближче до нас. Це той випадок, коли що ближче, то гірше. Доводиться маневрувати висотою антени.

Леонід і Кудрявий ледве не напоролися на лісника Кангара, коли ходили по воду. Носять його тут біси-анцихристи!

15 червня

Всі розійшлися по роботі. Я один на базі. Вирізав з березових гілочок шахи. Склав шахову задачу «Мат у два ходи». Здається, розв'язано тільки одне, і саме — у два ходи. Нехай Кудрявий помізкує. Ввечері лунала стрілянина.

17 червня

Увесь день дощ. Просто плаваємо у лісі. Чоботи не висихають.

18 червня

Визирнуло сонце. Просушили парашути. Поголилися. Ані ковбаси, ні м'яса нема вже кілька днів. Їмо пшеничну кашу.

19 червня

Ввечері слухав радіо. Наші громлять фашистів на Карельському перешийку. З нетерпінням ждемо, коли бої розгорнуться на нашій ділянці фронту.

21 червня

Один у таборі. Заховавши рацію і боєприпаси і захопивши автомат і дві гранати, пішов на галявину, щоб хоч трохи присмажитися на сонці. Галявину оточує з трьох боків молодий березняк, що обривається на просіці, по якій Кудрявий і я вперше вийшли на шосе. На тім боці невеликий березовий гай. Тепер берези шелестять, листям, поважно, гордовито похитуючись на вітрі. Берези ніби хизуються перед занімілими ялинами своєю красою.

Навколо зелена, соковита трава; жовті, білі квіточки, стирчать стебла кульбаби, пухнасті шапки яких уже здуті вітром. Де-не-де сіріє торішня суха трава, стебла якої кланяються найменшому подихові вітру.

І скрізь у траві, на купинках мурахи, сонечка — божі корівки, інша комашня. Шугають над травою метелики, конини і гудуть злагодженим хором ґедзі, пікірують на голу спину. Доводиться раз у раз підводитися й проганяти їх — надокучливих і грізних. Чотирьох убив і оддав на поїд мурахам, щоб не були такими агресорами. Перевернувся на спину; нехай присмаже голодний живіт життєдайне сонце. У високості витає коршун, чатує на свою здобич. У березовому гаю раптом закувала зозуля. Все навкруг живе і буяє. Літо я люблю більше, ніж весну. Може, тому, що родився влітку і при ясному сонці у перший жнивний день.

Сонце пече, як і дома, на Україні. У такі дні хлопці, яким не минуло й тринадцяти, купалися по 20–30 разів на день. Усі були з облупленими носами і щоками, а на ногах не висихали «курчата», що потім уночі не давали спати, так пекло шкіру.

Чому не скупатися? У канаві чиста вода. Мила давно нема. Можна «намилитися» і березовими гілочками. Наламав гілочок подовших, щоб можна було самому й потерти спину. Автомат і гранати поклав поруч. В разі чого буду немов в окопі, але голий. Уліз у воду. Глибоченько. Пірнув з головою. Як хороше!

26 червня

Ходили утрьох за п'ятнадцять кілометрів на схід за харчами. Є трофей — овечка. І полонені — два солдати-телефоністи з 212-ї піхотної дивізії. Частини їхньої дивізії з Пскова зигзагом курсують під Даугавпілс. Солдати обізнані — зв'язківці. Їхня дивізія змішалася з частинами 215-ї. Передислоковуються німці вночі.

Довелося поспішати в табір, щоб передати «блискавку». Такі відомості трапляються нечасто. Кудрявий «думу думает большую», як сказав Леонід, щоб підтвердити дані телефоністів.

Та ось настала і ніч, біла, як у Ленінграді. Трава на луках у росі. Серп старого місяця уже виплив на східний небосхил. Літаки гудуть часто і довго… Кілька разів ми запалювали вогнище. Але то були якщо і наші, то не для нас. А про німецькі годі й говорити! Цих знаємо по гуркоту моторів і не дратуємо фашистського «чорного бика» червоним полум'ям.

Та знову гудіння і силует літака.

— Запалюй…

Багаття спалахує. Літак описує коло, друге і нарешті третє і летить на схід. Що тут скажеш! Заблудився чи вже скинув вантажі на німецькі вогнища? А може, це німецький «костиль»?