Галка

Хлопці сердиті. Доведеться ранком передати в Центр, що міняємо місце прийому вантажів. Прикро, коли літак ворожий.

Так і є. Прямо на нас летить двомоторний бомбардувальник.

— «Хейнкель»! — вигукнув Короп.

— Стануть німці ганяти серед ночі «хейнкеля»! — заперечив Орел.

— Наш! «Петляков»! — вигукнув я. — Пали.

Гуркіт моторів різних літаків я вивчив, немов музику, ще з перших місяців війни. Від літака, що вийшов з піке, плавно спускалися під парашутами важкі лантухи.

За годину ми зібрали всі вантажі. Один стягнули з ялини, зламавши її вершину, другий несли по коліна у воді добрий кілометр. Посилку з Великої землі розглядали з радісним нетерпінням. У першому мішку — чоботи, баклага спирту, трохи тарані, рис, ще сухарі, концентрати каші, два цивільних костюми, черевики. У другому — рація, два автомати ППШ, карти, одеколон.

— Браття-кролики! — раптом засміявся Кудрявий, нюхаючи одеколон. — Прислали б вони патефон замість рації — і можна б іти в гості до дівчат на хутори.

Удосвіта Леонід і Юхан «познайомилися» з одним німецьким лейтенантом, який їхав на мотоциклі. Він з 126-ї піхотної дивізії. Його частина перекидається під Даугавпілс. «Що ви? — дивувався Орел. — Фронт під Псковом і Островом збираєтеся оголити?» Та лейтенант відповів, що фюреру, фельдмаршалу Моделю і генералам видніше. Мабуть, вважають, що лінія «Пантера» їх не підведе. Та й чи може бути інакше, коли від Пскова пряма дорога до Східної Пруссії з давніх-давен, ще з рицарських часів.

29 червня

І вдень, і вночі на вахті. Радіо приносить радісні вісті: війська трьох Білоруських і 1-го Прибалтійського фронтів б'ють фашистські армії групи «Центр» у багатостраждальній Білорусії.

Три роки тому на кінець першого тижня війни була окупована майже вся Білорусь із її столицею Мінськом.

Алма казала нашим, що Кротов влаштувався у госпіталі завгоспом.

Зустріли трьох велосипедистів. Німці? Латиші? Вони побачили Леоніда і мене. Ми сіли край дороги і запалили цигарки. Хай думають що завгодно!

2 липня

Три місяці, як ми в тилу ворога. Ввечері хлопці принесли ножиці. Вперше за 90 днів усі підстриглися і збрили вуса.

З'явилися нові вороги — комарі, хмарами літають. Од них дзижчить безперервно у вухах, рябіє в очах.

Хлопці грали у шахи і в шашки. Командир сказав: «Життя наше тут — шахова гра. Помилився — і пиши пропало». А я відповів: «Помилка — ще не все. Спробуй ще знайти вихід, прикинь розумом, додай ініціативи і вийди з безвиході. Не може бути, щоб і твій противник не помилявся. А коли так, то стій до останньої можливості і доможешся свого! І тільки, бо в грі у шахи може бути і нічия, а в нашій грі — перемога або смерть…»

Після вечері увімкнув приймач. Москва салютувала військам генералів Рокоссовського і Черняховського, які взяли столицю Білорусії Мінськ.

— Повинен же нарешті піти на захід і наш 3-й Прибалтійський фронт! — не витримав Короп, слухаючи грім салюту.

7 липня

О десятій ранку працював на зв'язок. Леонід, мій охоронник, дивиться пильно, слухає уважно, автомат напоготові, а поруч ящик з трофейними гранатами. Про всяк випадок.

Захворів Кудрявий, його лихоманить. Я просто хвилююся за нього: так здається, що він усякої хвороби боїться, як і жала гадюки, більше, ніж кулі. Находить же таке на чоловіка!

9 липня

Рух на шосе посилився у бік фронту: пройшло дві сотні автомашин. Мабуть, вранці наші розпочали прорив лінії «Пантера».

10 липня

Ювілей! Сто днів у тилу ворога і день мого народження. Наш 3-й Прибалтійський фронт відзначив мої іменини початком наступу в районі Пскова й Острова. Десь думають прорвати лінію «Пантера».

На шосе жвавий рух в обидва напрямки. З'явилися десятки санітарних машин, які прямують від Пскова на Цесіс, Ригу.

11-21 липня

«Пантеру» прорвано. Ура! На нашому СП завжди хтось є. Солдати з автоколон, які прямують на захід, переконані, що там є ще лінії оборони під Цесісом і Сігулдою. Цим же цікавиться і наше начальство по той бік фронту.

23 липня. Неділя

Кудрявий нарешті подолав хворобу і вирішив одразу ж провітритися, вийти на люди. Троє наших подалися на шосе, а я з командиром, одягти цивільні костюми і взявши пістолети та по дві «лимонки» в кишені, пішли на хутір, куди наші навідувалися весною, коли скрута була з харчами. Іти довелося із закоченими вище колін холошами, з черевиками в руках.

Та, коли опинилися на сухому, взули хромові черевики, опустили холоші штанів, обсмикали шерстяні піджаки, що були немов пошиті на нас обох. Розчесали чуприни, причепурилися.

— Ну і ферт же ти!

— Тобі, братику-кролику, теж до лиця такий шикарний костюмі Ми ж не скнари, щоб сундучити костюми. Раз уже вони потрапили до нас, треба використати. Ніякі німці і «лісові коти» не подумають, що парашутисти ходять такими фраєрами!

— А може, скоріше здогадаються? — заперечив я. — Хто справді тепер отак по-святковому наряджається? Сьогодні нема ніякого релігійного свята.

— Забули спитати в Орла. Неділя — теж свято.

Хутір цей не одинокий. Є сусідні хутори, які потім переростають у населений пункт, од якого веде дорога на ризьке шосе. В ці дні на хуторах зупиняються роти й батальйони німців, що. прямують до фронту й навпаки.

Накрапав дощ, і ми бігом, неначе свої, подалися до будинку, у якому бував Кудрявий весною. Тут жила сім'я Мельдера.

— Свейкі! — привіталися.

— Лабден!

Мельдер, низенький, натоптаний, як лантух зерна, кривоногий, нагадував Собакевича з «Мертвих душ» Гоголя. Побачивши нас, ледве не випустив з рук пляшку.

— Свейкі! — нарешті відповів і приклав до вуха долоню: мабуть, недочував або удавав, що глухий.

— Ми руські! З госпіталю. Служимо лікарями! — одразу пояснив Кудрявий. — Неділя — у нас вихідний, одгул.

Мельдер розвів тридюймовими ручищами, якими можна звалити за роги й бика, нахилив голову — мовляв, недочув. «Хитрий чортяка! — подумав я. — Вагається, вірити чи не вірити, що ми лікарі».

— Лудзу! — запросив хазяїн до столу і поставив пляшку, що тримав у руці.

Мельдер ще подивився на Кудрявого і таки пізнав. Тоді, навесні, Кудрявий приходив в уніформі німецького лейтенанта. Мельдер задумливо пошкріб бороду: що б це могло значити?.. «Тоді — німець, тепер — лікар. Хоча госпіталь німецький! Мабуть, це німецькі прислужники?..» — подумав.

— Так. Німці тепер усюди. У нас теж учора були! — заговорив він російською мовою.

Мельдеру було за п'ятдесят.

Зайшла дружина Мельдера — низенька, суха, з молодими, синіми очима. Чоловік перекинувся з нею фразою.

Двері в другу кімнату причинено. Звідти чути дівочі голоси. У Мельдерової доньки гості.

— Лудзу… — сказала хазяйка, показавши рукою на відхилені двері.

Вона або вдавала, або таки не впізнала Кудрявого.

Ми зайшли і ледве не вдарилися головами об одвірок.

Хижу, мабуть, мурував сам Мельдер під свій зріст. Нас запросили за стіл. За цією кімнатою була ще одна. Там обідали дівчата.

— Так що? — раптом поспитала у мене хазяйка, коли її чоловік зник за дверима третьої кімнати.

Я всміхнувся, розвівши руками, не розуміючи, що вона мала на увазі.

— Налякали ви чоловіка! Тут усього бійся. Німців бійся. Айзсаргів бійся. А найбільше німецьких шпигунів, бо їх не завжди впізнаєш… — говорила господиня російською мовою, потерши довгими пальцями високе, перетяте трьома зморшками розумне чоло.