Галка

7 травня

Опівночі лягли спати, накрившись парашутом. Не спиться. Перевертаюся з боку на бік. Заважаю спатн Орлу, та він і сам фаз по раз зітхає, напевне думаючи про прийдешню зустріч з матір'ю, з дівчиною.

— Боїться Алма познайомитися поближче з Кротовим, — порушив мовчанку командир і засміявся. — Каже: «Кротов мацає «кругленьких», а я — тендітна. Такі йому не подобаються».

— Противної Облишимо цю затію з Алмою і Кротовим! — втрутився Леонід, зітхнувши.

Леонід пригадав свою молоду дружину — чи не єдиного на весь Ленінград касира залізничної каси, з якою прожив зо два тижні, очунявши після госпіталю.

— Боїшся, за свою? — ледве чутним голосом натякнув Короп.

— Змовкніть зі Своїми підначками! — огризнувся Леонід.

— Він же жартує, — сказав командир.

Та Леонід ані таких, ані інших жартів, що стосувалися його особи, не визнавав. І хлопці змовкли.

У кущах затріщало. Мабуть, пробігла дикй коза. Люди вночі сюди не прийдуть. Та все ж треба встати і подивитися.

Я виліз з-під натягнутої, як це ми робили і на псковській землі, плащ-палатки. Нікого. Довго стояв, розглядаючи дерева і зоряне небо.

Коли поліз на свою постіль, Кудрявий уже спав. Скоро світатиме. Тут у травні рано світає. У таку годину вдома сторож б'є в рейку. Якщо проспить, то замість трьох ударить і чотири рази. Останній удар лунає довго-довго, поволі стихаючи й відлунюючись у зоряній ночі.

14 травня

Погода не травнева. Дощ, сніг. Нам ще повезло, що встигли прийняти вантаж. Молодці льотчики — майстерно скинули мішки. Два парашути навіть не встигли розкритися, як уже були на землі: низько спустився над луками літак.

Сьогодні знову перенесли базу, ближче до хутора. Місце гарне — у ялиннику, на моху. Плащ-палатки підняли по-вище. Можна стояти на колінах. З клуні принесли сіна.

Увечері хлопці подались на хутір. Короп і я приготували чай, заправивши листям брусниці. Дивився, як догорає вогнище. Вуглинки тьмяніють. Незабаром погаснуть, стануть сизими, як і попіл.

Ми усілися на плащ-палатку біля шатра. Короп вийняв кисет, подарований йому ще на псковській землі, дістав тютюнцю:

— Закуримо, щоб дома не журились.

По черзі приклалися до парашутної стропи, що весь час тліла ледь помітним вогником. Ця стропа у нас замість сірників. Димок із запахом, притаманним тільки рідному тютюнцеві, вився вгору і танув у прозорому повітрі.

Короп дивився у далину. Цигарка горіла косо. Він засміявся:

— Невже моя мила дружинонька зраджує мене?

— То хтось вигадав притчу з цигаркою, що куриться навкіс, — сказав я.

— А наш Леонід одразу б спалахнув гнівом, якби цигарка тліла навкіс! Не розуміє жартів.

— Та й ти не дуже! — сказав я. — Всі стали якісь нервові. Як гадаєш, німці знають, що ми тут?

— Ти про рацію?.. — запитав Короп.

— Ні… Ми далекувато від їхніх великих штабів, не те що під Псковом. Не вистачить у них пеленгів, щоб засікати» таких, як ми.

— Треба частіше міняти базу, — зауважив Короп.

— Не знають. Якби знали, прочесали б ліс. Таке затишшя може притупити нашу пильність.

— І я так гадаю. Треба попередити товаришів. Інформацію передаємо, місце у нас тут справді плацкартне. Треба ним дорожити…

— Місце у нас — мов у папанінців крижина! — порівняв Короп.

Тиша. Насторожено застигли навкруг високі ялини. Вони наче зрослися між собою зеленим гіллям. Серед них, вічнозелених, скромно стоять тонкостанні білокорі берези. У них ще нема листя, і вітерець вони зустрічають ледь чутним шепотом. Та за тиждень і берізки зашумлять весело, по-літньому. Внизу, біля кореневищ, розіслався мох, облямувавши пеньки.

_ Поблизу перегукувалися безтурботні зозулі, сперечалися поміж собою синички й шпаки, виспівуючи наперебій азбуку Морзе; сердиться, курличе у болітці горлиця. Цей співучий світ заглушує гавкання собаки на хуторі. Гавкнув пес і замовк. Не повіє вітер. Не здригнеться ліс, неначе; назавжди дерева вросли не лише у землю, а й у небо і сплелися гілляччям. 1 сили нема такої, щоб порушити цей спокій. Тихо. Лише птахи ще не скінчили свою вечірню пісню.

Хлопці прийшли в гарному настрої — селянин, посланий Кудрявим на будівництво лінії «Марієнбург», привіз цікаву інформацію.

А Юхан все розказував Коропу, як обнімався з лісниковою иаймичкою-полячкою Зосею і цмокав губами: «Ну й полька!»

16 травня

Випогодилося. Ходимо на роботу навіть без светрів. Після зміни Орел, Леонід і я прали білизну в ручаї, милися. Леонід, мабуть, згадав, як він хлюпався у крижаній воді першого квітня, і штовхнув мене в ручай. Та вода вже тепла.

Сьогодні закінчив перший рулон з позначкою И (исходящий). Передано на той бік фронту понад 2000 п'ятизначних цифрових груп. А з району Новоселля — Псков я витратив два таких рулони.

17 травня

О 17-й годині Центр вітав Кудрявого, Галку з нагородженням орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня, а Коропа й Орла — Червоної Зірки. Мабуть, це нагороди за клопотанням Петра Петровича. Зараз ми передані штабові 3-го прибалтійського фронту, судячи навіть з почерків радистів і тону сигналів радіопередавача.

Леонід усіх нас привітав з нагородами і заходився сам готувати врочисту вечерю.

Радіозв'язок поганий: багато атмосферних розрядів.

25 травня

З Леонідом і Орлом ходив на місце нашого приземлення. За кілометрів двадцять п'ять. Шлях неблизький, але вивів я точно хлопців на просіку, де приземлилися. Диво дивнеє! Там і знайшов свій ножик, що випав з-за халяви, коли врізався об засніжений пеньок, задерши ноги.

Побрели дорогою до хутора. Тут стояли солдати — взвод чи й два. Виждали-таки момент і прихопили одного, який бродив у лісі. Німець розповів про свою частину все, що знав. Допитувати допомагав «Солдатський словник».

Є новина: німці на південь від Алуксне і далі — до Редексне й Даугавпілса — споруджують по берегах рік, між озерами, три оборонні рубежі: «Синій», «Зелений» і «Коричневий», що, мають перетнути шлях радянським військам у Латвію, якщо ті й прорвуть лінію «Пантери». Недарма німці величають командуючого групою «Норд» «левом оборони». Клятий Модель! Лінія «Марієнбург» пересікає шосе Псков — Рига, а ці три — на південних рубежах його військ.

26 травня

Поверталися на базу. Зустріли босого, але у теплому, латаному пальті наймита лісника, у володіннях якого ми тепер жили. Дехто з наших уже бачив лісника зблизька і вважає, що він несимпатичний, полохливий, обережний, ніби «собі на умі», і, судячи з одежі наймита, ще й жадібний. А може, лісник наш ворог? Тоді він для нас Кангар[1].

Штани на пастухові з мішковини, пальто підперезане мотузкою. Вигляд жалюгідний. Так і хочеться віддати йому знайдений ніж, хоч би прикінчив свого бюргера-скнару, що не спромігся навіть взути його — сивого пастуха.

— Я його не раз зустрічав, — пошепки сказав Леонід. — Чи не слідкує він за нами, отак нарядившись, щоб викликати жаль до себе?

— Та ні, — не погодився я. — Це вже занадто, щоб отак одягатися заради того, щоб когось вистежити. Поглянь на його ноги. Він — жертва експлуатації, і тільки.

27 травня

Ранком, ідучи на СП з Орлом, зненацька зустріли Кангара — дер кору біля просіки. Поруч вертівся собака. Довелося заговорити першим. Я привітався по-німецькому й запитав, чи далеко ще до міста Апе. Лісник заходився пояснювати, різко жестикулюючи руками. Орел говорив естонською мовою, яку трохи розумів лісник, бо кордон в Естонією за кілька кілометрів.

1

Кангар — Дракон, персонаж латиського народного епосу «Лачплесіс».