Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 60 из 92

Спалахнуло полум'я. Двокрилий літак прямує на вирубку. Опускається один парашут. Ще… Літак розвертається на другий заліт. Ще два мішки впали на землю. Три знайшли незабаром. А четвертий — ні. Та не біда. Ліс там густий, і навряд щоб хтось натрапив скоро на наш вантаж. Хіба що випадково. Хоча на випадках тримається світ…

22 квітня

Леонід і Юхан були на спостережному пункті. Машини не йшли по шосе. Але вдалині гули мотори. Хлопці побрели уздовж шляху. Незабаром побачили хутір і автомашини, замасковані зрубаними ялинами. З будинку вийшов фельдфебель і подав якусь команду. Повибігали солдати і с гали шикуватися. Наші двоє залягли у канаві неподалік. Фельдфебель щось покричав, а потім розпустив стрій. Два солдати побігли до лісу. Відходити Леоніду і Юхану пізно: ліс рідкий і проглядається наскрізь. Приготувалися стріляти. Чекають. Німці без автоматів, з сокирами. Ідуть ще нарубати дерев, щоб замаскувати машини. Вже лишилося до них кроків з п'ять. Юхан і Леонід перезираються. Стріляти, а потім «ноги на плечі»? Та стрілянина означатиме, що доведеться міняти свій спостережний пункт. Та ось солдати зупинилися.

— Раптом один опустив штани і повернувся до нас голим задом, — оповідав Орел.

— Якби росла близько кропива, то біс із нею, з тою конспірацією. Зате було б про що розповісти нашим в естонському гвардійському корпусі!

А другий стоїть біля високої сосни і покльовує по стовбуру сокирою. Сміється. Про жінок ведуть мову.

— Ще б два кроки німці зробили вперед — і хана.

— Та першому мов хто підказав повернутися до нас плечима, а не обличчям.

А Леонід сказав:

— Більше не полечу в тил ворожий!

Сплюнув, а потім здув з картуза ялинові й соснові глиці і зняв із штанів травинку. Акуратист, яких пошукати! Леонід не отримав від Коропа жодного зауваження. Хіба що був вилаяний за те, що умудрився приземлитися в ручай завширшки півтора метра, минувши берег.

Солдати повернулися назад із зрубаними двома соснами, а наші подалися на спостережний пункт,

25 квітня

Базу перенесли ближче до шосе. Кіз зустрічаємо на кожному кроці. Здається, кози нас уже знають і не тікають. Леоніду вдалося підійти до кози на п'ять кроків. Вже був прицілився, та пожалів. Стрибнула й побігла, махаючи куцим хвостиком. Орел сказав: «Уже в казанку була і вистрибнула».

27 квітня

З Кудрявим повертався у табір. Вийшли на луки. Сонце занурювалося у ліс. Спершу воно торкнулося крон дерев ледь-ледь, а потім його диск прорізав ліс донизу, полишивши багряно-жовтуватий захід. Молодий, голубуватий місяць висів над луками, а коли до нього наблизилися хмарини, то здалося: поплив, «неначе човен в синім морі». Луки затиснуті лісом. На півночі — одинока клуня. Клуня навіює тривожні спогади про перше приземлення і постріли Кротова у спину Петрові.

Кротов. Щоразу, коли чую це прізвище, пригадую не лише оті постріли, а й запасний полк, отруйні гриби і насмішкувате Мамонькове: «Теж невидаль — отруїтися. У смерш захотів?..»

Мамонько-Кротов. Племінниця нашого друга з хутора Алма сказала, що в госпіталі зализують рани і межа кеті. Серед них — із хвилястою зачіскою Кротов, котрого навіть німці вважають героєм. Кротов поранений у ліве плече» й руку.

І Короп, який був у хвилини сутички найближче до бандитів, і Орел, і Кудрявий, і я не бачили там Мамонька-Кротова. Якщо й не по обличчю, то по статурі його можна було впізнати. Одного власовця з трьох, що були на луках у ніч приземлення, Орел узнав і поцілив з автомата. А Кротов ніби не з'являвся. Може, ховався за деревами? Хто зна. Та відомо, що війна між нами і Кротовим триватиме так само довго, як і з фашистами.

«Як виманити з госпіталю Кротова?» Про це ми думали-гадали. Найпевніше, якби Алма сподобалася Кротову і запросила його до себе на хутір. Ми б їх зустріли серед дороги. Ще зо два місяці Кротов буде в госпіталі. А потім?..

Неподалік від клуні ріс густий острівець молодих ялиночок. Ввечері вони таємниче темніли серед вимоклої торішньої трави.





Обминувши ялиновий острівець, підійшли до клуні. Колоди, з яких викладені стіни, подекуди вже струхлявіли. Прогнили й і почорнілий дах, перекошена пройма дверей — все це свідчило про час, який тяжів над цією хижою. Стоїть вона на лісових луках дві сотні, а може, й більше літ. І ще тримається, підперта колодою, немов стара бабуся зіперлася на костур, чекаючи свого останнього дня на білім світі.

Доживає клуня своє. Та ще переживе і таких, як ми. Як образливо: хижа з підгнилими боками стоїть, а наших — Івана, Петра і Юри — нема. Де зараз Охріменко й Овчаренко? Хотів було написати їм. А куди?..

Та поки клуня служить хутірному селянину. Тут він складає на зиму сіно. Сіном тим живляться і дикі кози. Ось чотири їх, побачивши нас, різко підняли голови і, круто обернувшись, побігли геть, махаючи білими хвостами. Поруч прошмигнув косий біс-анцихрист, як величав зайця Юхан.

Дзюркотить у ручаї чиста вода. Реве тривожно сполоханий козел. Щез у чагарях заєць-боягуз. З лісу лунав пересвист птахів, що проводжали захід сонця.

Живуть луки своїм життям, як і до війни, як і сотні років тому. Аж дивно, що люди порушують цей плин життя війнами.

— Яка все-таки краса навкруг! — задумливо мовив командир, У ті хвилини здалося, що я ніколи не забуду цього вечора: і заходу сонця, і лісу, що швидко темнів, і по-весняному мокрого лугу, і майже казкову клуню.

Пригадався тихий весняний вечір у рідному селі: чистий, зеленкуватий захід сонця; курява уздовж вулиці, здійнята чередою, галас хлопчаків з порепаними від грязюки і сонця, завжди босими ногами. Вчуваються то протяжні, то звихрені рідні пісні, яких не сплутати з піснями жодного народу. Здається, лунають вони й на луках зеленої землі Латвії…

І раптом відчув, що в чоботях повно води — пальці закоцюбли в мокрих онучах на слизькій підошві.

Рідна пісня. Отак би утяти, щоб на хуторі почули. Ото здивувалися б селяни! Та це лише мрія. Говоримо ми тут пошепки навіть у лісі: Короп привчив нас до цього. Кашляємо у шапки: обстановка змусила.

Якась несхожа на сотні інших доріг і стежок на війні наша. Звивиста, немов гірська, навіть на цих рівних луках поблизу головної магістралі Латвії. Спіткнешся — і ніхто. не подасть руки. Ми знали про це ще на тім боці фронту. Знали, але не відчували, що то є ізольованість, що то означає іти навпомацки по цій стежці. Навпомацки — значить повільно. Повільно і, здається, впевнено. Центр уже подякував за наші передачі, привітавши з Першим травнем.

1 травня

Блукав з Кудрявим уздовж шосе. Знайшли шматок газети «Северное слово». Серед оголошень було й таке: троє російських дівчат шукають знайомства з трьома молодими росіянами… одружитися. Адреса: Курляндія. Талсі. Пошта. До запитання…

— Може, напишемо?

— Оцим шльондрам?

— А не шифр це якийсь? — раптом примружив голубі очі Кудрявий. — Невже їм трьом раптом захотілося за власовців вийти заміж?.. Щоб утекти у Швецію, Німеччину? Так німці й відпустять отих вродливих російських молодих людей?

— Який там шифр!.. Стерви вони — оті дівчата.

6 травня

Ввечері вийшли на луки. Домовилися, що сюди прилетить літак: їсти вже не було чого, та й батареї до рації загубилися у незнайденім мішку минулого разу. Вперше почули зозулю. Я загадав, скільки накукає літ. Та зозуля змовкла.

Опівночі небо заволокли хмари. Настрій зіпсувався. Коли раптом гуркіт мотора. Миттю запалили вогнище. Чотири мішки — на землі. Літак ще дав коло і, хитаючись, щез несподівано, як і з'явився.