Галка

Спалахнуло полум'я. Двокрилий літак прямує на вирубку. Опускається один парашут. Ще… Літак розвертається на другий заліт. Ще два мішки впали на землю. Три знайшли незабаром. А четвертий — ні. Та не біда. Ліс там густий, і навряд щоб хтось натрапив скоро на наш вантаж. Хіба що випадково. Хоча на випадках тримається світ…

22 квітня

Леонід і Юхан були на спостережному пункті. Машини не йшли по шосе. Але вдалині гули мотори. Хлопці побрели уздовж шляху. Незабаром побачили хутір і автомашини, замасковані зрубаними ялинами. З будинку вийшов фельдфебель і подав якусь команду. Повибігали солдати і с гали шикуватися. Наші двоє залягли у канаві неподалік. Фельдфебель щось покричав, а потім розпустив стрій. Два солдати побігли до лісу. Відходити Леоніду і Юхану пізно: ліс рідкий і проглядається наскрізь. Приготувалися стріляти. Чекають. Німці без автоматів, з сокирами. Ідуть ще нарубати дерев, щоб замаскувати машини. Вже лишилося до них кроків з п'ять. Юхан і Леонід перезираються. Стріляти, а потім «ноги на плечі»? Та стрілянина означатиме, що доведеться міняти свій спостережний пункт. Та ось солдати зупинилися.

— Раптом один опустив штани і повернувся до нас голим задом, — оповідав Орел.

— Якби росла близько кропива, то біс із нею, з тою конспірацією. Зате було б про що розповісти нашим в естонському гвардійському корпусі!

А другий стоїть біля високої сосни і покльовує по стовбуру сокирою. Сміється. Про жінок ведуть мову.

— Ще б два кроки німці зробили вперед — і хана.

— Та першому мов хто підказав повернутися до нас плечима, а не обличчям.

А Леонід сказав:

— Більше не полечу в тил ворожий!

Сплюнув, а потім здув з картуза ялинові й соснові глиці і зняв із штанів травинку. Акуратист, яких пошукати! Леонід не отримав від Коропа жодного зауваження. Хіба що був вилаяний за те, що умудрився приземлитися в ручай завширшки півтора метра, минувши берег.

Солдати повернулися назад із зрубаними двома соснами, а наші подалися на спостережний пункт,

25 квітня

Базу перенесли ближче до шосе. Кіз зустрічаємо на кожному кроці. Здається, кози нас уже знають і не тікають. Леоніду вдалося підійти до кози на п'ять кроків. Вже був прицілився, та пожалів. Стрибнула й побігла, махаючи куцим хвостиком. Орел сказав: «Уже в казанку була і вистрибнула».

27 квітня

З Кудрявим повертався у табір. Вийшли на луки. Сонце занурювалося у ліс. Спершу воно торкнулося крон дерев ледь-ледь, а потім його диск прорізав ліс донизу, полишивши багряно-жовтуватий захід. Молодий, голубуватий місяць висів над луками, а коли до нього наблизилися хмарини, то здалося: поплив, «неначе човен в синім морі». Луки затиснуті лісом. На півночі — одинока клуня. Клуня навіює тривожні спогади про перше приземлення і постріли Кротова у спину Петрові.

Кротов. Щоразу, коли чую це прізвище, пригадую не лише оті постріли, а й запасний полк, отруйні гриби і насмішкувате Мамонькове: «Теж невидаль — отруїтися. У смерш захотів?..»

Мамонько-Кротов. Племінниця нашого друга з хутора Алма сказала, що в госпіталі зализують рани і межа кеті. Серед них — із хвилястою зачіскою Кротов, котрого навіть німці вважають героєм. Кротов поранений у ліве плече» й руку.

І Короп, який був у хвилини сутички найближче до бандитів, і Орел, і Кудрявий, і я не бачили там Мамонька-Кротова. Якщо й не по обличчю, то по статурі його можна було впізнати. Одного власовця з трьох, що були на луках у ніч приземлення, Орел узнав і поцілив з автомата. А Кротов ніби не з'являвся. Може, ховався за деревами? Хто зна. Та відомо, що війна між нами і Кротовим триватиме так само довго, як і з фашистами.

«Як виманити з госпіталю Кротова?» Про це ми думали-гадали. Найпевніше, якби Алма сподобалася Кротову і запросила його до себе на хутір. Ми б їх зустріли серед дороги. Ще зо два місяці Кротов буде в госпіталі. А потім?..

Неподалік від клуні ріс густий острівець молодих ялиночок. Ввечері вони таємниче темніли серед вимоклої торішньої трави.

Обминувши ялиновий острівець, підійшли до клуні. Колоди, з яких викладені стіни, подекуди вже струхлявіли. Прогнили й і почорнілий дах, перекошена пройма дверей — все це свідчило про час, який тяжів над цією хижою. Стоїть вона на лісових луках дві сотні, а може, й більше літ. І ще тримається, підперта колодою, немов стара бабуся зіперлася на костур, чекаючи свого останнього дня на білім світі.

Доживає клуня своє. Та ще переживе і таких, як ми. Як образливо: хижа з підгнилими боками стоїть, а наших — Івана, Петра і Юри — нема. Де зараз Охріменко й Овчаренко? Хотів було написати їм. А куди?..

Та поки клуня служить хутірному селянину. Тут він складає на зиму сіно. Сіном тим живляться і дикі кози. Ось чотири їх, побачивши нас, різко підняли голови і, круто обернувшись, побігли геть, махаючи білими хвостами. Поруч прошмигнув косий біс-анцихрист, як величав зайця Юхан.

Дзюркотить у ручаї чиста вода. Реве тривожно сполоханий козел. Щез у чагарях заєць-боягуз. З лісу лунав пересвист птахів, що проводжали захід сонця.

Живуть луки своїм життям, як і до війни, як і сотні років тому. Аж дивно, що люди порушують цей плин життя війнами.

— Яка все-таки краса навкруг! — задумливо мовив командир, У ті хвилини здалося, що я ніколи не забуду цього вечора: і заходу сонця, і лісу, що швидко темнів, і по-весняному мокрого лугу, і майже казкову клуню.

Пригадався тихий весняний вечір у рідному селі: чистий, зеленкуватий захід сонця; курява уздовж вулиці, здійнята чередою, галас хлопчаків з порепаними від грязюки і сонця, завжди босими ногами. Вчуваються то протяжні, то звихрені рідні пісні, яких не сплутати з піснями жодного народу. Здається, лунають вони й на луках зеленої землі Латвії…

І раптом відчув, що в чоботях повно води — пальці закоцюбли в мокрих онучах на слизькій підошві.

Рідна пісня. Отак би утяти, щоб на хуторі почули. Ото здивувалися б селяни! Та це лише мрія. Говоримо ми тут пошепки навіть у лісі: Короп привчив нас до цього. Кашляємо у шапки: обстановка змусила.

Якась несхожа на сотні інших доріг і стежок на війні наша. Звивиста, немов гірська, навіть на цих рівних луках поблизу головної магістралі Латвії. Спіткнешся — і ніхто. не подасть руки. Ми знали про це ще на тім боці фронту. Знали, але не відчували, що то є ізольованість, що то означає іти навпомацки по цій стежці. Навпомацки — значить повільно. Повільно і, здається, впевнено. Центр уже подякував за наші передачі, привітавши з Першим травнем.

1 травня

Блукав з Кудрявим уздовж шосе. Знайшли шматок газети «Северное слово». Серед оголошень було й таке: троє російських дівчат шукають знайомства з трьома молодими росіянами… одружитися. Адреса: Курляндія. Талсі. Пошта. До запитання…

— Може, напишемо?

— Оцим шльондрам?

— А не шифр це якийсь? — раптом примружив голубі очі Кудрявий. — Невже їм трьом раптом захотілося за власовців вийти заміж?.. Щоб утекти у Швецію, Німеччину? Так німці й відпустять отих вродливих російських молодих людей?

— Який там шифр!.. Стерви вони — оті дівчата.

6 травня

Ввечері вийшли на луки. Домовилися, що сюди прилетить літак: їсти вже не було чого, та й батареї до рації загубилися у незнайденім мішку минулого разу. Вперше почули зозулю. Я загадав, скільки накукає літ. Та зозуля змовкла.

Опівночі небо заволокли хмари. Настрій зіпсувався. Коли раптом гуркіт мотора. Миттю запалили вогнище. Чотири мішки — на землі. Літак ще дав коло і, хитаючись, щез несподівано, як і з'явився.