Чорний дім

Тигрові лілії тремтять…

Коли він бачить за будинком капот свого пікапа, то все згадує. Мишеня і слово, яке повідомив йому той, будинок Генрі, студію Генрі, повідомлення Генрі, яке він залишив, помираючи. Наразі поліцейські та слідчі вже поїхали, і в порожньому будинку залишилися лише криваві плями. Дейл Ґілбертсон — і, можливо, поліцейські Браун і Блек — шукатиме його. Поліцейські його не цікавлять, а от із Дейлом він хотів би поговорити. Настав час повідомити Дейлу деякі вражаючі факти. Від розказаного Джеком у Дейла полізуть очі на лоб, але ми маємо пам’ятати, що потрібно розбити яйця, перш ніж збити омлет, як казав герцог Діну Мартіну. За словами Лілі Кавано, коли герцог говорив, то всі, чорт забирай, його слухали, так і Дейл Ґілбертсон має вислухати, бо Джек хоче, щоб Дейл віддано і рішуче супроводжував його в подорожі по Чорному Дому.

Проходячи повз будинок Генрі, Джек прикладає два пальці до губ і торкається дерева, передаючи поцілунок. «Генрі. Для всіх світів, для Тайлера Маршалла, для Джуді, для Софі і для тебе, Генрі Лайден».

На мобільному телефоні в кабіні пікапа збережені три повідомлення, всі вони від Дейла, і Джек видаляє їх, навіть не прослухавши. Вдома автовідповідач блимає «4-4-4», безупинно нагадуючи про себе, як голодне немовля. Джек прослуховує повідомлення. Чотири рази найнещаснішим голосом Дейл Ґілбертсон благає повідомити, де тепер його друг Джек Сойєр, і висловлює величезне бажання поговорити з тим же джентльменом, здебільшого про вбивство його дядька і їхнього друга Генрі, а також не завадило б поговорити про кляту різанину в притулку Макстона. І чи про щось говорить йому ім’я Чарльз Бернсайд.

Джек дивиться на свій годинник на руці, думає, що той показує неправильний час, тому дивиться на годинник на кухні, але бачить, що все правильно. Зараз 5 : 42 ранку і півні досі виспівують за сараєм Ренді і Кента Ґілбертсонів. Раптом його знемагає втома, що важча за силу тяжіння, важча за гравітацію. Безсумнівно, на Самне-стрит біля телефону залишили когось із чергових, але Дейл гарантовано спить у своєму ліжку, а Джек хоче говорити лише з Дейлом. Він сильно позіхає, неначе кіт. Ще навіть газет не принесли!

Він знімає піджак і кидає його на стілець, тоді позіхає знову, навіть ще ширше, ніж раніше, можливо, це кукурудзяне поле було не таке вже й зручне: Джек відчуває, що йому придушило шию, а також з’явився біль у спині. Він піднімається сходами, знімає одяг, кидає його на крісло в спальні і завалюється на ліжко. На стіні над кріслом висить освітлена сонцем приваблива картина Фейрфілда Портера, і Джек пригадує, як Дейл відреагував на неї того вечора, коли вони розпакували і повісили всі полотна. Він полюбив цю картину з першого погляду — для нього було, мабуть, новиною, що він міг отримати таке задоволення від живопису. «Гаразд, — думає Джек, — якщо нам пощастить вибратися з Чорного Дому живими, я віддам її йому. Я змушу його її взяти: я буду погрожувати, що порубаю її на шматки і спалю в грубці, якщо він її не візьме. Я скажу, що віддам її Венделлу Ґріну!»

Його очі вже заплющені; він занурюється під ковдру і зникає, хоча цього разу не буквально, з нашого світу. Джек спить і бачить сни.

Він спускається заплутаною лісовою стежкою до палаючого будинку, тварюки і монстри снують і ревуть з обох боків. Вони здебільшого невидимі, але час від часу з’являється покручена рука, гострий хвіст, чорне сухоребре крило, і він відрубує їх важким мечем. Його рука болить. Усе тіло відчуває втому і біль. У нього звідкілясь тече кров, але він не може побачити чи відчути, де має рану, лише кров повільно стікає ззаду по ногах. Люди, котрі були з ним від початку подорожі, мертві, а він, мабуть, вмирає. Йому хотілося б бути не таким самотнім, тому він наляканий.

Палаючий будинок стає вищим і вищим у міру того, як Джек наближається. Звідти лунать крики, плач. По периметру його оточують чорні дерева і тліючий попіл. Цей периметр розширюється з кожною секундою, неначе будівля пожирає всю природу в одну мить. Усе втрачено. Палаючий дім і бездушне створіння, яке водночас є його господарем і в’язнем, торжествує, світ зруйновано навіки, амінь. Дін-та — величезна піч пожирає все на своєму шляху.

Гілки з гострими листками на деревах праворуч від нього, зігнувшись і скрутившись, жалібно стогнуть. Там, де вони найбільше переплітаються, утворюється темрява. Гілляки в’ються, як змії, одне навколо одного, утворюючи щільну, сіру стіну з гострого листя. З тієї стіни з жахливою повільністю з’являється щось схоже на сухорляве, кістляве обличчя. Обличчя в п’ять футів заввишки від маківки до підборіддя випинається з-поміж шарів листя і дивиться туди-сюди, шукаючи Джека.

Це все, що коли-небудь лякало його, травмувало, бажало зла в цьому світі чи на Територіях. Здалеку величезне обличчя нагадує монстра на ім’я Елрой, який колись намагався зґвалтувати Джека в огидному барі, що називався «Пивниця Оутлі». Згодом воно стає схожим на Морґана Орріса, тоді — на садівника «Дому Сонця», тоді на Чарльза Бернсайда, але оскільки воно сліпо продовжує шукати його з боку в бік, то це наводить на думку, що ці зловісні обличчя нашаровані одне на одне і поєднуються в одне ціле. Цілковитий страх перетворює Джека на камінь.

Обличчя, що випинається з густого листя, шукає його на стежці, тоді повертається назад і припиняє мерехтливий рух туди-сюди. Воно дивиться просто на нього. Сліпі очі бачать його, ніс, хоча й без ніздрів, чує його. Листя тріпоче без задоволення, обличчя наближається, збільшуючись і збільшуючись. Джек не може зробити ані кроку, він дивиться через плече і бачить гниючого чоловіка, який підводиться у вузькому ліжку. Чоловік розтуляє рот і кричить: «ДІЯМБА!»

Серце вискакує з грудей, крик завмирає ще до того, як лунає з його горла. Джек вистрибує з ліжка, стає на ноги, ще навіть не до кінця усвідомивши, що він прокинувся від сну. Все його тіло, здається, тремтить. Піт стікає лобом і зволожує груди. Поступово тремтіння зникає, коли він оглядає все те, що насправді його оточує: не гігантське обличчя, яке виринає з потворної стіни з листя, а лишень стіни його спальні. На протилежній стіні висить картина, яку він збирається подарувати Дейлу Ґілбертсону. Він витирає обличчя, заспокоюється. Йому потрібно піти в душ. Його годинник показує, що зараз 9 : 47 ранку. Він поспав чотири години, і вже час збиратись.

Через сорок п’ять хвилин вимитий, одягнений, ситий Джек телефонує у відділок поліції і просить з’єднати його з капітаном Ґілбертсоном. Об 11 : 25 він і щойно проінформований Дейл — Дейл, котрий дуже хоче побачити докази того, про що розповідав йому його друг, — залишають авто капітана на автостоянці під єдиним деревом біля «Сенд Бар» і прямують до чорного входу гарячим асфальтом повз два нахилених «гарлея».

Частина четверта

Чорний Дім і за ним

26

Ми говорили з вами про невезіння, і в нашій розповіді вже надто пізно повертатися до цієї теми, та все ж чи не погодитеся ви, що більшість будинків — це спроба затримати невезіння? Щоб створити бодай ілюзію нормальності чи осудності у світі? Згадайте лише Лібертивіль з його хоча й банальними, проте милими назвами вулиць — Камелот і Авелон, і Мейд Меріан Вей. І згадайте маленький милий будинок в Лібертивілі, де Фред, Джуді і Тайлер Маршалл колись жили разом. Як іще можна було б назвати будинок під номером 16 по Робін Гуд Лейн, як не одою повсякденності, гімном прозаїчності? Ми могли б те ж саме сказати про будинок Дейла Ґілбертсона, Джека або Генрі, чи не так? Більшість будинків у околиці Френч Лендінґа — справжні. Руйнівний ураган, що пронісся містом, не змінює того факту, що будинки стоять, як хоробрі захисники від невезіння, такі благородні і скромні водночас. Вони є місцями розсудливості.

Чорний Дім — схожий на «Дім на пагорбі» Шерлі Джексона, схожий на «Червону Троянду», відому в Сієтлі, схожий на потворність на межі століть — не розсудливий. Він навіть не зовсім із цього світу. Його важко розгледіти ззовні, він мерехтить — в очах виграє постійна оптична ілюзія, — але якщо вдивлятися в нього протягом декількох секунд, то можна побачити триповерховий будинок абсолютно звичайного розміру. Незвичайним є колір, так — мертво-чорний екстер’єр, навіть вікна пофарбовані в чорне, а добудови і піддашки викликають сумніви з приводу його структурної цілісності. Але якщо забрати всі чари, він має майже такий самий звичайний вигляд, як будинок Фреда і Джуді… хіба що, можливо, не такий доглянений.