Чорний дім

Старий жеребець Берні ослаб і виснажився, як простромлена кулька, і це засмучує його ще більше. З того самого моменту, як він зайшов до кабінету цього улесливого шахрая, він втратив щось життєво важливе: почуття мети, почуття імунітету, перевагу. Він хоче повернутися в Чорний Дім. Чорний Дім відновить йому сили, оскільки Чорний Дім — це магія, чорна магія. В його створення він вклав усю гіркоту своєї душі, кожна балка, кожна кроква наповнена похмурістю його серця.

Містер Маншан допоміг Берні побачити можливості Чорного Дому, зробив чималий внесок у будівництво. Деякі зони Чорного Дому Чарльз Бернсайд так насправді ніколи й не зрозумів, і це сильно лякало його: підземне крило, здається, приховує те, чим він займався в Чикаґо, і коли він наближався до цієї частини, то міг чути жалісливий плач і уїдливі крики сотні приречених хлопчиків і свої власні різкі команди, бурчання від екстазу. З якихось причин наближення до колишніх тріумфів змушує його відчувати, що він маленький і загнаний, що він вигнанець, а не хазяїн. Містер Маншан допоміг йому пригадати вагу його звершень, але містер Маншан нітрохи не допоміг з іншою частиною Чорного Дому, маленькою, щонайбільше — кімнатою, більше схожою на склеп, у якій приховувалося його дитинство і до якої він навіть ніколи не заглядав. Найменший натяк на ту кімнатку змушує Берні почуватися немовлям, що замерзає до смерті, залишене на вулиці.

Новини про дезертирство вигаданої Алтеї Бернсайд справляють хоча і не такий сильний, проте схожий на те ефект. Це нестерпно, він не може і не змушений це терпіти.

— Так, — каже Берні. — Давай розставимо все по місцях, змінимо погляд на ситуацію.

Він підводиться з крісла, і звук, який надходить з центру Френч Лендінґа, пришвидшує його. Це виття поліцейських сирен, можливо двох, а то і трьох. Берні не зовсім упевнений, але припускає, що Джек Сойєр знайшов тіло свого друга Генрі, коли той ще не був мертвим і встиг сказати, що впізнав голос убивці. Тож Джек зателефонував до поліції — і ось вони вже тут. Він ступає ще один крок і опиняється перед столом, дивиться на папери на столі й миттєво вхоплює їх зміст.

— Фальсифікуємо звіти, так? Ти не просто підтирайло, ти маленький підлий жонглер числами.

Буквально за кілька секунд на обличчі Живчика Макстона з’являється величезна кількість змішаних почуттів. Гнів, подив, збентеження, ображена гордість, злість і зневіра з’являються на обличчі в той час, як Бернсайд кладе руку за спину і витягує звідти ножиці для живоплоту. В кабінеті вони здаються ще більшими і гострішими, ніж у вітальні Генрі Лайдена.

Живчику здається, що їхні леза такі ж довгі, як коси. Він відриває від них погляд, дивиться на старого чоловіка, який стоїть перед ним, і бачить обличчя швидше демона, ніж людини. Червоні очі Бернсайда мерехтять, його губи викривлені навколо жахаючо-блискучих зубів, які схожі на друзки розбитого дзеркала.

— Пригальмуй, друже, — скавчить Живчик, — поліція вже практично у вестибюлі.

— Я не глухий. — Берні вганяє одне лезо Живчику в рот і замикає ножиці на спітнілій щоці.

Кров тече на стіл, і очі Живчика розширюються. Берні смикає ножиці, кілька зубів і частина язика Живчика вилітають через розріз. Він вирівнюється і нахиляється вперед, щоб схопити ножиці. Бернсайд поступається назад і відрізає пів правої руки Живчика.

— Прокляття, які гострі, — каже він.

Не тямлячись від болі, Макстон проходить повз стіл. Розбризкуючи кров навколо, реве, як лось. Берні ухиляється, відгортається, відвертається, а тоді встромляє лезо у синю сорочку, що обтягує випуклий живіт Живчика. Коли він його витягує, Живчик згинається, стогне, падає на коліна. Кров ллється з нього, як з переверненого кухля. Він падає вперед на лікті. Колишня життєрадісність полишає Живчика Макстона; він хитає головою і бурмоче щось схоже на благання, щоб Берні дав йому спокій. Він повертає червоні, як у бика, очі до Чарльза Бернсайда і мовчки висловлює прохання про пощаду.

— Мати милосердя, — каже Берні, — це кінець Ріко? — Як смішно: він уже багато років не згадував цей фільм.

Сміючись на власним дотепом, він нахиляється, кладе леза з обох боків Живчикової шиї і майже відрізає йому голову.

Сирени ревуть уже на Квін-стрит. Скоро полісмени піднімуться доріжкою, ось-ось вони увірвуться у вестибюль. Бернсайд опускає ножиці на широку спину Живчика і шкодує, що не має досить часу, щоб помочитись на його тіло і навалити купу йому на голову, але містер Маншан бурмоче шас, шас, шас.

— Я не тупий, мені не треба казати, — каже Берні.

Він вибігає з кабінету і біжить крізь невеличку кімнату міс Вілас. Вибігши у вестибюль, бачить мерехтливі вогні на дахах двох поліцейських авто, які звертають біля живоплоту. Вони зупиняються недалеко від того місця, де він уперше поклав руку на шию стрункого хлопчика Тайлера Маршалла. Берні біжить трохи швидше. Коли добігає до початку коридору «Маргаритки», двоє поліцейських із дитячими виразами обличчя прориваються крізь просвіт у живоплоті.

В кінці коридору Буч Єркса підводиться, потираючи обличчя. Він пильно дивиться на Бернсайда і каже:

— Що сталося?

— Йди туди, — каже Берні, — проведи їх до кабінету, Макстон поранений.

— Поранений?

Буч не може поворухнутись. Він витріщається на закривавлений одяг і руки Берні.

— Йди!

Буч, спотикаючись, ступає кілька кроків уперед, а двоє молодих поліцейських вдираються крізь великі скляні двері, з яких було знято плакат Ребекки Вілас.

— Кабінет! — кричить Буч, показуючи праворуч. — Боса поранено!

Доки Єркса показує офіцерам двері кабінету, постукуючи рукою по стіні, Чарльз Бернсайд поспішає повз нього. За мить він заходить до чоловічого туалету відділення «Маргаритка» і прожогом залітає до однієї з кабінок.

А що Джек Сойєр? Ми вже знаємо. Тобто ми знаємо, що він заснув у хорошому місці між кукурудзяним полем і пагорбом із західного боку Норвей Веллі. Ми знаємо, що його тіло стало світлішим, менш реальним і туманним. Що він втратив обриси і став напівпрозорим. Ми можемо припустити, що перш ніж його тіло здобуло прозорість, Джек поринув у сон, який допоможе йому відновити сили. І ми можемо припустити, що в цьому сні жителі прекрасного житлового будинку на Роксбері-драйв у Беверлі-Гіллз вдивляються в безкінечний простір блакитного, як яйця вільшанки, неба. Що в цьому сні Джекі шість, шість, шість, чи дванадцять, дванадцять, дванадцять, або і те і інше одночасно, а татко грає на сурмі, сурмі, сурмі. («До біса цей сон», — сказав би Генрі Шейк, це остання пісня на платівці «Татко грає на сурмі» Декстера Ґордона — усім таткам татко.) У цьому сні кожен вирушив у подорож, і кожен у свою, і подорожній хлопчик отримав найкращу винагороду, а Лілі Кавано-Сойєр упіймала склянкою бджолу. Посміхаючись, вона несе її крізь двері і випускає, тож бджола подорожує далеко-далеко, аж до Потойбіччя. І коли вона мандрує своїм дивовижним маршрутом з одного світу в інший, вони тріпочуть і здригаються. Джек також подорожує своїм дивовижним маршрутом у безкрає небо кольору яйця вільшанки. Він, як і бджола, повертається на Території, де, заснувши, лежить у полі в цілковитій тиші. У цьому сні Джеку Сойєру менше ніж дванадцять, але більше ніж тридцять, він приголомшений горем і любов’ю водночас. Уві сні до нього приходить жінка, щоб подарувати йому свою ніжність. Вона лягає поруч на його ліжко із запашної трави, обіймає, і його тіло пізнає блаженство її дотиків, її поцілунків, її глибокого благословення. Те, що вони роблять наодинці в потойбічних Територіях, — не наша справа, але ми теж приєднуємося до благословення Софі й залишаємо їх, щоб дозволити насолодитися цьому хлопчику цією дівчинкою, цьому чоловіку цією жінкою, цій милій парі одне одним, а не нами.

Повернення відбувається як завжди, з чистим насиченим запахом землі і кукурудзи, зі співом півня на фермі кузена Ґілбертсона. Павутина виблискує росою біля лівого мокасина і вкритого мохом каменя. Мурашка на зап’ястку Джека тягне травинку з яскраво тремтливою крапелькою новоствореної роси. Джек почувається надзвичайно свіжо, неначе щойно народився. Він знімає працьовиту мурашку зі свого зап’ястка, звільняє черевик від павутини і підводиться на ноги. Роса виблискує на його бровах та волоссі. За півмилі видніється луг, що оточує будинок Генрі. Тигрові лілії тремтять у ранковому холодному повітрі.