Чорний дім

Минуло, мабуть, зо дві секунди відтоді, як таємнича постать постукала у вікно, і Генрі зберігає удаваний спокій, неначе не чув, що до нього постукав гість. Він більше не може стримуватись, прикидаючись, що глибоко поринув у свої думки, однією рукою він хапає важку підпірку статуетки, яку кілька років тому заочно передали Джорджу Ретбуну за «Неперевершеність у радіомовленні», а другою з плоского підноса бере викидний ножик, який колись шанувальник залишив на радіостанції як подарунок для Вісконсинського Щура. Генрі використовує ніж для розпаковування коробок з дисками, і нещодавно, перебираючи його в руках, він зрозумів, як його гострити. Коли лезо ховається, то ніж нагадує дивну плоску ручку з пером. Два види зброї краще, ніж один, думає він, особливо якщо супротивник гадає, що другий вид зброї — це не зброя взагалі.

Вже минуло приблизно чотири секунди відтоді, як пролунав стукіт, і в обох — у Берні й у містера Маншана — по своєму значно зросла нетерплячість. Містер Маншан приймає з огидою те, що діямба присутня при цій, свого роду, чудовій сцені. Його поява може означати тільки одне, що якась особа, пов’язана з цим сліпим чоловіком, змогла підійти достатньо близько до Чорного Дому, щоб скуштувати отрути його лютого вартового, а це, у свою чергу, означає, що ненависний Джек Сойєр, без сумніву, знає про існування Чорного Дому і має намір йти пробоєм, незважаючи на оборонні засоби. Час закінчувати з цим сліпим і повертатись додому.

Берні помічає лише емоції свого хазяїна: відрази і чогось дуже схожого на страх. Берні відчуває лють, через те що Генрі Лайден присвоїв собі його голос, адже знає, що це становить загрозу. Він відчуває пристрасть до простого, але глибокого задоволення від кровопролиття. Після того як він розчленує Генрі, Чарльз Бернсайд хоче знайти ще одну жертву, перш ніж перенесеться до Чорного Дому і увійде в царство, яке, як він думає, називається «Шеол».

Його великі покручені пучки пальців знову стукають по шибці. Генрі повертає голову до вікна, бездоганно імітуючи незначне здивування.

— Здається, там хтось є. Хто там?.. Ну ж бо, відповідайте. — Він клацає перемикачем і говорить у мікрофон. — Якщо ви щось сказали, то я не почув, дайте мені секунду або дві, щоб навести тут лад, і зараз я вийду. Він знову сідає рівно, нахиляється над столом, його ліва рука неначе просто торкається красивої нагороди, правої руки не видно. Генрі видається надзвичайно сконцентрованим. Але насправді він прислухається так, як ніколи в житті не прислухався.

Він чує, що клямка дверей студії неймовірно повільно повертається за годинниковою стрілкою. Двері нашіптують, що відчиняються на дюйм, два дюйми, три. Аромат парфумів «Мій гріх», що поєднує в собі аромати квітів і мускусного горіха, вривається до студії і, здається, огортає тонкою хімічною плівкою мікрофон, бобіни з плівками, усі прилади і оголену шию Генрі. Стиха шаркає щось схоже на домашній капець. Генрі затискає в руці зброю і чекає особливого звуку, який став би для нього сигналом. Він чує ще один фактично беззвучний крок, потім ще, і тепер знає, що Рибак стоїть позаду нього. Старий тримає якусь зброю, щось, що перерізає серпанок парфумів запахом садової трави і легким запахом машинного масла. Генрі не може навіть уявити, що це, але коливання повітря кажуть йому, що це щось важче за ніж. Навіть сліпому це очевидно. Незграбність, з якою Рибак робить наступний тихий крок, підказує Генрі, що стариган тримає зброю обома руками.

Генрі уявляє картинку, що противник стоїть позаду нього, готовий завдати удару, а також уявляє, що той звів руки, у яких тримає інструмент, схожий на садові ножиці. Генрі також має кілька видів зброї, і найкраща з них — це несподіванка, але щоб ця зброя була справді ефективною, вона має бути своєчасною. Фактично, якщо Генрі хоче уникнути швидкої і брудної смерті, то час йому треба підібрати ідеально. Він витягує шию вперед і чекає сигналу. Його дивує те, що він спокійний.

Чоловік, котрий непомітно стоїть із садовими ножицями чи звичайними важкими ножицями в руках позаду майбутньої жертви, що сидить, перш ніж завдати удару, має на кілька секунд вигнути спину й потягнутися вгору, щоб ударити з максимальною силою. Коли він витягуватиме руки й вигинатиме спину, його одяг буде рухатися тілом. Тканина буде ковзати по плоті, одна тканина тягнутиме іншу, можливо, скрипітиме ремінь. Він набиратиме повітря. Звичайна людина почула б лише кілька натяків на порушення тиші, а може, й жодного, але Генрі Лайден сподівається, що почує їх усі.

І нарешті він чує. Одяг треться об шкіру; треться між собою; в носових проходах Берні шипить повітря. Генрі миттєво відсуває своє крісло назад, підводячись і разом із тим повертаючись, б’є з розмаху статуеткою по ворогу. Спрацьовує! Він відчуває силу удару за віддачею в руку і чує бурчання від несподіванки і болі. Сильний запах парфумів «Мій гріх» заповнює ніздрі. Стілець б’є по колінах. Генрі натискає кнопку на викидному ножі, відчуває, як вилітає довге лезо і штовхає його вперед. Ніж потрапляє у плоть. З відстані восьми дюймів від його обличчя надходить крик обурення. Генрі знову наносить удар статуеткою по нападнику, різко витягує ніж і встромляє його ще раз. Кістляві руки ловлять його за шию і плече, спричиняючи сильний спазм. Огидний, смердючий подих дихає в його лице.

Він розуміє, що поранений, гострий і тупий біль проштрикує лівий бік спини. «Кляті ножиці для живоплоту», — думає Генрі та штовхає ніж знову. Цього разу удар у повітря. Груба рука ловить Генрі за лікоть, а друга хапає за плече та штовхає вперед. Щоб утримати рівновагу, він опирається коліньми об стілець. Довгий ніс доторкається до його перенісся і скидає сонцезахисні окуляри. Те, що відбувається далі, спричиняє в Генрі огиду: два ряди зубів, неначе поламані черепашки молюсків, замикаються на його лівій щоці і розривають шкіру. Обличчям тече кров. Зуби стискаються і виривають овальний шматок шкіри Генрі. Незважаючи на різкий біль, набагато сильніший, ніж біль у спині, він чує, що кров розбризкується обличчям монстра. Страх і відраза разом з неймовірною кількістю адреналіну дають йому сили накинутися з ножем, вириваючись із лабет нападника. Лезо потрапляє в якусь рухому частину тіла Рибака — здається, в руку.

Він не встигає порадіти з цього приводу, оскільки одразу ж чує звук розсікання повітря ножицями для живоплоту, і вони впиваються в його руку, яка тримає ніж. У нього немає змоги висмикнути її, тож ножиці розрізають його шкіру, ламають кістки і відрізають два пальці на правій руці.

А тоді, неначе ножиці для живоплоту були останнім контактом між ним і Рибаком, він відчуває свободу. Ступня Генрі торкається краю дверей, штовхає їх і він кидається крізь пройму, падає на землю, настільки слизьку, що його ноги ковзають, коли він намагається підвестися. Хіба може вся ця кров бути його?

Голос, який він чув в іншому столітті, в іншій ері надходить з дверей студії.

— Ти прорізав мене, ти, дурнуватий підтирайло.

Генрі не чекає, доки той договорить; він уже на ногах, і йому зовсім не хотілось би залишати такий чіткий, широкий слід крові позаду себе. Здається, він геть закривавлений, його сорочка просякла наскрізь, мокрі навіть його ноги ззаду. Кров продовжує литись потоком по обличчю, і замість адреналіну Генрі відчуває, що сили полишили його. Скільки часу в нього є до того, як він стече кров’ю до смерті — двадцять хвилин?

Він минає коридор і забігає до вітальні.

«Мені не жити, — думає Генрі. — Я втратив надто багато крові. Але принаймні я можу вийти і померти надворі, на свіжому повітрі».

З коридору до нього доноситься голос Рибака.

— Я з’їв твою щоку, а зараз я збираюсь з’їсти твої пальці. Ти слухаєш мене, ти, мудак дурнуватий?

Генрі доходить до дверей, його рука ковзає і ковзає клямкою. Клямка чинить йому опір; він намагається намацати блокуючу, втиснену, кнопку.

— Я кажу, ти чуєш мене! — Рибак наближається і його голос сповнений люті.

Усе, що Генрі потрібно, натиснути кнопку, розблокувати двері і повернути клямку. Він міг би вийти з будинку вже за секунду, але пальці, що залишились, його не слухають. «Так, я помираю, — каже він собі. — Я піду за Роуді, я піду за Жайворонком, моїм прекрасним Жайворонком».