Чорний дім

— Який друг? — з підозрою, запитує Док.

— Не зважай, — каже Мишеня. — Голлівуд знає. Правда, Голлівуде?

Джек неохоче киває. Це Спіді, звичайно ж. Чи Паркус, якщо хочете.

— Зачекай до завтра, — каже Мишеня. — До опівдня, коли сонце найсильніше в обох світах. Пообіцяй.

Спочатку Джек не може нічого сказати. Суперечні почуття розривають його.

— Все одно, доки ви дістанетесь до Шосе-35, буде цілковита темрява, — спокійно каже Ведмедиця.

— А в лісі тім — справжнє лайно, — каже Док. — Порівняно з ним, клята Відьма з Блер — пухнасте кошеня. Я не думаю, що тобі хотілось би зустрітись із ним уночі, хіба що ти прагнеш зустрічі зі смертю..

— Коли ви все зробите… — шепоче Мишеня. — Коли ви все зробите… якщо хтось із вас залишиться… спаліть це місце дотла. Ту діру. Той склеп. Спаліть дотла, ви чуєте мене? Зачиніть двері.

— Так, — каже Шнобель. — Почули і зрозуміли, друже.

— Останнє, — каже Мишеня. Тепер він говорить безпосередньо до Джека. — Ти можеш знайти його… але, думаю, у мене є ще дещо, що тобі потрібно. Це слово. Воно має силу, коли звучить з твоїх уст, через те, чого ти… ти торкався. Колись давно. Я цього не розумію, але…

— Все правильно, — каже йому Джек. — Я торкався. Яке слово, Мишеня?

В якусь мить він думає, що Мишеня вже ніколи не скаже цього слова. Щось явно бореться з ним, щоб він не промовив його. У цій боротьбі Мишеня виходить переможцем. Так, думає Джек, дуже схоже, що його життя добігає кінця.

— Діямба, — каже Мишеня. — Тепер ти, Голлівуде. Ти скажи це.

— Діямба, — каже Джек, і ряд важких книжок у м’яких обкладинках висковзують з однієї з саморобних полиць унизу біля дивана. Вони зависають в затемненій кімнаті і з гуркотом падають на підлогу. Ведмедиця тихо скрикує.

— Не забудь його, — каже Мишеня. — Воно тобі знадобиться.

— Як? Як воно мені знадобиться?

Мишеня стомлено хитає головою.

— Не… знаю.

Шнобель тягне руку через плече Джека і бере карту з намальованими закарлючками.

— Зустрінемось завтра вранці біля «Сенд Бар», — каже він Джеку. — Приїдеш туди до одинадцятої тридцяти, і ми будемо на тій клятій дорозі якраз близько полудня. Поки що це, мабуть, залишиться в мене. Невеличка страховка того, що ти все зробиш, як сказав Мишеня.

— Добре, — каже Джек.

Йому не потрібна карта, щоб знайти Чорний Дім Чаммі Бернсайда, але Мишеня, безперечно, має рацію. Це, мабуть, не те місце, де хотілося б опинитись після настання темряви. Йому дуже шкода, що він змушений залишити Тая Маршалла на Випалених Землях — у нього відчуття, що це неправильно, це фактично гріх, але він має пам’ятати, що на кону набагато більше, ніж один загублений хлопчик.

— Шнобелю, ти впевнений, що хочеш туди повернутися?

— Чорт, ні, я не хочу туди повернутись, — каже Шнобель майже обурено. — Але щось убило мою дочку — мою дочку! — і прийшло воно сюди звідти! Ти хочеш сказати, що це не так?

Джек не відповідає. Звичайно, що так. І звичайно, він хоче, щоб Док і Шнобель були поруч із ним, коли він зверне на під’їзну дорогу до Чорного Дому. Якщо вони зможуть дійти туди, буде чудово.

«Діямба, — думає він, — діямба. Не забути».

Він повертається до дивана.

— Мишеня, ти…

— Ні, — каже Док. — Думаю, йому не потрібна доза «кадиллаку».

— Га? — Джек дурнувато втуплює очі в пивовара-байкера.

Він почувається дурним. Дурним і виснаженим.

— Жодного звуку, лише цокає його годинник, — говорить Док, а тоді починає співати.

За мить Шнобель і Ведмедиця приєднуються. Джек відступає від дивана з думкою, на диво схожою з Генрі: як могло так швидко стати так пізно? Як, у біса, це сталось?

— На небесах немає пива… ось чому ми п’ємо його тут… і коли… коли ми йдемо…

Джек навшпиньках перетинає кімнату. На дальній стіні — годинник з підсвіткою і написом: «Кінгслендський золотий світлий Ель Преміум». Наш давній друг — який уже виглядає на всі свої роки і зовсім уже не щасливчик, — дивиться на годинник і не вірить, аж доки не порівнює зі своїм годинником на руці. Майже восьма. Він пробув тут кілька годин.

Майже зовсім темно, і Рибак досі десь там. Не говорячи вже про його товаришів з іншого світу.

«Діямба», — думає він знову і відчиняє двері. Коли він ступає на пересохлий ґанок і зачиняє за собою двері, то щиро вигукує в сутінки:

— Спіді, я б з радістю скрутив тобі шию!

24

ДІЯМБА — це яскраве і могутнє заклинання; потужні зв’язки формують павутину, що розширюється і розгалужується до нескінченності. Коли Джек Сойєр зриває живу отруту з очей Мишеняти, діямба — це перше, що спалахує у свідомості вмираючого і за мить перетворюється на знання; по кожній павутинці протікає певна кількість сяючої сили, і невдовзі дотик діямба досягає Генрі Лайдена. По дорозі діямба торкається Тенсі Френо, котра сидить у віконній ніші «Сенд Бар» і розглядає красиву, молоду, усміхнену жінку у острівці світла на дальньому краю автостоянки, і за мить до того, як ця жінка зникає, Тенсі усвідомлює, що це вона побачила, якою колись була б Ірма; воно торкається Дейла Ґілбертсона, який, їдучи дорогою з відділку, відчуває глибоке пристрасне бажання, щоб Джек Сойєр був поруч, сильне бажання, неначе біль у серці, і присягається йти в справі Рибака з ним до кінця, незважаючи на будь-які перепони; діямба жваво стікає павутиною до Джуді Маршалл і відчиняє вікно в Потойбіччя, де Тай спить у камері з сірими стінами, чекаючи на свій порятунок, досі живий; щодо Чарльза Бернсайда, воно торкається насправді Рибака, містера Маншана, раніше відомого як Манді Ман, тоді як Берні кісточками пальців постукує по шибці. Містер Маншан, відчуваючи, як холоднішає повітря, непомітно проникає в його груди, розцінює це як попередження, він закляк від злості й ненависті до цих порушень. Чарльз Бернсайд, котрий нічого не знає про діямба, тому не може ненавидіти його, вловлює емоції свого господаря і згадує, як колись у Чикаґо хлопчик, якого він вважав мертвим, виповз із мішка і кров’ю вимазав заднє сидіння авто, а це ж могло його викрити. Диявол, компрометуюча кров, речовина продовжувала знущатись над ним довго після того, як він вимив явні сліди. Але коли воно торкається Генрі Лайдена, з якого ми почали цей ланцюжок, то не приносить йому ні доброзичливості, ні гніву; воно приносить Генрі інформовану ясність.

Він починає розуміти, що візити Роуді — це всього лише результат його самотності. Єдине, що він чув у кроках, що піднімалися сходами, — те, що вона йому безмежно потрібна. А за дверима студії стоїть старий з притулку Макстона, який має намір зробити з Генрі те ж саме, що зробив з трьома дітьми. Хто ще міг би з’явитись в такий час і стукати в шибку дверей студії? Не Дейл, не Джек і точно не Елвена Мортон. Усі інші стояли б надворі та дзвонили у двері.

Генрі знадобилось не більше ніж кілька секунд, щоб розглянути варіанти і розробити елементарний план. Він вважає себе водночас швидшим і сильнішим за Рибака, оскільки з голосу зрозумів, що тому вже за вісімдесят. Рибак не знає, що його майбутня жертва розпізнала, хто він є насправді. Щоб скористатись цією ситуацією, Генрі має показати, що він здивований, але приємно, неначе це просто гість. Тож тільки-но той відчинить двері студії, яку він, на жаль, залишив незамкненою, йому треба діяти швидко і рішуче.

«Ми готові до цього? — запитує Генрі сам себе і думає: — Краще бути готовими».

Світло увімкнене? Ні, тому що коли він перебуває наодинці, то ніколи його не вмикає. Постає запитання: наскільки темно надворі? Мабуть, ще недостатньо темно, уявляє Генрі, — через годину він зможе пересуватися будинком, будучи геть невидимим, і втекти через задній вхід. Зараз його шанси, мабуть, не кращі, ніж п’ятдесят на п’ятдесят, але сонце опускається позаду будинку, і кожна секунда доповнює часточкою темряви його вітальню і кухню.