Талiсман

Виструнчившись, він неспішним кроком рушив до ліфта. «Злигався з чорними, га? Дозволяєш їм обіймати тебе, га?» Ліфт зі свистом полетів донизу, наче великий і важкий птах. Двері розчинилися, і Джек зайшов досередини. Він повернувся, щоб натиснути кнопку, на якій світилася цифра «4». Клерк так само непорушно височів над столом, гіпнотизуючи хлопчика своїм огидним повідомленням: «Негролюб. Негролюб. Негролюб. (Гей, малий, любиш це саме так? Чорненькі, гаряченькі — якраз для тебе, га?)» Двері зачинилися — Джека врятовано. Ліфт різко рушив угору, а шлунок хлопчика скотився в п’ятки.

Вестибюль повнився ненавистю: навіть повітря в ліфті одразу посвіжішало, коли той піднявся над першим поверхом. Тепер усе, що лишалося Джекові, це сказати матері, що він сам має вирушити до Каліфорнії.

Тільки не дозволяй дядькові Морґану підписувати за тебе жодні папери…

Коли Джек вийшов із ліфта, йому вперше в житті стало цікаво: а чи розуміє Річард Слоут, який насправді в нього батько.

Він проминув порожні канделябри, картини з маленькими човниками в бурхливих і хвилястих морях, дійшов до прочинених усередину дверей номера «408» і вихопив поглядом фут вилинялого килима. Сонячне світло, що потрапляло в номер крізь вікна вітальні, великим прямокутником відбивалося на внутрішній стіні.

— Привіт, мамо, — мовив Джек, заходячи досередини. — Ти не зачинила двері. Що це на тебе… — у кімнаті нікого не було, — найшло? — звернувся він до меблів. — Мамо? — Здавалося, безлад поширювався від цієї завше прибраної кімнати: переповнена попільничка, напівпорожня склянка води, залишена на журнальному столику.

Джек пообіцяв собі, що цього разу не панікуватиме. Він повільно роззирнувся довкола. Двері маминої спальні було відчинено, у кімнаті панувала напівтемрява, так само, як і у вестибюлі, бо Лілі ніколи не розсовувала фіранок.

— Агов, я знаю, що ти тут, — промовив він і зайшов до порожньої спальні та постукав у двері ванної. Жодної відповіді. Джек відчинив двері й побачив рожеву зубну щітку біля раковини, а на туалетному столику — самотній гребінець, між зубцями якого заплуталося кілька світлих волосин. «Лаура Делосіан», — промовив голос у Джековій голові, і хлопчик вийшов із ванної кімнати: це ім’я обпекло його.

— Ох, тільки не знову, — сказав він сам до себе. — Куди вона пішла?

Але він уже й сам усе зрозумів.

Зрозумів, коли зайшов до своєї спальні; зрозумів, коли відчинив двері й побачив своє зібгане ліжко, приплюснутий наплічник і невеликий стос книжок у паперовій обкладинці, шкарпетки, закинуті на верхівку комода. Зрозумів, коли зазирнув до власної ванної, де рушники валялися, як на східному базарі: долі, з боків ванної, на пластмасових стільницях.

Морґан Слоут вдирається крізь двері, хапає маму за руки й волочить її вниз…

Джек хутко повернувся до вітальні та цього разу зазирнув за диван.

…витягує через чорний хід і заштовхує в машину; його очі починають набирати жовтої барви…

Він зняв слухавку й натиснув «0».

— Це… е-е-е… Джек Сойєр, і я в… е-е-е… чотириста восьмому номері. Чи не лишала моя мама якесь повідомлення для мене? Вона б мала бути тут, але… але чомусь… е-е-е…

— Я перевірю, — відповіла дівчина, і Джек щосили стискає слухавку в жаданому очікуванні на її повернення. — Вибачте, жодних повідомлень для чотириста восьмого.

— А як щодо чотириста сьомого?

— Це та сама скринька, — відповіла дівчина.

— А в неї за останню годину не було відвідувачів? Ніхто не приходив цього ранку? Тобто на зустріч із нею.

— Про це знають на реєстрації, — відповіла вона. — Я не маю інформації щодо цього. Хочете, підійду й дізнаюся?

— Будь ласка.

— О, я рада хоч чимось зайнятися в цьому морзі, — відповіла дівчина. — Залишайтеся на лінії.

Ще одна мить болісного очікування. Повернувшись, дівчина сказала:

— Жодних відвідувачів. Може, вона лишила записку десь у вашому номері.

— Дякую, я перевірю, — безнадійно відповів Джек і поклав слухавку.

Чи сказав портьє правду? Чи, може, Морґан Слоут простягнув йому двадцятидоларову банкноту, складену до розмірів марки, на своїй м’ясистій долоні? Джек міг припустити й таке.

Він упав на ліжко, тамуючи ірраціональне бажання зазирнути під подушки. Звісно ж, дядько Морґан не прийшов сюди й не викрав її: він досі був у Каліфорнії. Та він міг послати інших людей зробити це для нього. Спіді згадував про таких людей: чужинців, що вештаються обома світами.

Джек більше не міг лишатися в кімнаті. Він зіскочив з ліжка й повернувся в коридор, зачиняючи за собою двері. Ступивши кілька кроків, хлопчик розвернувся, знову підійшов до дверей і відчинив їх своїм ключем. Прочинив десь на дюйм, а тоді рушив назад до ліфтів. Може бути, що вона пішла без ключа: до крамнички у вестибюлі чи в газетний кіоск — узяти газету або журнал.

Ага, звісно ж. Він не бачив, аби вона брала до рук газету з початку літа. А всі новини, які цікавили її, повідомляли по внутрішньому радіо.

Тоді вона пішла на прогулянку.

О так, зробити зарядку та добре подихати. Або зайнятися спортивною ходьбою: певно, Лілі Кавано раптом організувала собі стоярдовий забіг. Поставила на пляжі бар’єри й готується до наступних Олімпійських ігор…

Коли ліфт привіз Джека у вестибюль, він зазирнув до крамнички, у якій статечного віку білявка з того боку прилавка глянула на нього поверх окулярів. Іграшкові тварини, крихітний стос тонких газет, полиця з ароматизованими гігієнічними помадами. Журнали «Піпл», «Ас» та «Нью-Гемпшир меґезін» стирчали з кишеньок у настінному стенді.

— Даруйте, — мовив Джек і пішов геть.

Він зловив себе на тому, що витріщається на велику миршаву папороть біля бронзової таблички… «почала хворіти і, певно, скоро помре».

Жінка в крамничці прочищала горло. Джеку подумалося, що він, очевидно, кілька хвилин роздивлявся ті слова Деніела Вебстера.

— Так? — запитала жінка за ним.

— Даруйте, — повторив Джек і повернувся в центр вестибюля. Мерзенний клерк повів бровою, а тоді відвернувся вбік і втупився в безлюдний сходовий просвіт. Джек примусив себе наблизитися до чоловіка.

— Містере, — сказав він, опинившись біля столу. Портьє вдавав, ніби намагається пригадати столицю Північної Кароліни чи основну статтю експорту Перу. — Містере. — Чоловік набурмосився: він уже майже знайшов відповідь, його не можна турбувати.

Портьє грав на публіку, і Джек про це знав, тому продовжував наполягати:

— Будь ласка, скажіть, чи можете ви мені допомогти.

Зрештою, чоловік вирішив глянути на нього:

— Залежить від того, яка допомога тобі потрібна, синку.

Джек свідомо вирішив проігнорувати приховані кпини.

— Ви не бачили, моя мама виходила останнім часом?

— Останнім часом — це коли? — Тепер глузування стало майже явним.

— Чи не виходила вона на вулицю? Це все, про що я запитую.

— Боїшся, що вона бачила, як ви зі своїм любчиком трималися за ручки?

— Господи, яке ж ти мурло, — відповів Джек, сам дивуючись, що вимовив таке. — Ні, не боюся. Я лише цікавлюся, чи не пішла вона кудись, і якби ти не був таким мурлом, то сказав би мені. — Кров прилила хлопчику до обличчя, і він збагнув, що стиснув руки в кулаки.

— Ну гаразд, вона виходила, — сказав портьє, відступаючи до скриньок із кореспонденцією. — Стежив би ти за язиком, хлопче. Краще б тобі вибачитися переді мною, маленький містере Сойєр. У мене теж є очі. І я багато чого знаю.

— Ти керуй язиком, а я керуватиму справами[42], — сказав Джек, поцупивши цю фразу зі старих батькових платівок.

Може, вона й не дуже пасувала до ситуації, однак тої миті сама з’явилася на язику, і портьє вражено закліпав.

— Можливо, вона в садах, я не знаю, — похмуро додав чоловік, та Джек уже підходив до дверей.

42

Ключовий рядок пісні «You Run Your Mouthand I'll Run My Business» Луї Томаса Джордана (Louis Thomas Jordan) — афроамериканського блюзмена, джазмена, саксофоніста.