Талiсман

Він замовк і поглянув на Джека.

— Відчуваєш, що треба вирушити в мандри, Джеку-Мандрівнику?

Страх охопив хлопчика до самих кісток.

— Гадаю, що так, — сказав він. — Якщо це допоможе. Допоможе їй. Я можу їй допомогти, Спіді?

— Можеш, — серйозно промовив Спіді.

— Але…

— Ох, є ціла купа «але», — сказав Спіді. — Цілий вагон «але», Джеку-Мандрівнику. Я не обіцяю, що це буде безтурботна прогулянка. Я не обіцяю тобі успіху. Не обіцяю, що ти повернешся живим, а навіть якщо й вернешся, то не обіцяю, що голова в тебе триматиметься купи. Більшу частину шляху тобі доведеться брести через Території, бо вони значно менші. Ти ж помітив це?

— Так.

— Я так і подумав. Бо ж уся та катавасія закрутилася на дорозі, еге ж?

Питання, яке раніше хвилювало Джека, постало знову, і хоча воно не стосувалося їхньої розмови, він мав це знати.

— Я зник, Спіді? Ти бачив, як я зник?

— Ти пішов, — промовив негр і різко ляснув долонями. — Ось так от.

Повільно, мало не проти його власної волі, усмішка розтягнула вуста Джека… і Спіді всміхнувся йому у відповідь.

— Хотілось би мені зробити щось таке в комп’ютерному класі Містера Балго, — сказав хлопчик, і Спіді загиготів, як дитя. Джек приєднався. Від сміху йому покращало, майже так само, як тоді, коли він скуштував ожинових ягід.

Раптом Спіді знову посерйознішав і продовжив.

— Є причина, через яку ти маєш побувати на Територіях, Джеку. Ти маєш звідти дещо принести. Дещо надзвичайно могутнє.

— І воно там?

— Еге ж.

— Воно може допомогти моїй мамі?

— Їй… та іншій.

— Королеві?

Спіді кивнув.

— Що це? Де воно? Коли я…

— Збав оберти. Не жени. — Спіді звів руку. Губи його всміхалися, але очі були похмурими, майже зажуреними. — Усьому свій час. І ще одне, Джеку, я не можу розповісти тобі того, про що не знаю… чи про те, про що мені не дозволено говорити.

— Не дозволено? — спантеличено перепитав Джек. — Хто…

— Ну ось ти знову, — буркнув Спіді. — Слухай сюди, Джеку-Мандрівнику. Піти ти маєш якомога хутчіше, до того, як цей Блоут об’явиться тут і закопає тебе…

— Слоут.

— Тобі треба піти, перш ніж він з’явиться.

— Але ж він дійматиме мою маму, — кинув Джек і замислився, чому він сказав саме так: тому, що це була правда, чи тому, що він шукав приводу відмовитися від мандрівки, в яку його виряджав Спіді, наче від страви, що може бути отруєною. — Ти не знаєш його. Він…

— Я його знаю, — спокійно заперечив Спіді. — Я його віддавна знаю, Джеку-Мандрівнику. А він знає мене. На ньому мітки, які поставив я. Вони сховані, але вони є. Твоя мамця сама може про себе подбати. Принаймні їй доведеться подбати про себе. Бо тобі треба йти.

— Куди?

— На захід, — відповів Спіді. — Від цього океану ген до іншого.

— Що? — скрикнув Джек, нажаханий такою відстанню. Тоді він подумав про рекламу, яку вони дивилися три дні тому: чоловік набирав смаколиків зі шведського столу на висоті тридцяти п’яти тисяч футів; він був спокійним, неначе удав. Джек літав із матір’ю від одного узбережжя до іншого зо два десятки разів, і йому завжди подобалося, що коли летиш із Нью-Йорка до Лос-Анджелеса, то сонце не заходить аж шістнадцять годин поспіль. Здавалося, ніби ти дуриш час. І літати було так просто.

— Я можу туди полетіти? — спитав він у Спіді.

— Ні! — чоловік майже закричав, очі в нього розширилися від переляку. Він стис плече Джека сильною рукою. — Не давай аби щось підняло тебе в повітря. Тобі нізя! Якщо ти перейдеш на Території, коли будеш в небі…

Більше він нічого не сказав, але йому й не треба було. Джек яскраво уявив себе; побачив, як падає з чистого, безхмарного неба, хлопчик-реактивний снаряд у джинсах і червоно-білій регбістській сорочці; парашутист без парашута.

— Ти підеш, — підкреслив Спіді. — Лови попутки, якщо матимеш змогу… але будь пильним, остерігайся всіляких чужинців. Серед них звичайні психи, гомики, які хотіли б помацати тебе, або горлорізи, що можуть пограбувати тебе. Але є серед них і справжні Чужинці, Джеку-Мандрівнику. Ті, що ногами стоять в обох світах, виглядають вони і так і сяк, як той клятий Янус[41]. Боюся, зовсім скоро вони дізнаються, що ти рушив у мандри. Вони будуть насторожі.

— Вони? — допитувався Джек. — Двійники?

— Деякі так. Деякі ні. Наразі більше нічого не можу сказати. Але ти точно доберешся туди, якщо захочеш. Дістанься іншого океану. Йди, коли можливо, Територіями та опинишся там раніше. Візьми сік…

— Ненавиджу його.

— Байдуже, що ти там ненавидиш, — різко обірвав його Спіді. — Ти дістанешся туди та знайдеш одне місце — іншу «Альгамбру». Тобі треба потрапити туди. Місцина та страшна й погана. Але ти мусиш піти туди.

— Як я її знайду?

— Вона кликатиме тебе. Ти почуєш її поклик, синку. Голосний і чіткий.

— Чому? — спитав Джек, облизнувши губи. — Чому я маю туди йти, якщо там так погано?

— Тому що, — промовив Спіді. — Там Талісман. Десь в іншій «Альгамбрі».

— Я не розумію, про що ти!

— Ти зрозумієш, — сказав Спіді. Він підвівся, а тоді взяв Джека за руку. Той також встав. Вони стояли віч-на-віч, чорний чоловік і білий хлопчик.

— Слухай, — сказав Спіді, і його голос набрав подоби повільного, ритмічного заклинання. — Талісман опиниться у твоїх руках, Джеку-Мандрівнику. Не малий і не дебелий, наче куля, кришталевий. В Каліфорнію підеш, нам ту кулю принесеш. Це тягар твій і твій хрест: його впустиш — втратим все.

— Я не розумію, про що ти! — вперто повторив переляканий Джек. — Ти мусиш…

— Ні, — промовив Спіді доброзичливо. — Я маю цим ранком завершити ремонт каруселі. Джеку, ось що я маю зробити. На балачки в мене часу більше нема. Мені треба повертатися до роботи, а тобі час вирушати в мандри. Гадаю, ще зустрінемося. Тут… або там.

— Але я не знаю, що робити! — крикнув Джек, коли Спіді заліз у кабіну свого старого пікапа.

— Ти знаєш достатньо, щоб почати, — відповів Спіді. — Ти знайдеш Талісман. Він притягне тебе до себе.

— Я навіть не знаю, що таке Талісман!

Спіді засміявся і повернув ключ запалення. Пікап завівся і випустив велику хмару синього диму.

— Подивись у словнику, — закричав чоловік і ввімкнув задню передачу.

Спіді розвернув вантажівку та покотився назад до «Дивосвіту Аркадії». Джек стояв біля бордюру та спостерігав за машиною. Він іще ніколи в житті не почувався таким самотнім.

Розділ п’ятий

Джек та Лілі

Коли вантажівка Спіді з’їхала з дороги та зникла під аркою «Дивосвіту», Джек рушив до готелю. Талісман. Інша «Альгамбра». На краю іншого океану. Здавалося, його серце спустошилося. Коли Спіді не було поруч, завдання видавалося важким, колосальним та на додачу — незрозумілим: доки Спіді говорив, Джек відчував, ніби майже розумів той безлад натяків, застережень та настанов. А тепер вони знову обернулися на той самий безлад. І все таки Території були реальними. Джек щосили тримався за цю певність, і вона зігрівала й водночас лякала його. Те місце було справжнім, і він знову збирався туди. Навіть якщо він досі не все розумів — навіть якщо він був лише невтаємниченим подорожнім. Усе, що йому лишалося зробити зараз, — це спробувати переконати матір. «Талісман», — мовив він сам до себе, уживаючи це слово як оберіг. Хлопчик перетнув безлюдну Променад-авеню і скочив на сходи, що вели до доріжки крізь живопліт.

Коли Джек прочинив двері готелю, то був вражений мороком всередині «Альгамбри». Вестибюль скидався на довгу печеру, і бракувало світла навіть для того, щоб розрізнити тіні. Блідий клерк бовванів над довгим столом, пронизуючи хлопчика поглядом бляклих очей. Так, він щось хотів сказати. Джек глитнув і відвернувся. Той погляд зміцнив Джека, підбадьорив його, хоча мав на меті лише висловити зневагу.

41

Двуликий Янус — один із римських богів. Уявлення про нього із часом зазнавало значних змін. Спершу він був богом сонця і світла, який уранці відчиняв небесну браму, випускаючи день, а ввечері зачиняв її. Згодом він став богом входів та виходів; покровителем мандрівників. Зображували Януса чоловіком із двома обличчями, одне з яких вважали зверненим у минуле, а друге — в майбутнє. У сучасній фразеології дволикий Янус — лицемірна людина.