Талiсман

Улюблениці автокінотеатрів і Королеви «бешок» не було ніде в широких садах біля готелю: та він і знав, що не знайде маму там, бо не бачив її, коли повертався. До того ж Лілі Кавано достоту не блукала б там: це пасувало їй не більше, ніж ставити бар’єри на пляжі.

Кілька машин котилося вниз по Променад-авеню. Високо в небі скрикнула чайка, і Джекове серце стиснулося.

Хлопчик провів рукою по волоссю, а тоді подивився в обидва боки залитої сонячним світлом вулиці. Може, її зацікавив Спіді — певно, вона просто захотіла дізнатися, хто цей новий друг її сина, тому пішла до парку розваг. Та Джек не уявляв її в «Дивосвіті Аркадії», як і не уявляв на мальовничій прогулянці в садах. Тому він обрав менш звичний напрямок — до міста.

Відділена від території «Альгамбри» високим живоплотом, крамничка «Чай і варення Аркадії» була першою в ряду різнобарвних магазинчиків. Після Дня Праці тільки вона та «Ліки Нової Англії» лишалися відчиненими. Джек затримався на мить на вкритому тріщинами тротуарі. Улюблениця автокіно не дуже любила кав’ярні, не кажучи вже про забігайлівки. Та оскільки це було перше з місць, де хлопчик сподівався знайти її, він рушив тротуаром та зазирнув у вікно.

На касі сиділа жінка з високо зібраним волоссям і палила. Офіціантка в рожевій віскозній сукні притулилася до дальньої стіни. Джек не бачив відвідувачів. А тоді за одним зі столиків з боку «Альгамбри» він помітив, як літня пані піднімає горнятко. Якщо не зважати на персонал, вона була єдиною. Джек бачив, як старенька обережно поставила чашку назад на блюдце, дістала із сумки цигарку — і раптом із болем збагнув, що то його мама. За мить старечий образ зник.

Але Джек запам’ятав його: так, ніби він дивився на неї крізь біфокальні окуляри[43] й бачив і Лілі Кавано-Сойєр, і тендітну літню жінку в одному тілі.

Джек прочинив двері м’яко, але дзвоник усе одно задзеленчав — і хлопчик знав, що це неминуче. Білява жінка на касі кивнула й усміхнулася. Офіціантка випросталася й розрівняла поділ сукні. Мама глянула на нього зі щирим здивуванням, а тоді приязно й привітно всміхнулася.

— Що ж, Подорожній Джеку, ти вже такий високий, що скидався на батька, коли зайшов сюди, — промовила вона. — Часом я забуваю, що тобі лише дванадцять.

— Ти назвала мене «Подорожнім Джеком», — сказав він, відсунувши стілець і плюхнувшись на нього.

Її обличчя було надзвичайно блідим, а темні плями під очима нагадували синці.

— Хіба батько не називав тебе так? Я щойно подумала про це — ти ж цілий ранок сьогодні на ногах.

— Він називав мене Подорожнім Джеком?

— Якось так… справді називав. Коли ти був зовсім крихітним. Джек-Мандрівник, — упевнено сказала вона. — Саме так. Він називав тебе Джеком-Мандрівником, коли ми бачили, як ти ганяв моріжком. То було смішно. Між іншим, я не зачиняла двері. Не знала, чи додумався ти взяти із собою ключ.

— Я бачив, — відповів хлопчик. Він досі тремтів від нової інформації, яку мама випадково повідомила йому.

— Хочеш поснідати? Мені не вдалося ще раз змусити себе попоїсти в тому готелі.

Біля них вигулькнула офіціантка.

— Юначе? — запитала вона, піднімаючи нотатник для замовлень.

— Звідки ти знала, що я знайду тебе тут?

— А куди ще тут можна піти? — логічно поцікавилася матір і звернулася до офіціантки: — Принесіть йому тризірковий сніданок. Він щодня росте на дюйм.

Джек обперся об спинку стільця. І як же йому почати?

Матір зацікавлено зиркнула на нього, і він почав — він мав почати саме зараз:

— Мамо, якби мені ненадовго довелося піти, з тобою все було б гаразд?

— Що ти маєш на увазі — «все гаразд»? І що ти маєш на увазі — «ненадовго піти»?

— Чи змогла б ти… Тобто чи не буде в тебе проблем із дядьком Морґаном?

— Я можу дати раду старому Слоуту, — відповіла вона з натягнутою посмішкою. — У будь-якому разі, певний час я можу давати йому раду. До чого це все, Джекі? Ти ж нікуди не збираєшся.

— Я маю це зробити, — сказав він. — Справді.

Тоді він збагнув, що скидається на дитину, яка випрошує іграшку. На щастя, підійшла офіціантка з тостами на підставці й бокатою склянкою томатного соку. На мить він відвів погляд, а тоді побачив, як мама намащувала на трикутничок тосту джем із горнятка на столі.

— Я маю піти, — сказав він.

Мама дала йому тост. Її обличчям промайнуло відлуння якоїсь думки, але вона промовчала.

— Мамо, можливо, певний час ти мене не побачиш, — вів далі Джек. — Я спробую тобі допомогти. Саме тому я маю піти.

— Допомогти мені? — перепитала вона, і Джек припустив, що її холодна недовіра на сімдесят п’ять відсотків була справжньою.

— Я хочу спробувати врятувати тобі життя, — відповів хлопчик.

— І це все?

— Я можу зробити це.

— Ти можеш урятувати мені життя. Дуже цікаво, малюче Джекі; із цього можна було б зробити шоу для суботнього прайм-тайму. Ніколи не думав про укладання сітки телепередач? — Вона відклала вимащений у червоний колір ніж й насмішкувато розширила очі; але під маскою навмисного нерозуміння Джек розгледів дві речі. Відблиск її страху та незначну, ледь уловиму надію на те, що він, можливо, і справді зможе щось зробити.

— Навіть якщо ти мені заборониш, я все одно це зроблю. Тож краще було б, якби ти дозволила.

— О, та це просто чудова угода. Особливо зважаючи на те, що я зовсім не тямлю, про що ти говориш.

— Гадаю, все ж таки тямиш — гадаю, ти маєш певні здогади, мамо. Бо тато точно зрозумів би, про що я кажу.

Її щоки почервоніли, а вуста заціпилися до тонкої смужки.

— Це настільки несправедливо, що аж ницо, Джекі. Ти не можеш використовувати те, про що Філіп міг би знати, проти мене.

— Те, що він знав, а не те, що він міг би знати.

— Те, що ти верзеш, — лайно собаче, синку.

Офіціантка, що ставила перед Джеком тарілку з яєчнею-бовтанкою, смаженою картоплею по-домашньому та сосисками, гучно зітхнула. Коли вона продефілювала геть, мати стенула плечима.

— Здається, я не здатна підібрати правильний тон для спілкування з персоналом тут. Але собаче лайно є собаче лайно, цитуючи Ґертруду Стайн[44].

— Я збираюся врятувати тобі життя, мамо, — повторив він. — І мені доведеться здолати довгий шлях, аби знайти дещо і принести назад, щоб вилікувати тебе. І саме це я збираюся зробити.

— Мені б хотілося знати, про що ти говориш.

Звичайнісінька собі розмова, мовив Джек сам до себе: така ж банальна, як коли ти просиш дозволу провести кілька ночей у будинку друга. Він розрізав навпіл сосиску та поклав один шматок собі у рот. Мама напружено дивилася на нього. Розжувавши та проковтнувши сосиску, Джек засунув у рот повну виделку яєчні. Пляшка Спіді каменюкою притискалася до його сідниць.

— А мені б хотілося, щоб ти чинила так, ніби чуєш мої маленькі ремарки, якими б дурнуватими вони не були.

Джек флегматично проковтнув яєчню і поклав у рот солоний шматочок хрусткої картоплі.

Лілі поклала руки на коліна. Чим довше Джек мовчатиме, тим уважніше вона слухатиме його потім. Він удавав, що зосередився на сніданку — яйця-сосиска-картопля, сосиска-картопля-яйця, картопля-яйця-сосиска, — аж доки не відчув, що зараз мама закричить на нього.

«Батько називав мене Джеком-Мандрівником, — подумав він. — І це правильно; як я сам розумію, це правильно».

— Джеку…

— Мамо, — сказав він. — Бувало так, що тато телефонував тобі звідкілясь здалеку, хоча ти знала, що в той момент він мав бути в місті?

Вона здійняла брови.

— І чи не заходила ти часом, е-е-е, в кімнату, бо гадала, що він там, може, навіть знала, що він там — але тата там не було?

Нехай вона поміркує про це.

— Ні, — відповіла вона.

Вони обоє дозволили цьому категоричному запереченню піти в небуття.

43

Біфокальні окуляри — тип окулярів для людей, яким потрібна корекція зору для різних відстаней. Замінюють дві пари окулярів: дозволяють бачити як близько, так і здалеку.

44

Ґертруда Стайн (1874—1946) — американська письменниця-авангардистка, що прожила більшу частину життя у Франції. Наведений у романі рядок — перифраз відомої цитати Г. Стайн «Rose is arose is arose is arose», значення якої — всі речі такі, як є, як їх не називай.