Страница 39 из 47
Він почухав коротко підстрижене волосся і посміхнувся.
— Ніхто ніколи не вірить, малий! — наголосив він. — Усе цілковито залежить від обставин. Але у твоєму випадку я не бачу, як тобі вдасться уникнути цього.
— Я зараз просто наступлю ногою на твій жирний карк! — пообіцяв я, з огидою дивлячись на нього.
Хитнувши головою, він струсив сигаретний попіл на підлогу.
— Так багато людей хотіли зробити це, але мені завжди вдавалося переконати їх, що воно їм не виплатиться.
— Ну що ж, спробуй переконати і мене, — запропонував я.
— Я чув, що ви з Корріданом казали один одному, — зі смішком повідомив він. — Підслуховував під дверима. Можу посприяти, щоб тебе повісили. Непогано, еге ж?
— Не думаю, що ти це зможеш, — озвався я, здригнувшись.
— Не будь таким затятим, малий! — закликав він. — Я би не ризикував приїхати в Лондон і припхатися сюди, якби не був упевнений, що це принесе мені дивіденди. Щастя моє, що я почув слова Коррідана. Він хоче мене бачити, бо підозрює, що я був свідком того, що сталося у квартирі Медж Кеннітт. Ну то я його не розчарую — оповім геть усе.
— Ти нічого не бачив, — констатував я.
— Знаю, але він же цього не знає! Я розповім йому, що ти крутив роман із Неттою. І що Медж оповіла тобі, як Нетта з Пітером Френчем убили Анну. Ти не хотів, щоби про це стало відомо поліції, отож, спробував підкупити Медж. Але вона на це не повелася, тож ти втратив голову і вбив її. І що я все це бачив.
Я барабанив пальцями по підлокітнику крісла.
— Ти цього не міг бачити, Коул, — сказав я. — І сам чудово це знаєш.
Він кивнув.
— Звісно ж, я цього не бачив, але це неважливо. Коррідан очікує від мене чогось такого — і я виправдаю його сподівання, якщо ти мене до цього змусиш.
— Вони захочуть знати, чому ти не повідомив цього раніше, — зауважив я.
— Звісно ж, я матиму певні неприємності, але, гадаю, до того не дійде. Я також стежив за тобою, коли ти вирушив у помешкання Сельми Джейкобі. І бачив, як Литтлджонс зайшов туди невдовзі після тебе, але не бачив, щоби він звідти виходив.
— То ти намотав чимало кілометрів, чи не так?
— Я ніколи не був у помешканні Сельми, але мені не обов’язково казати про це Корріданові, еге ж? Він страшенно хоче когось посадити за всі ці вбивства, тож охоче пристане на мої свідчення.
Я знав, що Коррідан так і зробить.
Запала тривала пауза, потому я сказав.
— Коррідан буде не в захваті від того, що ти зробив з нього дурника, упізнавши Анну як Нетту. За це ти можеш загриміти за ґрати.
Коул хмикнув.
— Так, малий, — сказав він, — я це також врахував. Але, перш ніж мене засадять за ґрати, тебе вже повісять. Утім, не думаю, що подамся до Коррідана, бо ти мені заплатиш за моє мовчання.
Я закурив сигарету і якийсь час мовчки палив, розмірковуючи.
— Бачиш, нам ще треба подумати про Нетту, — гугнявим голосом озвався Коул. — Вона також матиме неприємності. Коррідан висуне їй обвинувачення в убивстві. Він суворий чолов’яга.
Коул зняв із піджака волосинку і з перебільшеною турботою поклав її на підвіконня.
— Ти мусиш визнати, що у мене залізні аргументи, але не хвилюйся — я багато не попрошу. Я завжди скромний у своїх вимогах. То що б ти сказав про одноразовий платіж у п’ятсот фунтів? Це прийнятно, чи не так?
— Однак за тиждень-два ти знову повернешся. Я знаю таких гнид, як ти.
Він осудливо хитнув головою.
— Не обзивай мене, малий! Це негарно. Я так справ не веду. Дай мені моїх п’ятсот фунтів і хоч завтра можеш полишати країну. Цієї суми мені надовго вистачить. Я не марнотратник, малий, і в мене невибагливі смаки.
— Мені треба подумати, — озвавсь я. — От, скажімо, якби ти повернувся сьогодні по обіді?
— А про що тут думати? — запитав він, метляючи головою туди-сюди.
— Мені слід звикнути до думки, що мене шантажують, — пояснив я, хоча насправді мені дуже хотілося зацідити йому в жирну, обрезклу пику. — І також хочу знайти якийсь вихід із ситуації. Просто зараз я виходу не бачу.
— А виходу й немає, малий! — засміявся Коул. — Коррідан аж пищить, так хоче вхопити тебе за горлянку. До того ж — що для тебе п’ятсот фунтів? Справжня дурниця! — Його сіро-зелені очі вкотре оглянули номер. — Ти звик до гарних речей. І не бажатимеш провести решту життя в камері. Ось що я хочу сказати! Навіть якщо й не вдасться довести твою провину, кілька тижнів у в’язниці тобі забезпечені.
— Ти прекрасний шантажист, — сказав я, підводячись. — Повертайся сюди о пів на четверту. І тоді я або пошлю тебе під три чорти, або сплачу названу суму.
Коул відсунув від мене свою жирну тушу.
— Гаразд, малий, — промовив Коул, не спускаючи з мене очей. — Приготуй гроші в однофунтових купюрах.
Він востаннє обвів поглядом мій номер, усоте кивнувши головою.
— Так, тут справді гарно! Я би навіть зміг зняти цей номер. Хоч якесь різноманіття після похмурості моєї кімнати.
— На твоєму місці я би цього не робив. Принаймні не в цьому костюмі. Вони тут дуже перебірливі.
Ледь помітний рум’янець забарвив його одутле обличчя.
— А ти невихований, малий, — зронив він.
Я дивився йому вслід — широкі плечі та будова водія вантажівки, а хода м’яка, зверхня, мов у танцівника.
Коли він зник у коридорі, я повернувся у номер, налив собі віскі й сів біля вікна.
Події розгорталися надто швидко. Мене притиснули з усіх боків. Якщо я мав намір розкрити цю заплутану справу не у в’язниці, то мусив діяти швидко. Кілька секунд я обмірковував ситуацію, тоді допив своє віскі й вирішив, що мушу побачитися з Неттою. Підскочив, схопив капелюха і рушив до дверей. Задзвонив телефон.
Я повагався, але слухавку взяв.
— Гармасе?
Я впізнав голос Бредлі й подумав, чого йому від мене треба.
— Як там твої передні зуби, Бредлі? Я й далі практикую їхнє безболісне видалення. Якщо ще є що видаляти — звертайся. Допоможу.
Я думав, він зараз вибухне, але він цього не зробив. Його голос звучав майже миролюбно.
— Усе гаразд, Гармасе, — озвався він. — Забудьмо про те, що було. Ми тепер квити. Спочатку я завдав тобі клопотів, потім — ти мені. Тож забудьмо тепер про це.
Я заледве міг повірити своїм вухам.
— Тоді в чому річ? — запитав я.
— Я хочу повернути свої персні, Гармасе. Вони коштують дві тисячі фунтів. Можливо, ти забрав їх, щоби пожартувати. Не хочу сказати, що ти вкрав їх — але я хотів би їх повернути.
Це звучить достатньо розсудливо, подумав я, але яким чином я зможу їх повернути?
— Вони у Коррідана. Краще сам їх у нього попроси.
— Мене не цікавить, у кого вони зараз, — рикнув Бредлі. — Я хочу лишень, щоб вони опинилися в мене. Ти забрав їх — тобі й повертати.
Я прикинув, чи віддасть їх Коррідан, і засумнівався. Мене кинуло в піт.
— Але я не можу повернути персні без того, щоб мене не заарештували, — розтовкмачив йому. — Зателефонуй Корріданові, повідом, що я відібрав діаманти задля жарту, й попроси повернути каблучки тобі. Він спробує переконати тебе написати заяву проти мене, але тобі нема потреби це робити. Це — єдиний шлях повернути твої діаманти!
— Якщо персні не будуть у мене сьогодні о четвертій, то я напишу на тебе заяву й особисто прослідкую, щоб їй дали повний хід! — гаркнув Бредлі та повісив слухавку.
Якусь мить я розмірковував, тоді набрав номер місцевого відділку поліції. Мені сказали, що Коррідана нема в місті й повернеться він пізно. Я чемно подякував, поклав слухавку і спохмурнів.
— Дідько з ним! — сказав сам собі.
Поквапно спустився ліфтом, викликав таксі й поїхав на Кромвелл-роуд.
Зайшов у будинок місіс Крокетт, піднявся на другий поверх і постояв трохи, прислухаючись. Не почув нічого, що б могло мене сполохати, а тоді підійшов до дверей Медж Кеннітт і постукав.
— Люба, це Стів! — неголосно озвавсь я.
Двері вмить відчинилися. Нетта дивилася на мене широко розплющеними очима. Я озирнувся, сподіваючись побачити у себе за спиною Джуліуса Коула, але його там не було. Зайшов у кімнату і зачинив за собою двері. Нетта була у майже прозорій піжамі. Вона виглядала спокусливо, і якби мої думки не були зайняті іншим, то вона цілком могла б мене на дещо надихнути.