Страница 30 из 47
Я сказав, що випити не відмовлюся, однак віддам перевагу сигаретам. Поки він наливав мені бренді, я пильно вивчав його. Згадав опис Крістал чоловіка з чорно-жовтого «бентлі». Той досить добре підходив Френчу. Найвірогідніше, що саме він, а не Джуліус Коул, є власником авто. Я не міг собі уявити, щоб Нетта зустрічалася з Коулом, а такий чоловік, як Френч, цілком міг її привабити.
— Гарна у вас тут кімнатка, — зауважив я, беручи з його рук склянку з бренді. — Яка несподіванка побачити отаке після похмурого гаража.
Він посміхнувся й кивнув.
— Люблю комфорт, містере Гармас! Я напружено працюю і проводжу багато часу в цій кімнаті. То чому б не оточити себе красивими речами?
Я охоче погодився, розмірковуючи, викласти йому все напрямки, без зайвої балаканини, чи провести артпідготовку.
— Ваші синці занадто промовисті, щоб не звернути на них уваги, — провадив він далі, дивлячись на мене з дружньою цікавістю. — Коли у хлопця підбите око, то я нічого не питаю — можливо, його дівчина трохи погарячкувала; але коли підбиті обидва ока, а обличчя нагадує веселку, то я відчуваю, що неввічливо не висловити співчуття.
Я розреготався.
— Це дуже мило з вашого боку, — зронив я, — і можете буди певні: ви не один такий. Добрий репортер, містере Френч, мусить бути допитливий. Він не може дозволити собі не пхати носа в чужі справи. Трьом кремезним джентльменам не сподобалися мої методи. Вони напружили м’язи і спробували підправити мені лице — і то з неабияким успіхом, як ви вже зауважили.
Він знову звів брови і стиснув губи.
— Зрозуміло. Боюся, я теж розлютився б, якби почали пхати носа в мої справи.
Я кивнув.
— Я також неабияк розгніваний, але прийшов сюди не для того, щоб обговорювати своє обличчя. Прийшов, бо гадав, що ви зможете мені допомогти.
Він втомлено кивнув і подивився на мене вичікувально.
— Гадаю, ви знаєте Сельму Джейкобі, — я вирішив грати відкрито.
Він поставив склянку на камінну поличку і нахмурився:
— Нічого не вдієш, мій любий друже, але я не веду розмов із газетярами про місіс Джейкобі. Якщо це все, по що ви прийшли, тоді мушу з вами попрощатися.
— Я говорю з вами зараз не як репортер. Мою газету не цікавить історія з Джейкобі. Я звертаюсь до вас як друг Нетти Скотт.
Він задумливо втупився у кінчик своєї сигари і відступив до вікна.
— Ви знали Нетту Скотт? — перепитав він і помовчав.
Я також мовчав, не знаючи, чи слід мені спитати, хто власник «бентлі». Вирішив, що не слід.
— А що спільного у Нетти з місіс Джейкобі? — після паузи запитав він.
— Не знаю, — відповів я, витягуючи ноги. — Але підозрюю, що зв’язок якийсь є. Гадаю, Нетта була знайома з Джорджем Джейкобі, й хочу впевнитися в цьому. Можливо, Сельма могла б це прояснити.
— А навіщо вам це знати? — запитав він, усе ще дивлячись у вікно.
— Можливо, це пояснить, чому вона покінчила життя самогубством, — сказав я. — Ви ж знаєте про це?
— Так, — підтвердив він і стенув плечима, начебто ця розмова йому не подобалася. — Але чому вас так зацікавило Неттине самогубство?
— Я не вірю в усі ці байки. Я ж казав вам, що дуже допитливий. Нетта була не та дівчина, котра здатна вчинити самогубство. Я ставлю собі питання — чи не криється за цим щось іще?
Він глянув на мене через плече, почав уже якусь фразу, але затнувся.
Запала довга пауза, потому він мовив:
— Я не бачив місіс Джейкобі два чи три місяці — відколи вона вийшла заміж.
— Не знаєте, де вона мешкає?
— Її там більше нема, — пояснив він. — Квартира стоїть зачинена.
— То де це?
Він обернувся до мене.
— Яке це тепер має значення? Її там нема, кажу ж вам!
— Можливо, вона ще повернеться. Ну що ж, повідомлю вам таке. Поліція шукає вас. Принаймні вона шукає кремезного чоловіка на ім’я Пітер, котрий був знайомий із Неттою. Я не зацікавлений у тому, щоб допомогти поліції, але вони неодмінно скористаються нагодою побалакати з вами, і запевняю вас, будуть вони далеко не такі ввічливі, як я. Мені потрібна адреса Сельми Джейкобі. Тож ви дасте її або мені, або доведеться повідомити поліції. Мені все одно, як це станеться, а ви вже вирішуйте самі.
Він задумливо пожував недопалок своєї сигари — ознака того, що приховує якісь таємниці.
— А що змушує вас думати, що поліція шукає мене? — холодно запитав він.
Я оповів йому про Анну Скотт і про те, що казала місіс Брембі.
— Ніколи не чув про Анну Скотт, — буркнув він. — І навіть не знав, що у Нетти є сестра.
— Мені ви цього й не кажіть — скажете судді. Мене ж цікавить лише адреса Сельми.
— Не хочу, щоби поліція щось винюхувала тут, — сказав він після паузи. — Я був би вам вельми вдячний, якби ви мовчали про це. Сельма мешкає поблизу Рассел-сквер — на Гемптон-стріт, З Б. Ну що ж, тепер, гадаю, ви нарешті заберетеся звідси. У мене ще купа справ, а я й так змарнував на вас забагато часу.
Я звівся на ноги.
— Чи немає у вас фото Сельми?
Хвилину він вивчав мене, а потім сказав:
— Я не колекціоную світлин заміжніх жінок. На добраніч!
— Дякую, — відповів я. — Від мене поліція нічого про вас не дізнається.
Я повернувся до дверей і трохи затримався.
— Я бачив у гаражі пречудову машину. Це ваша?
Він глянув на мене.
— Так, а що?
— Нічого. Ви щасливець, що маєте таку.
— На добраніч, — повторив він. — Я починаю розуміти, чому вам так прикрасили обличчя. І навіть починаю шкодувати, що ті хлопці не зробили свою роботу краще.
Я вишкіривсь і, пообіцявши навідатися ще, полишив його.
Розділ XVII
Із безладної балаканини Крістал я вже знав, що Джек Бредлі рідко коли приходить у клуб раніше десятої вечора.
Отож, прямуючи повз Шеферд-маркет, подумав: якщо завітаю до нього зараз, то, цілком вірогідно, застану його вдома. Хейз-мьюз була за кілька кроків від Берклі-сквер, тож я дістався туди дуже швидко.
Помешкання Бредлі розташовувалося над гаражем. Крізь кремові муслінові завіски пробивалося світло. Я волів би залізти просто у вікно, але це, на жаль, було неможливо, а тому я обрав єдиний можливий спосіб: смикнув за мотузочку дзвінка.
За кілька хвилин почув кроки. Двері відчинилися. Я не сподівався побачити Френкі, але й він не очікував уздріти мене.
— Привіт, мачо! — озвавсь я.
Він мигцем глянув на мене, в очах його мелькнув страх, і він уже відкрив рота, щоб закричати.
Я був готовий до цього, тому щосили вперіщив йому в підборіддя. Коли він падав, я підхопив його і дбайливо поклав на підлогу. Переступив через тіло, зачинив за собою двері, прислухався. Просто переді мною були сходи, які вели в житлові кімнати. Унизу стояла велика ваза з орхідеями. Я хмикнув. Сходи вкривав чудовий килимок з густим пухнастим ворсом, який приглушав кроки. Стіни пофарбовані в абрикосовий колір, балясини — зелені.
Чийсь голос гукнув:
— Френкі! Хто там?
Жіночий голос був дивовижно знайомий. Я закляк, нажаханий. Я знав цей голос — чув його багато разів перед тим, але навіть і тепер мені важко було повірити, що це голос Нетти.
Я швидко зробив крок уперед і побачив жіночі ноги в шовкових панчохах та поділ блакитної сукні нагорі сходів. Почув здавлений окрик, потому шовкові панчохи та край блакитної сукні зникли. Почулися поквапні кроки.
Я почав стрімко підніматися сходами і, не усвідомивши, що вони такі круті, перечепився. Вилаявшись, утримався на ногах і продовжив підйом уже обережно, обмацуючи кожну сходинку, поки нарешті дістався верхнього сходового маршу. Переді мною було троє дверей. Одні з них відчинилися: з них вийшов Джек Бредлі. На ньому був зелений халат, з-під якого виглядали крохмальний білий комірець і чорна краватка-метелик. В очах застигла холодна лють, рот перекошений.
Я зробив було крок назустріч, але, помітивши в його руках пістолет 38 калібру, зупинився.
— Ти ще заплатиш за це! — гаркнув він. — Як ти смієш сюди вдиратися?