Страница 29 из 47
Узявся до своєї пошти, посортував її. Прочитав листа від Меррівезера з мільйоном вибачень та рішучою відмовою вести справу далі. Була також записка від Коррідана, в якій той вітав мене з одужанням і висловлював сподівання, що я нарешті заберуся додому, та давав пораду: тепер, коли мені пощастило вижити, краще не втручатися в чужі справи. Я порвав записку і викинув її у кошик для сміття. Решта кореспонденції була з Америки і потребувала невідкладної уваги.
Я спровадив Крістал, пообіцявши зустрітися з нею ввечері, всівся за стіл і плідно попрацював до обіду.
Після ленчу — перед тим, як узятися до четвертої зі своїх статей про повоєнну Британію — я знайшов у телефонному довіднику номер Джека Бредлі. Записав адресу і зі злістю закрив довідник. Я виношував плани якось уночі завітати до Бредлі: він надовго запам’ятає мій візит.
Увечері я зустрівся з Крістал, і ми повечеряли у «Веніті Феар».
Вона виглядала просто чарівно в ніжно-блакитній вечірній сукні, котра, як вона висловилася, була «винагородою у поєдинку з одним із покровителів клубу». Я тактовно не уточнювавв, хто ж виграв поєдинок.
— Цей твій жахливий друг поліцейський сьогодні вдень був у клубі, — повідомила вона після того, як ми покінчили з пресмачним телячим ескалопом.
— Ти маєш на увазі Коррідана? — зацікавлено уточнив я.
Вона кивнула.
— Він провів із пів години в кабінеті Бредлі, а потім, проходячи повз мене, сказав, що впевнений, що я розповім тобі про його візит — ти надто цікавий знати, що відбувається, — але «цікавість убила кішку»[23].
Я засміявся.
— Він стає неабияким жартівником. Цікаво, чого він хотів від Бредлі? Чи бачила ти його у клубі раніше?
Вона заперечно хитнула головою.
— Ні. Полісмени ніколи не ходять у клуб. Бредлі був помітно розлючений, коли проводжав Коррідана до виходу. Інспектор, певно, сказав йому щось дуже неприємне, бо Бредлі зазвичай ніколи не виказує своїх почуттів.
— Найближчими днями маю намір повідомити Бредлі щось страшенно прикре, — похмуро сказав я.
Вона поклала руку на мою.
— Але ж ти не зробиш нічого нерозважливого, золотко, чи не так?
— Я ніколи не роблю нічого нерозважливого — хіба що кохаю тебе.
Вона витріщилася на мене.
— То ти так розумієш кохання?
— Не знаю, як це ще назвати. Мені здається, що ми з тобою достатньо близькі.
— Одного дня я таки забуду, що леді, — похмуро пообіцяла вона. — І тоді ти дізнаєшся, що насправді означає бути близькими. Я стану для тебе таким досвідом, про який ти ніколи не забудеш.
— Пропоную швиденько змінити тему, — сказав я, поплескавши її по руці. — Чи не чула ти чогось про Сельму Джейкобі?
Вона зітхнула.
— Ну от, знову те саме. Ще питання будуть? Не розумію, чому я марную на тебе найкращі миті свого життя! Ні, я нічого не чула про Сельму. І не думаю, що колись почую. Гадаю, вона почала нове життя. Я часом замислююся, чи не зробити й мені те саме.
— Не турбуйся поки що про своє життя, — заспокоїв я її. — Поговорімо про Сельму. Чи є в неї друзі? Я маю на увазі — близькі друзі, котрі могли би знати, де її знайти.
— Але ж ти не збираєшся її переслідувати, чи не так? — перепитала Крістал, звівши брови. — Вона геть не в твоєму смаку. Тебе знудить від неї за п’ять хвилин. Тримайся вже краще мене. Кінець кінцем, я твоє перше і єдине справжнє кохання.
— Це суто ділова цікавість, люба моя. Я лише намагаюся розслідувати справу про вбивство. Якби я міг поговорити з Сельмою, то вже до чогось би дійшов. То ти знаєш когось із її друзів?
— Мені подобається ця пісенька про «суто ділову цікавість». Вона просто чудова. Гадаю, ти виконуватимеш її доти, доки не витягнеш із мене те, що тобі потрібне, тож краще я одразу викладу все. Тут є один тип, котрий свого часу шаленів за Сельмою, і поки на горизонті не з’явився Джордж Джейкобі, їх усюди бачили разом. Його звати Пітер Френч.
Я почухав підборіддя, замислено дивлячись на неї. Чи не міг це бути той Пітер, про якого згадувала місіс Брембі?
— Ти не знаєш, де можна його знайти? — поцікавився я.
— Він — власник гаража на Шеферд-маркет, — повідомила Крістал і навіть продиктувала адресу. — Він часто казав, що якщо мені буде потрібен бензин, то охоче з цим допоможе. Ось такий він чоловік — добре ж знає, що в мене нема авто.
— Ти дивовижним чином стаєш мені у пригоді, — похвалив її я. — Нагадай мені про це, коли ми залишимося на самоті — я тебе як слід винагороджу.
Після вечері я посадив Крістал у таксі, бо вона раптом надумала поїхати в клуб «Блакить», а сам побрів на Шеферд-маркет, що був неподалік від ресторану «Веніті Феар». Гараж Френча розташовувався в глухому провулку. Це була велика бетонна споруда з майстернею та заправкою, яка не справляла враження вельми прибуткової.
Я потинявся довкола. Двоє чоловіків у засмальцьованих комбінезонах байдикували біля дверей і без жодного інтересу подивилися на мене. Один із них, опецькуватий коротун, лисий, мов яйце, витяг з-за вуха сигаретний недопалок, запалив його і затягнувся димом. Інший, молодший, із перемазаними мастилом руками та обличчям, байдуже глянув на курця і почухав плечі об одвірок.
— Містер Френч у себе? — поцікавивсь я в лисого.
Той зміряв мене поглядом з голови до ніг.
— Що йому сказати? — запитав він. — Не знаю, є господар чи вийшов.
Я вишкірився.
— Скажіть йому, що мені його порекомендували у клубі «Блакить». Буду радий, якщо господар приділить мені кілька хвилин.
Лисий зайшов у гараж і зник за сходами внизу.
— Бачу, працюєте допізна, — сказав я його напарникові.
— Зазвичай ми так довго не затримуємося, — буркнув той, — але з хвилини на хвилину очікується хороше замовлення.
За кілька хвилин коротун повернувся.
— Пройдіть нагору — перші двері направо, — мовив він.
Я подякував та, обійшовши калюжку оливи, закрокував через увесь гараж до сходів. На півдорозі застиг, мов укопаний. Бо в дальньому кутку гаража стояв пречудовий чорно-жовтий «бентлі». Я нерішуче постояв і хотів уже було підійти ближче, але відчув на собі погляд лисого.
— Оце так авто! — сказав я.
Він продовжував мовчки дивитися на мене.
Я запам’ятав номер машини і подумав, чи не та то машина, яку бачив Литтлджонс у Лейкемі, та котра, за словами Крістал, належить таємничому Неттиному залицяльнику. Зміркував, що це досить дивний збіг, піднявся сходами, подумки повторюючи номер машини. Постукав у перші двері направо. Чоловічий голос озвався:
— Заходьте!
Я штовхнув двері, потрапив у велику й розкішно обставлену кімнату — та застиг на порозі, мов укопаний. На підлозі лежав чудовий китайський килим, з-під якого виглядав бездоганно відполірований паркет. Біля вікна стояв масивний стіл, зручні манливі крісла стояли уздовж стін. Штори та кольорова гама кімнати — загалом яскраві та сучасні. Контраст із похмурістю брудного гаража разючий.
Біля широкого цегляного каміна, спиною до нього, стояв чоловік із сигарою в товстих пальцях. На камінній поличці, на відстані витягнутої руки, виднілася склянка з бренді. На вигляд чоловікові можна було дати років тридцять п’ять, і був він смаглявий, кремезний та дужий. Він чимось скидався на іноземця і, очевидно, був євреєм. Чорне волосся із проділом посередині спадало м’якими хвилями. Чорні, мов терен, очі, колір обличчя землистий, виглядав він солідно — випещений, владний і, схоже, заможний; впевнений у собі та своїх грошах.
Він глянув на мене без особливого ентузіазму і кивнув.
— Добрий вечір, — сказав він. — Щось не пригадую вашого імені. Здається, ви маєте якийсь стосунок до клубу «Блакить» — я не помилився?
— Я — Стів Гармас із нью-йоркської газети «Кларіон». Радий познайомитися з вами, містере Френч.
Він ледь помітно звів брови, але руку мені простягнув і кивнув головою на крісло.
— Прошу сідати. Пригощайтесь сигарою, — припросив він. — Та й бренді далеко не з гірших. — Він зневажливо хмикнув і додав: — Я плачу за нього аж вісім фунтів за пляшку, тож воно просто не може бути поганим.
23
Англійське прислів’я: цікавість до добра не доводить.