Страница 22 из 47
За кермом сидів Френкі. Сигарета звисала йому з губи, засмальцьований капелюх мало не закривав довгий ніс. Френкі дивився на мене косим поглядом, і вираз очей був такий холодний та зловісний, що мені стало не по собі.
— Бредлі хоче з тобою побалакати, — сказав він гугнявим голосом. — Мерщій залазь на заднє сидіння!
Я отетерів.
— Ти надивився забагато гангстерських фільмів, синку, — озвавсь я. — Передай Бредлі — якщо хоче мене бачити, може якось увечері заглянути до мене в «Савой». Сподіваюся, мене в номері тоді не буде.
— Сідай на заднє сидіння, — м’яко повторив Френкі, — і поменше балакай. Для тебе ж буде краще, якщо зробиш це без зайвих рухів.
Я вислухав пропозицію з неабияким зацікавленням і ретельно обміркував її. Можливо, таки мало сенс вислухати, що скаже мені Френкі. Мені особливо нічим було зайнятись: цікаво знову зустрітися з Бредлі.
— Гаразд, їдьмо, — промовив я, відчиняючи дверцята машини. — То навіщо він хотів мене бачити?
Френкі натиснув на газ і з такою швидкістю рвонув уперед, що я аж влип у заднє сидіння. Випроставшись, я пообіцяв собі за першої ж нагоди врізати Френкі межи очі й повторив своє запитання.
— Невдовзі дізнаєшся, — пообіцяв Френкі, затягуючись сигаретою.
Певно, вважає себе справжнім крутим перцем і неабияк захоплюється власного водійською майстерністю. Він примудрявся їхати зі швидкістю тридцять миль[18] на годину в щільному міському рухові транспорту, виляючи поміж машинами і протискаючись повз них на відстані усього кількох дюймів.
— Тобі сподобалося, як я від тебе відірвався минулого разу? — приязно поцікавився я. — Тоді ти був не такий спритний!
Він виплюнув із вікна недопалок, але нічого не відповів.
— Наступного разу, коли намагатимешся розчерепити мені голову монтувальною лопаткою, я обкручу її навколо твоєї кістлявої шиї і зав’яжу вузлом, — провадив я далі не менш приязно.
— Наступного разу, паскудо, — пообіцяв він, — я виконаю свою роботу краще.
Відчувалося, що він не жартує.
Це трохи мене втихомирило, тож уже коли ми під’їхали до Брутон-мьюз, я сказав:
— Ну що ж, дякую за прогулянку, синку! Шкода, що тебе не навчили нічого більше у твоїй хваленій школі, окрім як кермувати!
Він глянув на мене і хмикнув.
— Мене багато чого там навчили, — сказав він, прямуючи до клубу. — Ходімо. Не маю охоти марнувати увесь день на такого базікала, як ти.
Я потягнувся і вхопив його за комір.
Він вивернувся, різко смикнувся і рвонув до мене. Його рухи не можна було назвати повільними. Його кулак поцілив мені в щелепу. Я зробив крок назад саме вчасно, щоб утриматися на ногах і пом’якшити удар. Це мав бути дошкульний панч, але безсонні ночі, фізична втома та недостатнє харчування зазвичай не додають міцності м’язам. Тож удар був таким, наче мене вдарили паперовим мішком. Я поцілив йому кулаком у шию, щоб показати, що таке справжній панч. Він повалився вперед, осів на коліна та лікті, мотнув головою й закашлявся.
— Що й казати, міцний горішок, — хмикнув я.
Він полетів на мене, мов катапультоване крісло з літака, намагаючись влучити мені в коліна. Я відскочив убік, а тоді обхопив його шию, виконавши захват голови. Він намагався поцілити руками мені в якесь болюче місце, але таке я проходив ще в школі. Я крутонув його і трохи підняв, а тоді захопив своє праве зап’ястя лівою рукою і добряче садонув його. Влупив йому під дихало, уклавши в цей удар усю силу переплетених рук. Він черкнув ногами бруківку й аж посинів. Я послабив захват, дав йому кілька ляпанців по щоках, кісточками пальців вдавив у ніс і врешті відпустив. Він сидів на бруківці, і кров із носа струменіла йому обличчям. Воно було кольору сирого м’яса; дихання зі свистом вилітало йому з грудей. Певно, то були найважчі дві хвилини в його житті. Сльози виступили йому на очі. Він витер рукавом обличчя та засопів, неначе маленьке хлоп’я, яке щойно образили.
Я знову вхопив його за комір та поставив на ноги.
— Ну ж бо, Діллінджере[19], — сказав я, — ходімо вже до твого Бредлі й не корч із себе крутого гангстера — тобі це не вдається.
Похитуючись, він зробив кілька кроків уперед, притуляючи брудний носовичок до закривавленого носа. Йшов, не озираючись, але по тому, як він розпрямив плечі, я бачив, що його переповнює ненависть і злоба. Я вирішив у подальшому бути з цим хлопцем насторожі — він щомиті може встромити мені ніж межи ребра.
Френкі постукав у якісь двері в кінці провулка, відчинив їх та увійшов.
Я пішов за ним і опинився у великій, розкішно умебльованій кімнаті. В дальньому її кутку стояв оббитий тканиною кутовий диванчик, біля стіни — великий хромований сейф. Було там також кілька шаф для зберігання документів, невеличкий бар і традиційний масивний — «директорський» — письмовий стіл зі звичним обтягнутим шкірою кріслом позаду.
Біля вікна стояв чоловік у темному костюмі. Грива сивого волосся обрамляла голову. Він обернувсь, і я зауважив, що йому близько п’ятдесяти років, обличчя вирізняє похмура краса. Очі мав сірі, мов шифер, і вельми недружні.
Я відразу ж згадав його — це був Джек Бредлі. Я бачив його лише кілька разів — і то два роки тому. Вирішив, що він добряче постарішав за цей час.
— Привіт, Гармасе, — сказав він, а тоді врешті помітив Френкі. Обличчя Бредлі вмить потемніло від гніву. — Що в біса ти собі дозволяєш? — гаркнув він на Френкі. — Ти заллєш кров’ю увесь мій килим!
— Це моя провина, — озвався я, потягшись по сигарети і вибираючи собі одну. — Ваш хлопчина добряче мене налякав. Я гадав, що він міцний горішок, і ми собі трохи побавилися, щоб з’ясувати, хто сильніший. Виявилося, що він зовсім не такий міцний.
Губи Френкі затремтіли. Він вимовив лише три слова, причому одне з них було непристойне. Сказав він це неголосно, але ядуче.
Бредлі зробив крок до нього і гарикнув:
— Забирайся звідси!
Той тут же зник.
Я запалив сигарету, ногою присунув до себе стілець і сів.
— Ви би приглянули за цим хлопчиною, — порадив я Бредлі. — Здається, він потребує материнської опіки.
— Облишмо його, — озвався Джек холодно, — хочу поговорити про вас.
— Чудово, — сказав я, — обожнюю говорити про себе. То з чого почнемо? Чи хотіли б ви почути, як іще у школі я отримав нагороду за найкраще знання Біблії?
Бредлі подався вперед.
— Френкі, може, й не міцний, — промовив він, — але я таким є. Краще не забувайте про це.
— У мене аж мурашки по шкірі пішли, — зронив я. — Можна, я піду в куточок і поплачу?
— Я вас попередив, — сказав Бредлі, всідаючись у своє крісло. — Ви стаєте надто допитливий, мій друже. Я послав по вас, бо гадав, що невеличка приватна бесіда не зашкодить. Вам краще не розповідати про неї Корріданові.
— Не турбуйтеся про Коррідана, — сказав я. — Ми з ним більше не приятелюємо. А що вас гризе?
Він витягнув сигару зі срібної сигарниці на столі, обламав кінчик, запалив її, викинув сірник, затягнувся кілька разів і лише потім заговорив: витримував паузу. Це мене не збентежило. Я й сам не квапився.
— Не люблю надто допитливих американських репортерів, — нарешті сказав він. — Вони мене дратують.
— То ви вважаєте, що ця ваша новина — для «Асошіейтед прес»? — піддражнив його я. — Вже й не знаю, чи втратили б вони від цього сон, але хтозна... Ніколи не знаєш напевне.
— Ви пхаєте свого носа в те, що вас зовсім не стосується, — спокійно провадив далі Бредлі. — Припускаю, що було б добре, якби ви це облишили.
— Нема жодної шкоди від припущень, — безтурботно відповів я. — А що ви маєте на увазі під тим зловісним «це»?
— Нема потреби вдаватися у деталі, — холодно озвався він, і очі його злобно зблиснули. — Ви знаєте, що я маю на увазі. Говорю це серйозно. Раджу вам повернутися на батьківщину. Було б добре, якби ви встигли вже на завтрашній літак.
Я заперечно хитнув головою.
18
1 миля приблизно дорівнює 1,6 км.
19
Джон Герберт Діллінджер (1903-1934) — американський банківський грабіжник, невловимий бандит середини 1930-х років. За час своєї кримінальної діяльності пограбував більше 20 банків, скоював напади на поліцейські відділки і двічі втікав із в’язниці. За свої злочини був проголошений ворогом суспільства номер один. Кримінальні пригоди Діллінджера та спроби його арешту активно висвітлювалися у тогочасній американській пресі та до певної міри призвели до вдосконалення Федерального Бюро Розслідувань США. Постать Діллінджера разом з іншими злочинцями періоду Великої Депресії займає визначне місце в американській популярній культурі, історія неодноразово екранізувалася і знайшла відображення у численних романах та виставах.