Страница 2 из 48
Нік почав шукати інші винаходи для «обробки», і протягом трьох наступних років завоював репутацію людини, яка може дістати гроші з повітря. Зібравши достатньо коштів, Інгліш розширив сферу діяльності та пішов у розважальний бізнес, розкручуючи дрібні шоу для нічних клубів, і поступово виріс до шоу, за якими тепер спостерігає вся країна.
Гроші почали текти рікою. Інгліш створив компанію, потім узяв кредит на два театри і дюжину нічних клубів. Згодом, коли гроші перестали бути його метою, він зацікавився політикою. Нік оплатив передвиборчу кампанію Генрі Б’юмонта і навіть посадив його у крісло сенатора.
Дивлячись на Інгліша, Лоїс усвідомлювала, як багато він домігся та яким впливовим став, але водночас дівчина шкодувала, що тепер не може бути для нього максимально корисною. Вона стала лиш однією з багатьох, хто працює на Ніка.
Вінс повернувся із Чаком Еганом, водієм Інгліша, що завжди був готовий виконати будь-яке доручення без пояснень і запитань. Це був, як то кажуть, чоловік далеко за тридцять, дрібний, із пісочного кольору волоссям, червонявим, рябим обличчям, кам’яними очима та плавними, навіть скрадливими рухами. Сьогодні він виглядав гірше, ніж зазвичай: смокінг був явно не для нього.
— Що тут сталося? — прошепотів він, нахилившись до Лоїс. — Мені так гарно відпочивалося.
Вона несхвально хитнула головою.
Інгліш сказав у слухавку:
— Я виїжджаю. Нічого не чіпайте. Буду за десять хвилин.
Чак прохрипів, зиркнувши на Лоїс:
— Автомобіль?
— Біля входу.
Усі застигли, очікуючи вказівок.
— Давай у машину, Чаку. Виїжджаємо негайно, — лице Інгліша було спокійним, але його блакитні очі видавали напруження і схвильованість.
— Машина чекає, босе, — відповів Чак. — Я буду внизу, — і він вискочив із кімнати.
— Дай цим мавпам допити ящик віскі, а тоді жени їх звідси, — звернувся Інгліш до Вінса. — Скажеш, що це моє розпорядження.
— Так, містере Інгліш, — Вінс попрямував до дверей. Коли відчинив їх, гамір, що увірвався до тихої кімнати, змусив Інгліша нахмуритися.
— Якщо ти не проти, то залишся тут, — попросив він Лоїс. — Можеш знадобитися. Та якщо не повернуся протягом години, йди додому.
— Добре, — вона уважно дивилася на боса. — Що сталося, містере Інгліш?
Він підійшов до неї, поклав руку їй вище коліна й усміхнувся.
— Ти знала мого брата Роя?
Лоїс здивовано хитнула головою.
— Небагато втратила, — Інгліш легенько поплескав її по нозі. — Він щойно застрелився.
Дівчина вражено завмерла.
— О! Мені дуже шкода.
— Облиш, — сказав Інгліш, прямуючи до дверей. — Він не вартий твоєї уваги і не прагнув моєї. Але це може нашкодити мені. Побудь тут годинку. Якщо з’являться журналісти, скажеш, що ти не знаєш, куди я подівся.
Він узяв капелюх і пальто.
— Гарі пригостив тебе шампанським? — запитав Інгліш, надягаючи капелюх і поправляючи його криси.
— Так, містере Інгліш.
— Добре. Ну, до зустрічі!
Він перекинув пальто через руку і вийшов, зачинивши за собою двері.
2
Чак Еган розвернув великий блискучий «кадилак» і додав швидкості.
Наприкінці вулиці він помітив дві поліцейські машини, припарковані біля високого будинку, — крім двох вікон на шостому поверсі, більше ніде не світилося.
Водій пригальмував, вимкнув двигун і вийшов, поки Нік Інгліш відчиняв задні двері й намагався витягнути з автомобіля свої довгі ноги.
— Мені піднятися з вами, босе? — запитав Чак.
— Так. Але тримайся позаду і мовчи.
Інгліш підійшов до двох поліцейських, які стояли біля входу в будинок. Вони впізнали його і привіталися.
— Лейтенант чекає на вас, містере Інгліш, — сказав один із них. — Он там ліфт, яким ви зможете піднятися. Шостий поверх.
Інгліш кивнув і зайшов у погано освітлений хол із кам’яною підлогою. Він одразу ж відчув жахливий запах сміття, прогнилих труб і поту. Старий ліфт заледве міг умістити чотирьох людей.
Відчинивши решітку, Чак пройшов за Інглішем у ліфт. Він натиснув на кнопку шостого поверху, і кабіна почала рвучко підійматися.
Інгліш залишив пальто у машині. Зараз він стояв, засунувши руки в кишені смокінга, поки сигара тліла у його зубах. Очі Ніка були замислені та холодні.
Чак глянув на боса й відвів погляд.
Нарешті ліфт смикнувся, а тоді застиг на шостому поверсі. Водій відчинив решітку.
Інгліш вийшов у тьмяний коридор. Майже навпроти нього крізь відчинені двері лилося світло, вихоплюючи з пітьми брудну підлогу коридору.
Лейтенант Моріллі виглянув з-за дверей. Це був коренастий чоловік років далеко за сорок. Він мав худе, загострене й дуже бліде обличчя, на такій шкірі його короткі вуса виглядали надзвичайно чорними.
— Перепрошую, що перервав вам вечірку, містере Інгліш, — почав лейтенант, — але я подумав, що ви захочете приїхати... — він притих, підкреслюючи шанобливе ставлення до гостя. — Дуже сумна історія...
— Хто його знайшов? — пробурмотів Інгліш.
— Консьєрж. Перевіряв, чи всі кабінети зачинені. Він зателефонував мені, а я — вам. Тут я не більше двадцяти хвилин.
Інгліш подав Чаку знак залишатися на місці й увійшов до обшарпаної кімнатки, що виконувала функції приймальні. На матовому склі дверей була вивіска: «Детективна агенція „ТРИВОГА“. Керівник — Рой Інгліш».
У кімнаті були тільки стіл, крісло, друкарська машинка, офісна шафа і килимок на підлозі. На стінах висіли запорошені наручники і вицвілі рекомендації у тонких чорних рамках, деякі з них датовані ще далеким 1927 роком.
— Він — в іншій кімнаті, — сказав Моріллі, заходячи за Інглішем до приймальні.
— Доброго вечора, містере Інгліш, — двоє слідчих, незграбно стоячи поруч, нарізно привіталися, а один із них навіть торкнувся пальцем краю кашкета.
Інгліш кивнув і попрямував через кімнату, а тоді зупинився у дверях, що вели до кабінету, дещо більшого за приймальню. Дві великі офісні шафи з документами стояли біля стіни навпроти вікна. Потертий і запилений килим покривав підлогу. Великий письмовий стіл займав більшу частину кімнати. Добряче поношене крісло для клієнтів стояло біля столу. Нік швидко зиркнув на усі ці деталі й ледь скривився, відзначивши таку убогість кімнати.
Брат Інгліша лежав на столі, його голова потопала у калюжі крові; одна рука звисала, дістаючи пальцями до килима, інша — залишилася на столі. Цівка крові текла через стіл і капала прямісінько в металеву корзину для сміття, що стояла на підлозі.
Кілька секунд Інгліш замислено дивився на тіло брата.
Моріллі спостеріґав за ним із дверей.
Нарешті Нік підійшов до столу й нахилився над братом, щоб уважніше роздивитися його обличчя. Черевиком він зачепив щось важке. Це був поліцейський револьвер 38-го калібру, що лежав за кілька сантиметрів від пальців покійного.
Інгліш відступив, раптом запитавши:
— Скільки він уже мертвий?
— Кілька годин, не більше, — пояснив Моріллі. — Пострілу ніхто не чув. Далі по коридору — агенція новин. Там працюють телетайпи, глушачи всі звуки.
— Це його револьвер?
Моріллі знизав плечима.
— Можливо. Він мав дозвіл на зброю. Револьвер ми ще будемо перевіряти, — очі лейтенанта вивчали співрозмовника. — Без сумніву, це самогубство, містере Інгліш.
Той обійшов кімнату, не виймаючи рук із кишень. За Ніком тягнувся ароматний запах його сигари.
— І звідки у вас така впевненість?
Моріллі повагався, потім зайшов до кімнати й зачинив за собою двері.
— Подейкували, що йому були потрібні гроші.
Інгліш перестав ходити туди-сюди і втупився у Моріллі холодним важким поглядом.
— Я не затримую вас, лейтенанте? Вам же, мабуть, потрібно працювати.
— Думаю, можу ще трохи зачекати, — сказав Моріллі, ніяковіючи.
— Дякую, я побачив усе, що потрібно. Буду в машині. Коли ви тут закінчите, дайте знати — хочу переглянути його документи.
— Це може зайняти годину чи навіть більше, містере Інгліш. Навіщо чекати так довго?