Страница 17 из 31
— «Розвіднику»? — запитав про всяк випадок. Тиша.
Раптом Іон здригнувся — що це?
Власне нічого особливого не сталося. Не почулося жодного звуку, не озвався нічий голос. Тільки у вхідній брамі ніби промайнула якась тінь.
— Гей! Хто там? — крикнув Іон.
Знову тиша.
Іон прикрив рукою очі.
Може, йому просто привиділась якась тінь на порозі Стартової вежі? Але пам'ять виразно малювала темну розпливчасту постать, що на частку секунди промайнула на тлі світлого прямокутника вхідної брами.
І тут зовсім поруч щось ледь чутно зашелестіло.
— Хто там?! — гукнув він знову.
Ніхто не відповів.
«Це неможливо, — гарячково думав Іон. — Це неможливо, це неправда». Він ще не хотів ні в що вірити, нічого підозрювати, не перевіривши всього. І все ж…
Адже не сьогодні і не вчора почалися тривожні розмови про те, як-то буде, коли нарешті людина зустрінеться в космосі з високорозвиненою істотою іншого, ніж вона, роду, походження і звичаїв. Невже саме тут, на «Розвіднику», на межі Десятої і Одинадцятої Тисяч, далеко від людських осель, з'явились якісь невідомі грізні чужинці?
Все це було щонайменше підозріло: ці дивні порушення зв'язку в Чорній Ріці, захоплення обох космольотів, а тепер… Що то за тінь знову промайнула у вхідній брамі?
— Стривай, — мовив голосно сам до себе Іон. — Не будь дитиною. Не розповідай собі казок. У тебе є куди важливіші справи.
Поволі скинув куртку й сорочку. Не думав про те, що двері, в які він вирішив прослизнути, можуть затиснути його, мов лещата, і роздушити. Примірився до щілини боком. На щастя, він трохи спітнів і шкіра стала слизька.
Іон добряче шарпнувся раз і вдруге. Відчув, що здер шкіру на лопатках, зате нарешті опинився в Головному Залі. Тут він спокійно одяг сорочку і крізь браму обережно вийшов на яскраве світло штучних сонць «Розвідника».
Уважно оглянувся: нікого.
— Ну, і що далі? — запитав себе вголос.
Вирішив ще раз глянути на екран: як далеко Чорна Ріка? Для цього треба було вернутися до Головного Залу.
Іон вернувся і, навіть не глянувши на екран, несамовито закричав.
Брама безшумно зачинилася за ним.
— Увага! — розпачливо крикнув «Розвідник». — Застерігаю! Ува… ва… ва…
— «Розвіднику»! — загукав Іон, б'ючи кулаками по брамі. — «Розвіднику»! Від кого застерігаєш?
Але «Розвідник» не озвався.
Іон теж замовк. Що за дурощі — бити кулаками в браму Стартової вежі!
— Ти поводишся, мов дитина, Іоне, — сердито сказав він собі.
«Треба швидко оббігти навколо вежі. Вхід до батареї — зразу ж біля лабораторій. Під червоною банею».
Алька спрожогу вибігла із вежі. І враз сповільнила крок.
Будемо спішити поволі, — буркнула вона.
Правильно. Було б нерозсудливо бігти наосліп. Адже вона взагалі не знала «Розвідника». Тільки сьогодні за сніданком оглянула його. Якби зараз їй сказали, наприклад, знайти ботанічний сад…
Алька навіть зупинилася — її охопило почуття безпорадності перед таємницями «Розвідника». Як легко було дістатися будь-куди і все знати, коли його голос ввічливо вказував дорогу, а ліфти, ескалатори і швидкі транспортери несли туди, куди наказано!
А зараз «Ропер» мовчав. Ліфт у Стартовій вежі не діяв. Як же дістатися туди, де вона ще ні разу не була, чого не бачила?
— Ах! — скрикнула Алька. За кілька кроків од неї раптом побігла оранжева смуга рухомої стежки. Алька підскочила до стежки і… злякано вклякла.
— Куди? — сказала сама собі. — Куди, дурне ти створіння? Адже ти не знаєш, куди веде ця стежка!
«Ти повинна оббігти навколо вежі», — говорив Іон. «Так оббіжу ж її», — спокійно подумала Алька.
Вона рушила ліворуч. Ніби на зло рухомій стежці — в напрямі, протилежному її рухові. Спокійно йшла по пружному, пухкому, як килим, моріжку. Минула гайок — на листі ще виблискували краплини недавнього дощу.
Потім знову стала на мить. Здалося, що хтось крикнув здаля. Ніби Іонів голос.
Вона прислухалася, але крик не повторився. Тоді рушила далі. Через кільканадцять кроків Алька забула про свій намір спішити поволі й раптом кинулася бігти. В глибині алейки, що відкрилася перед нею, вона побачила невеличкі кущі. А серед них — знайомі кольорові бані лабораторій.
Вона бігла, мов на змаганнях. І тут пролунав розпачливий голос «Розвідника» (це був той самий крик, який у Стартовій вежі почув Іон).
— Увага! — крикнув голос. — Застерігаю! Ува… ва…
І знову все потонуло в безладному белькотінні.
Алька зупинилася лише на мить.
— Від кого застерігаєш? — крикнула вона щосили і, не почувши відповіді, знову помчала до лабораторій.
Алька невимовно зраділа, коли серед різноколірних лабораторних бань вона розгледіла невеличку, але таку потрібну червону баню.
Вона бігла так, ніби за нею гналася найстрашніша з усіх потвор космосу, в які, зрештою, ось уже сотні років ніхто не вірив. Бо вона знала одне: хоч би від кого чи від чого застерігав «Розвідник», треба було якнайшвидше знайти Аліка і Робіка, а насамперед Робіка, що, напевно, в стократ швидше і ліпше, ніж вони, зуміє знайти вихід із становища. Адже він сам сказав: «Поки я з вами, ви в безпеці».
Аж ось і невелика червоня баня. Алька з розгону оббігла її.
— Аліку! — крикнула вона. — Аліку! Робіку!
Ніхто їй не відповів. Це ще півбіди. Страшніше було інше: баня наглухо зачинена і зовсім невідомо, як туди потрапити.
— Ох, «Розвіднику», — прошепотіла Алька. — Що сталося?
Їй довелося зібрати всю силу волі, щоб (уперше від незапам'ятних часів) просто не розплакатися. І це їй вдалося — клубка в горлі не стало, думки прояснилися.
— І що тепер? — запитала вона себе.
Треба ж подумати: що тепер, і що далі? Алька на кілька секунд заплющила очі, шукаючи потрібної відповіді. Потім обійшла навколо бані, шукаючи бодай шпарину. Нарешті вона помітила тоншу за волосину щілину — тут повинен бути вхід.
Вона оглянулася. Нічого твердого і важкого поблизу. Обочина стежки — монолітна і гладенька, хоча на вигляд, ніби зроблена із окремих звичайних каменів. Де ж вона бачила справжнє каміння? Ага — в струмку за садом! Ні, це далеко. Чим же відстукати сигнал зачиненим під банею Аліку й Робіку? Поруч дерево — може, виламати гілку? Теж ні.
Що робити? Алька раз, удруге, втретє ударила кулаком в наглухо зачинену баню, хоч і розуміла, як це безглуздо.
І тут вона вражено відкрила рот і витріщила очі: зразу ж після третього удару вхід до бані відчинився, ніби за наказом.
— Дякую, — мимохіть вирвалося в Альки. — Іду.
Але замість увійти, вона відступила на півкроку і гукнула щосили:
— Аліку! Робіку! Робі-і-і-іку!
Стулка вхідних дверей бані ледь колихалася, ніби вагалася, чи зачинитися знову, чи зостатись відчиненою.
— Не зайду, — сказала Алька. — Ніхто мене не запрошує.
І знову крикнула якомога голосніше:
— Аліку! Робі-і-і-і-іку!
Ніхто не відповів. Всередині бані було тихо й темно. Раптом Алька відчула приступ дитячого страху.
— Ох, Іоне, — прошепотіла вона.
Але минула секунда, і Алька знову стала розважливою, стриманою Алькою із сталевими нервами майбутнього пілота надшвидкостей. Наче й не вона щойно прошепотіла: «Ох, Іоне».
Алька відступила ще на крок від входу і дуже уважно роздивилася довкола.
— Кого остерігатися, «Розвіднику»? — запитала вона.
Всередині бані панувала тиша. Це було ніби мовчазна погроза, німе застереження.
— Чого остерігатися? — змінила своє запитання Алька.
Але й цього разу не отримала відповіді. І, вже не задумуючись, Алька кинулася назад, до Стартової вежі.
Вона бігла, зумисне обминаючи ті місця, де могли діяти автомати чи механізми «Розвідника». Ось чому вона перескочила смугу рухомої стежки, старанно обминула площадку швидкісного ліфта і, замість перебігти через маленький, розхитаний місточок, перестрибнула вузенький струмок, який трохи далі розливався невеликим озерцем.
Опинившись знову біля вежі, Алька стала й уважно роззирнулася. І раптом без будь-якої на те причини, з цілком спокійним обличчям, вона крикнула страшенно переляканим голосом: