Страница 16 из 31
Іон з Алькою стали на квадрат швидкісного ліфта. Іон, перш ніж дати наказ: «Стартова вежа», помахав рукою Аліку й Робіку, що повинні були добиратися до свого місця транспортером.
— Ну, хай вам щастить! — усміхнувся він. — Будьте обережні. Щоб не скоїлося яке нещастя.
— Ти забуваєш, — тихо сказав Робік, — що, поки я з вами, ви в безпеці.
І вони роз'їхалися.
До початку операції проти Чорної Ріки зоставалася рівно шістдесят одна хвилина.
— Шістдесят одна, — повідомив «Розвідник» тієї самої миті, коли ліфт виніс Альку з Іоном до Головного Залу Стартової вежі.
— Дивись, — показав Іон на екран.
В глибині екрана темніла ще маленька й імлиста, але вже добре помітна смуга Чорної Ріки.
Якусь хвилину вони дивилися на ту імлисту смугу. Потім у глибині Залу відчинився прохід. «Розвідник» вказував дорогу до бойового космольота.
Маленький коридор закінчувався критим помостом, який з'єднувався з люком бойового космольота. Спіральний коридорчик завів їх просто до кабіни пілота й стрільця.
Бойовими космольотами, як правило, керують автопілоти, а боротьбу з метеорами ведуть автоматичні стрільці. Проте бувають випадки, коли за штурвал машини береться людина, і тоді прилади коряться лише її свідомій волі.
Алька й Іон стали перед двома прямокутними пультами. Кожен з них мав свій екран, свій апарат.
Ліворуч — місце пілота. Праворуч — бойового стрільця. Від звичайної кабіни пілота в дослідних чи пасажирських космольотах ця кабіна відрізнялася хіба що формою, вірніше, «кроєм» крісел.
Бойові космольоти, як відомо, повинні бути готові до всіляких несподіванок, неймовірних прискорень, стрибків, змін курсу, раптового підвищення температури. Саме тому крісла пілота й стрільця мало нагадували простенькі сидіння звичайних космольотів. Насправді ж це були захисні скафандри, в яких людина ховалася зовсім і в яких на випадок катастрофи — вибуху чи пошкодження космольота — могла довго перебувати в космічному просторі.
— Увага, — почувся голос «Ропера». — Прошу зайняти місця.
— Дякую, — буркнув Іон і сказав Альці. — Сідаймо. Кожен на своє місце.
Алька кивнула.
— П'ятдесят сім, — «Ропер» почав відлічувати кожну хвилину.
Алька сіла першою. Крісло, яке досі нагадувало губчастий, зів'ялий пуп'янок якоїсь величезної квітки, відразу зімкнулося навколо неї. Зникла гарна дівчинка. Перед екраном сиділо велике слоноподібне чудовисько.
Чудовисько засміялося Альчиним голосом:
— Кумедне відчуття!
Іон зайняв своє місце за пультом пілота. Скафандр піднявся, охопив його з усіх боків. І тут виявилося, що він прозорий, мов повітря, і не важчий за звичайнісіньку сорочку.
— Справді кумедно, — сказав Іон.
— Не так голосно, — попросила Алька. — Кричиш мені просто на вухо.
Справді, Альчин голос Іон чув зовсім поруч.
— Вибач, — мовив він, — я вперше у двомісному бойовому космольоті. Та й в одномісному теж був тільки раз. І то у відеофільмі. І то годину тому.
— Уяви собі, я так і думала, — відказала Алька. — Але що далі?
— Спробуй, як у тебе вийде керування прицілом.
Сам поклав руки, охоплені захисною масою скафандра, на штурвал. І відчув щось надзвичайне — ніби скафандр мав свої нерви, які вмикалися в його, Іонову, нервову систему. Хоча рукавиці були сантиметрів десять завтовшки, Іонові здалося, ніби він доторкнувся до штурвала голими долонями.
— Все-таки незвично, — буркнув він.
— Я теж ніколи такого не відчувала, — озвалася Алька.
— Можеш вільно керувати прицілом? — запитав Іон.
— Цілком вільно.
— Ну, тоді… — затнувся, вирішуючи, що далі. — Ну, тоді давай зараз спустимося до екрана «в Стартовій вежі.
— А як ти знімеш скафандр?
Іон розгубився: що робити? Проте наказав твердим голосом:
— «Розвіднику», вимкнути скафандри.
Тиша.
«Що це означає?» — промайнуло в голові.
— «Розвіднику», — повторив, — вимкнути…
— … крісла, — підказала Алька.
Так, саме «крісла» слід було сказати! Скафандри легко розкрилися. Алька й Іон встали, глянули одне на одного й пирснули сміхом. Проте в очах у них був переляк.
— Якось по-дурному вийшло, — зніяковіло признався Іон.
Алька ні сіло ні впало скорчила в'їдливу і все-таки симпатичну пику.
— І щоб ти робив без мене? — запитала вона. — Ех ви, поети-музиканти. З кожним століттям чоловіки все дужче й дужче стають схожими на жінок. Це страшно!
Іон похитав головою.
— Твоя правда, це страшно.
— Що? — запитала вона підозріливо.
— Що ти плетеш такі дурниці, — пояснив він люб'язно.
— Заявляю тобі, — сказала Алька, — що коли переживемо всю цю історію, я відразу перестану розмовляти з тобою. Невже там у вас, на Сатурні, зовсім не вчать ввічливості?
— П'ятдесят хвилин, — повідомив «Розвідник».
Іон усміхнувся, дивлячись у гнівні голубі очі Альки.
— Їдьмо вниз.
Вона гордо кивнула і пройшла вперед.
Із космольота вони вийшли на поміст, що з'єднує корабель із Стартовою вежею. Потім заглибилися в коридорчик, який веде до Головного Залу. Перед ними відчинилися двері. Алька увійшла в Головний Зал, і тут сталося таке, що буває лише в страшних снах.
Раптом заговорив «Розвідник». Голос його був розгублений. І навіть переляканий.
— Увага! — крикнув він. — Увага!..
І це друге «Увага!» раптом перетворилося на безпомічне белькотіння. Двері, які минула Алька, почали чомусь зачинятися, хоча Іон саме збирався увійти в них. Він ледве встиг відсмикнути ногу. Але двері не зачинилися зовсім, а несподівано зупинилися. В них зостався просвіт завширшки з долоню, і в ньому показалося зблідле Альчине обличчя.
— «Розвіднику»! Наказую! — закричав Іон, намагаючись зрушити нерухому половину дверей.
Однак не почув звичного: «Приймаю». Божевільний голос ще раз пробелькотів: «Ува-а-а»… — І запанувала тиша.
— Іоне, що це означає? — гарячково запитала Алька. — Іоне!
— «Розвіднику», наказ! — крикнув Іон.
Знову нічого. Навколо тиша і нерухомість.
На щастя, в Головному Залі вежі все ще темніло зображення космічного простору на великому екрані, а з відчиненої брами лилося світло штучного сонця. Це означало, що «Розвідник» виконує свої основні функції.
І все ж сталося щось дуже серйозне. Саме зараз, коли допомога «Розвідника», його інструкції та вказівки були вкрай потрібні, — він раптом замовк.
— Алько, — сказав Іон. — Я залишуся тут, а ти біжи до Робіка. Спробуй… Може, тобі пощастить пробратися ліфтом до них на батарею. Якщо ні, доведеться бігти довкола Стартової вежі. Вхід до батареї — біля лабораторій. Під червоною банею. Біжи до Робіка. Зараз тільки він може нам допомогти.
— Чекай на мене, — сказала дівчинка. — Тримайся, Іоне. Ми хутко повернемося.
Вона стрибнула на голубий квадрат швидкісного ліфта. Але ліфт навіть не здригнувся.
Алька махнула рукою і вибігла крізь широко розчинену браму Стартової вежі. Настала тиша.
— «Розвіднику»! — крикнув ще раз Іон. — «Розвіднику», наказую!
Цього разу почулося белькотливе «Ува-а-а… ува-а-а…» і навіть двері трохи розсунулися під натиском Іонових рук. Але по хвилі знову все завмерло.
І все ж Іон полегшено зітхнув. Щілина в проході поширшала настільки, що крізь неї можна було прослизнути.
Однак він не поспішав: що буде, якщо в ту мить, коли він почне протискатися, двері знову зачиняться?
Не слід ризикувати. Алька добіжить до Робіка за три-чотири хвилини. А вже Робік напевне допоможе. Немає у Всесвіті вірніших приятелів у людини за сатурнійських роботів-охоронців.
Треба зберігати спокій. Бо ніщо не повинне перешкодити їм вчасно розпочати операцію.
Крізь щілину в дверях Іон подивився на екран.
Імлиста пляма Чорної Ріки трохи збільшилася. Вже недалеко до неї. До початку рятувальної операції зосталося десь хвилин п'ятдесят. Точно! Адже коли вони говорили з Алькою, «Розвідник» сказав: «П'ятдесят хвилин». Отже, у них ще є час…