Хранителі смерті

— Невже? Йдеться про цю жінку, від якої можна чекати чого завгодно. Мій син невинний. Він не має стосунку до цього викрадення.

— Як ви можете бути в цьому впевнені? — спитав лейтенант. — Ви ж навіть не можете нам сказати, де він.

— Бредлі не здатний до насильства. Якщо вже так, він більше схильний бути жертвою. Я свого сина знаю.

— Хіба? — спитала Джейн.

Вона розкрила папку, яку принесла з собою, дістала фото й кинула на стіл перед ним. Роуз подивився на гротескну тсантсу із зашитими повіками та переплетеними нитками у вустах.

— Ви ж знаєте, як це називається, правда, містере Роуз? — запитала детектив.

Чоловік промовчав. За зачиненими дверима було чути телефонні дзвінки й голоси копів відділу розслідування вбивств, але у кабінеті Маркетта було тихо.

— Я певна, що ви такі вже бачили, — сказала Джейн. — Як любитель археології, який подорожував світом, ви точно були у Південній Америці.

— Це тсантса, — нарешті вимовив Роуз.

— Дуже добре. Ваш син теж це знає, чи не так? Бо ж, гадаю, він подорожував світом разом із вами.

— І це все, що ви маєте проти нього? Те, що мій син — археолог? — він пирхнув. — У суді знадобиться щось серйозніше.

— Як щодо жінки, яку він переслідував? Медея Соммер подала на нього скаргу в Індіо.

— То й що? Вона відмовилася від звинувачень.

— А ще розкажіть нам про ту приватну програму лікування, яку він проходив у Мені. Інститут Гілцбріха. Я так розумію, їхня спеціалізація — особлива група проблемних юнаків.

Він витріщився на неї.

— Як, чорт забирай, ви…

— Я так само не дурепа. Теж умію ставити правильні запитання. Чула, цей інститут — дуже ексклюзивний, дуже спеціалізований. Дуже потайний. Та, певно, так і має бути, зважаючи на клієнтуру. То скажіть мені, Бредлі допомогла ця програма? Чи дозволила завести друзів серед таких же збоченців?

Роуз подивився на Маркетта.

— Я хочу, щоб її відсторонили від справи, або матимете справу з моїми юристами.

— Друзів, як от Джиммі Отто, — вела собі далі Джейн. — Ви ж пригадуєте ім’я Джиммі Отто?

Кімболл не зважав на неї, зосередившись на лейтенанті.

— Чи я мушу дійти до комісара поліції? Бо так воно й буде. Я зроблю все потрібне, залучу всіх, кого знаю. Лейтенанте?

Маркетт трохи помовчав. Це була довга мить, за яку Джейн оцінила, який тиск може справляти Кімболл Роуз — не лише своєю фізичною присутністю, а й невисловленою владою. Вона розуміла, як зараз почувається Маркетт, тож готувалася до будь-якого результату.

Утім лейтенант не розчарував її.

— Перепрошую, містере Роуз, — мовив він. — Детектив Ріццолі веде розслідування, вирішувати їй.

Кімболл люто глянув на нього, наче неспроможний повірити, що двоє простих держслужбовців можуть йому відмовити. Небезпечно розчервонівшись, він розвернувся до Джейн.

— Через ваше розслідування моя дружина в лікарні. Злягла через три дні після того, як ви приїхали розпитувати про Бредлі. Я вчора привіз її сюди, до онкологічного центру Дейна-Фарбера. Вона може це не пережити, і я звинувачую в цьому вас. Я спостерігатиму за вами, детективе. Ви жоден камінчик не зможете перевернути так, щоб я про це не знав.

— Саме там я, певно, і знайду Бредлі, — відповіла йому Джейн. — Під лежачим каменем.

Роуз вийшов, грюкнувши дверима.

— Оце було нерозважливо, — сказав Маркетт.

Ріццолі зітхнула, забрала фото зі стола.

— Знаю, — визнала вона.

— Ти впевнена, що Бредлі Роуз — той, кого ми шукаємо?

— Дев’яносто дев’ять відсотків.

— Краще б дев’яносто дев’ять і дев’ять. Бо ти щойно бачила, з чим ми маємо справу. Тепер його дружина в лікарні, і він зірвався. І має гроші та зв’язки, щоб назавжди зіпсувати нам життя.

— То нехай псує. Це не змінює того, що його син — винен.

— Ріццолі, ми не можемо собі дозволити нових помилок. Твоя команда вже припустилася величезної помилки, за яку заплатила та молода жінка.

Якщо лейтенант хотів її зачепити, то обрав для цього найкращий аргумент. Ріццолі відчула, як усе всередині стискається, і вчепилася в документи так, наче ці папірці могли полегшити її провину від викрадення Джозефіни.

— Але ти й так знаєш, — тихо додав Маркетт.

— Так, знаю, — відповіла вона.

«І ця помилка переслідуватиме мене до кінця моїх днів».

27

Будинок, у якому жив Ніколас Робінсон, був у Челсі, неподалік від робітничого району Ревере, де виросла Джейн. Як і дім її дитинства, він був скромний, із накритим ґанком та крихітним двориком. Перед будинком росли найвищі помідори, які Джейн колись бачила, але нещодавні зливи попсували плоди, і на лозах висіли, гниючи, численні перезрілі кулі. Ці недоглянуті рослини мали б попередити її про стан власника. Коли Робінсон відчинив двері, Ріццолі вразило те, яким виснаженим і скуйовдженим він здавався, — нечесане волосся, зім’ята сорочка, наче він кілька днів у ній спав.

— Є новини? — запитав чоловік, тривожно вдивляючись у її обличчя.

— Мені прикро, але ні. Можна увійти, докторе Робінсон?

Він утомлено кивнув.

— Авжеж.

У будинку Ріццолі в Ревере центром вітальні був телевізор, а низенький кавовий столик був завалений різноманітними пультами, які з роками наче розмножувалися. Однак у вітальні Робінсона вона взагалі не побачила телевізора — жодної техніки, жодного пульта видно не було. Натомість на стінах висіли полиці, повні книг, фігурок та уламків кераміки, і античні мапи в рамах. То був дім зубожілого науковця, однак з упорядкованим хаосом, де кожна дрібничка була на своєму місці.

Робінсон роззирнувся по кімнаті, наче не розуміючи, що далі, тоді безпорадно махнув рукою.

— Вибачте, я мав би запропонувати вам щось випити, так? Боюся, господар із мене не дуже.

— Усе гаразд, дякую. Може, сядемо й поговоримо?

Вони всілися у зручні, але пошарпані крісла. За вікном прогарчав мотоцикл, але всередині, з шокованим господарем будинку, панувала тиша. Він тихо мовив:

— Я не знаю, що мені робити.

— Чула, музей можуть закрити взагалі.

— Я кажу не про музей. Про Джозефіну. Я готовий зробити що завгодно, щоб допомогти її знайти, але що я можу? — Він махнув на книги й мапи. — Ось на чому я знаюся. Колекціонування, каталоги! Тлумачення беззмістовних деталей минулого. Яка їй з того користь, я вас питаю? Це не допоможе Джозефіні. — Він переможено опустив очі. — І Саймона це не врятувало.

— Можливо, ви можете нам допомогти.

Робінсон подивився на неї запалими від виснаження очима.

— Питайте. Кажіть, що потрібно.

— Почнімо з цього: які у вас стосунки із Джозефіною?

Він звів брови.

— Стосунки?

— Гадаю, вона була для вас більше, ніж просто колегою.

Значно більше, судячи з побаченого на його обличчі.

Чоловік похитав головою.

— Детективе, гляньте на мене. Я на чотирнадцять років старший. Безнадійно короткозорий, ледь заробляю собі на життя й починаю лисіти. Як така, як вона, може хотіти такого, як я?

— Тож вона не була зацікавлена в романтичних стосунках із вами.

— Просто цього не уявляю.

— Тобто ви насправді не знаєте? Не запитували?

Робінсон присоромлено засміявся.

— Мені не вистачило сміливості заговорити з нею про це. І я не хотів, щоб їй було незручно. Це могло б зруйнувати те, що між нами було.

— І що ж це?

Він усміхнувся.

— Ми з нею схожі, дуже схожі. Дайте нам фрагмент старої кістки чи іржаве лезо, і ми обоє відчуємо в ньому жар історії. Ось що нас об’єднує — пристрасть до того, що існувало до нас. Мені вистачало цього — просто мати змогу ділити це з нею. — Він повісив голову й визнав: — Я боявся просити більшого.

— Чому?

— Бо вона дуже красива, — сказав Робінсон тихо, немовби промовляючи слова молитви.

— Це було однією з причин того, що ви її найняли?

Ріццолі побачила, що це запитання образило його. Він випростався, обличчя скам’яніло.