Хранителі смерті

Джейн кивнула.

— Намагаємося розкопати, дізнатися, де він працював, де жив, із ким дружить. Чорт, якщо у нього чиряк на дупі, нам варто про це знати.

— Найкращим джерелом інформації були б його батьки.

— З ними нам не пощастило. Мати надто хвора для бесід, а батько відгороджується від нас.

— Навіть зважаючи на ризик для життя цієї жінки? Відмовляється співпрацювати?

— Кімболл Роуз — незвичайний тип. Почнемо з того, що він багатий, як Мідас, і його захищає військо юристів. Звичайні правила до нього не застосовні. І до його сина-вилупка так само.

— Треба сильніше натиснути.

— Кроу з Тріппом щойно повернулися з Техасу, — сказала Джейн. — Я відправила туди їх, подумала, що мачистське залякування може спрацювати.

Вона глянула на Кроу з його широкими плечима лайнбекера, яким він був у коледжі. Якщо хтось і витягне роль мачо, то це він.

— Ми й близько до нього підійти не змогли, — сказав Кроу. — Нас зупинив біля воріт якийсь козел-адвокат із п’ятьма охоронцями. І до дверей не дійшли. Роузи зайняли кругову оборону навколо сина, ми нічого з них не виб’ємо.

— То що ж нам відомо про місцеперебування Бредлі?

Тріпп сказав:

— Він уже деякий час тримається в тіні. Ми не встановили жодної активності по кредитних картках, і вже кілька років на його рахунок соціального страхування нічого не надходило, тож роботи він не мав. Принаймні легальної.

— Скільки років? — уточнив Цукер.

— Тринадцять. Хоча не те щоб він потребував роботи з таким заможним татусем.

Цукер трохи подумав.

— Звідки ви знаєте, що він узагалі живий?

— Батьки сказали, що отримують від нього листи та імейли, — відповіла Джейн. — За словами батька, Бредлі жив за кордоном. Це може пояснювати те, чому так важко відстежити його пересування.

Цукер спохмурнів.

— Невже батько може зайти так далеко? Захищати й підтримувати грошима небезпечного сина-соціопата?

— Гадаю, він захищає себе, докторе Цукер. Власне ім’я, власну репутацію. Не хоче, щоб світ дізнався, що його син — чудовисько.

— Мені однаково важко повірити, що батько може піти на таке заради дитини.

— Тут не вгадаєш, — сказав Тріпп. — Може, він справді любить того вилупка.

— Гадаю, Кімболл ще й дружину захищає, — мовила Джейн. — Він говорив, що у неї лейкемія, і вигляд вона мала дуже хворий. А сина досі має за милого хлопчика.

Цукер зневірено похитав головою.

— Глибоко патологічна сім’я.

«Я не маю крутого ступеня з психології, але можу сказати те ж саме».

— Ключем до цього можуть стати грошові потоки, — припустив Цукер. — Як Кімболл передає синові гроші?

— Відстежити такі подарунки проблематично, — сказав Тріпп. — У сім’ї чимало рахунків, є й офшорні. І всі ті юристи, які його захищають. Навіть маючи на своєму боці дружнього суддю, ми довго будемо в цьому розбиратися.

— Поки що зосередилися тільки на Новій Англії, — додала Джейн. — Чи були якісь фінансові транзакції у районі Бостона.

— Він має друзів? Якісь контакти?

— Нам відомо, що двадцять п’ять років тому Бредлі працював у музеї Кріспіна. Місіс Віллебрандт, одна з екскурсоводок, пригадує, що він працював переважно у позаробочий час, коли музей був зачинений, тож ніхто нічого про нього не пам’ятає. Він не залишив по собі вражень, ні з ким не подружився. Наче привид.

«І привидом він і залишився, — подумала вона. — Привидом, який прослизає до замкнених будівель, чиє обличчя уникає камер спостереження. Який переслідує жертв, залишаючись непоміченим».

— Є одне надійне джерело інформації, яке надасть нам найглибший психологічний портрет, на який тільки можна сподіватися, — сказав Цукер. — Якщо інститут Гілцбріха погодиться поділитися своїми записами.

Кроу з огидою реготнув.

— О так. Школа для збоченців.

— Я тричі телефонувала колишньому директору, — сказала Ріццолі. — Доктор Гілцбріх відмовляється надати документи, посилаючись на конфіденційність.

— На кону — життя жінки. Він не може нам відмовити.

— Однак відмовив. Я завтра їду до Мену, натиснути на нього. Подивимося, чи дістану щось іще.

— Наприклад?

— Досьє на Джиммі Отто. Він теж там учився. Позаяк Джиммі мертвий, може, доктор і поділиться з нами його даними.

— І як це нам допоможе?

— Наразі цілком очевидно, що Джиммі та Бредлі довго були напарниками по полюванню. Обидва «засвітилися» в районі каньйону Чако, відтак у Пало-Альто. І, схоже, зациклилися на одній жінці — на Медеї Соммер.

— Чия дочка, власне, і зникла.

Джейн кивнула.

— Можливо, саме тому Бредлі обрав її. Заради помсти. Бо її мати вбила Джиммі.

Цукер відкинувся на спинку стільця, обличчя в нього було стурбоване.

— Знаєте, ця деталь мене дуже бентежить.

— Яка саме?

— Цей збіг, детективе Ріццолі. Хіба ж він не визначний? Дванадцять років тому Медея Соммер застрелила у Сан-Дієґо Джиммі Отто. Потім дочка Медеї, Джозефіна, іде працювати до музею Кріспіна — до того ж місця, де раніше працював Бредлі Роуз. І там же зберігаються тіла двох його жертв. Як це могло статися?

— Мене це теж непокоїть, — визнала Джейн.

— Ви знаєте, як Джозефіна отримала цю роботу?

— Я її запитувала. Вона сказала, що побачила вакансію на сайті єгиптологів. Подала заявку, і за кілька тижнів їй зателефонували, запрошуючи на роботу. Вона сама визнала, що була цим здивована.

— Хто телефонував?

— Саймон Кріспін.

Почувши це, Цукер підняв брову і тихо сказав:

— Який, так уже сталося, нині мертвий.

У двері постукали, до конференц-зали просунулася голова детектива.

— Ріццолі, маємо проблему. Краще вийди і розберися.

— Що там? — запитала вона.

— До нас увірвався такий собі техаський магнат.

Джейн здивовано крутанулася до нього на стільці.

— Кімболл Роуз тут?

— У кабінеті Маркетта. Іди туди.

— Може, він таки вирішив нам допомогти.

— Це навряд чи. Він хоче твоєї крові й усім про це повідомляє.

— От же ж, — пробуркотів Тріпп. — Ну хоч ти, а не я.

— Ріццолі, нам піти з тобою? — спитав Кроу, театрально потріскуючи кісточками пальців. — Задля психологічної підтримки?

— Ні. — Вона стиснула зуби, зібрала свої папери й підвелася. — Я з ним розберуся.

«Може, він і хоче моєї голови, але я, чорт забирай, дістану його сина».

Джейн пройшла через відділ розслідування вбивств і постукала в двері лейтенанта Маркетта. Увійшовши, побачила, що сам Маркетт сидить за своїм столом, і вираз його обличчя неможливо прочитати. Про його гостя не можна було сказати того ж самого — він дивився на Джейн із неприхованою зневагою. Просто роблячи свою роботу, вона наважилася протистояти йому, і в очах такої могутньої людини, як Кімболл Роуз, це було непрощенною образою.

— Гадаю, ви знайомі, — мовив Маркетт.

— Так, — сказала Джейн. — Здивована бачити тут містера Роуза, позаяк він не відповідає на мої дзвінки.

— Ви не маєте права, — сказав Кімболл, — поширювати брехню про мого хлопчика, тоді як він не може себе захистити.

— Перепрошую, містере Роуз, я не зовсім розумію, що ви маєте на увазі під «поширенням брехні».

— За дурня мене маєте? Я досяг свого становища не тому, що пощастило. Я вмію ставити правильні запитання. Маю джерела інформації. Знаю, про ваше розслідування — цю божевільну справу, яку ви намагаєтеся вибудувати проти Бредлі.

— Визнаю, справа дивна. Але прояснімо одну річ: я не будую справу. Я йду за доказами туди, куди вони мене ведуть. Наразі усе вказує чітко на вашого сина.

— О, детективе Ріццолі, я про вас дізнавався. Ви схильні до необачних рішень — як от застрелити неозброєного чоловіка на даху кілька років тому.

Від згадки про той болісний випадок Джейн заціпеніла. Кімболл це помітив і вгатив ще глибше:

— Ви хоч дали йому змогу захиститися? Чи вдали із себе суд присяжних і спустили курок, так само як зараз робите з Бредлі?

Втрутився Маркетт:

— Містере Роуз, та стрілянина не має стосунку до цієї ситуації