Хранителі смерті

— Я ніколи не взяв би когось на роботу за зовнішні дані. Мій єдиний стандарт — компетентність та досвід.

— Утім у резюме Джозефіни досвіду майже не було. Вона щойно закінчила докторську програму. Ви найняли її консультанткою, однак вона була значно менш кваліфікована, ніж ви сам.

— Але ж я не єгиптолог. Саме тому Саймон і сказав мені найняти консультанта. Гадаю, я мав би на це дещо образитися, але, якщо чесно, я знав, що мені бракує кваліфікації для оцінки Мадам Ікс. Я здатен визнати свої обмеження.

— У вас мав бути вибір з єгиптологів, досвідченіших за Джозефіну.

— Я в цьому певен.

— Але точно не знаєте?

— Вирішував Саймон. Після того як я розмістив оголошення про вакансію, ми отримали десятки резюме. Поки я відбирав кандидатури, Саймон повідомив, що вже вирішив. Джозефіна навіть через перший мій відбір не пройшла б, але він наполіг на тому, що взяти треба саме її. І якимось чином знайшов додаткові кошти, щоб узяти її на повний робочий день.

— Тобто — додаткові кошти?

— Музей отримав чималу пожертву. Знаєте, мумії мають такий вплив. Викликають захват у спонсорів, вони охочіше розкривають гаманці. Коли працюєш в археологічних колах так довго, як Саймон, дізнаєшся, у кого глибокі кишені. Знаєш, у кого просити грошей.

— Але чому він обрав Джозефіну? Я постійно повертаюся до цього. З усіх єгиптологів, яких він міг узяти на роботу, усіх свіжо­спечених випускників, які мали подати заявки на вакансію, — чому він найняв саме її?

— Не знаю. Цей вибір не викликав у мене ентузіазму, але я не бачив сенсу сперечатися, бо склалося таке враження, що Саймон уже все вирішив, і я ніяк не можу цього змінити.

Робінсон зітхнув, глянув у вікно.

— А потім я познайомився з нею, — тихо мовив він. — І зрозумів, що більше ні з ким не хочу працювати. Більше ні з ким…

Він замовк.

На вулиці, заставленій скромними будинками, не вщухав галас транспорту, однак вітальня, здавалося, перебувала в іншій, більш галантній ері, у часі, коли скуйовджений ексцентрик, такий як Ніколас Робінсон, міг спокійно постаріти в оточенні книг та мап. Але він закохався, і в його обличчі не було вдоволеності, лише біль.

— Вона жива, — сказав він. — Я мушу в це вірити.

Він подивився на Джейн.

— Ви теж у це вірите, правда?

— Так, вірю, — сказала вона.

І відвернулася, поки він не прочитав решту відповіді в її очах: «Але не знаю, чи можемо ми її врятувати».

28

Того вечора Мора вечеряла сама.

Вона планувала романтичну вечерю на двох і напередодні кружляла крамницею, збираючи лимони Меєра, петрушку, телячу рульку, часник, — усі інгредієнти для улюбленої Деніелевої страви, особуко. Але найретельніші плани незаконних коханців може розбити один-єдиний телефонний дзвінок. Кілька годин тому Деніел вибачився й повідомив, що його чекають на вечері з єпископами, які приїхали з Нью-Йорка. Розмова скінчилася так само, як і в багатьох інших випадках: «Пробач, Моро. Я кохаю тебе, Моро. Хотів би я туди не ходити».

Але ходив, постійно.

Тепер теляча рулька лежала в морозилці, й замість особуко Мора вирішила самотньо обмежитися гарячим бутербродом із сиром та міцним джин-тоніком.

Вона уявляла, де зараз Деніел. Уявляла стіл, за яким сидять чоловіки у похмурому чорному вбранні, схиляють голови, благословляючи їжу. Тихо дзеленчать срібло та порцеляна, поки вони обговорюють важливі для церкви питання: зменшення набору до семінарії, сивіюче духовенство. У кожній професії бувають ділові обіди, однак, коли учасники закінчать цей, вони повертатимуться додому не до дружин та родин, а до порожніх самотніх ліжок. Мора подумала: «Потягуючи вино, дивлячись через стіл на колег, чи бентежишся ти відсутністю жіночих облич, жіночих голосів?

Чи думаєш ти про мене?»

Вона притиснула свій сандвіч до гарячої сковороди й дивилась, як шкварчить масло, як вкривається кіркою хліб. Гарячий бутерброд із сиром, яєчня-бовтанка — то були страви на крайній випадок, і запах масла, яке набувало коричневого відтінку, нагадав їй про виснажливі ночі навчання в медичній школі. То був аромат болісних вечорів після розлучення, коли вона не мала сил планувати собі вечерю. Запах гарячого сандвіча — то запах поразки.

За вікном опускалася темрява, милосердно ховаючи занедбаний город, який вона з таким оптимізмом планувала навесні. Тепер він перетворився на джунглі бур’янів, квітучого салату й незібраного горошку, висохлі стручки якого висіли на сплутаних лозах. «Колись, — подумала вона, — я доведу справу до кінця, полотиму його, триматиму в порядку». Але цього літа у городі панував безлад, він став черговою жертвою численних відволікань.

«Переважно — на Деніела».

Мора бачила своє відображення у вікні: опущені кутики вуст, утомлені, виснажені очі. Це нещасне обличчя було тривожним і чужим. Чи дивитиметься на неї та ж жінка за десять-двадцять років?

Від сковороди піднімався дим, хліб почав підгорати. Вона вимкнула вогонь, відчинила вікно, щоб провітрити кухню, й понесла свій сандвіч до столу. «Джин та сир, — подумала, обновлюючи напій. — Це все, що потрібно жінці в меланхолії». Сьорбаючи джин-тонік, Мора перебирала пошту, відкладала непотрібні каталоги на переробку й складала рахунки, які треба було оплатити на вихідних.

Її увагу привернув конверт із набраними на машинці її іменем та адресою, без адреси відправника. Вона розрізала його, дістала згорнутий папірець. І впустила з рук, наче він обпік їй пальці.

На ньому були надруковані ті ж два слова, які вона бачила написаними кров’ю на дверях музею Кріспіна.

ЗНАЙДИ МЕНЕ

Мора скочила на ноги, перекинувши свій джин-тонік. Кубики льоду розлетілися по підлозі, та жінка не зважала на них, рушила одразу до телефона.

Через три сигнали їй відповів різкий голос:

— Ріццолі.

— Джейн, здається, він мені написав!

— Що?

— Щойно отримала пошту. Там один папірець…

— Повільніше. Я погано чую, дорога дуже галаслива.

Мора замовкла, заспокоюючи нерви, і змогла пояснити cпокійніше:

— Конверт адресовано мені. Всередині лежить аркуш із двома словами: «Знайди мене».

Вона набрала повітря й тихо сказала:

— Це мусить бути він.

— На аркуші нічого більше не написано?

Мора перевернула папірець і спохмурніла.

— З іншого боку — два числа.

Вона почула у слухавці, як засигналило авто, і Джейн тихо вилаялася.

— Слухайте, я зараз застрягла на Коламбус-авеню. Ви вдома?

— Так.

— Я їду до вас. Ваш комп’ютер ввімкнений?

— Ні, а що?

— Увімкніть. Треба, щоб ви дещо перевірили. Здається, я знаю, що то за числа.

— Заждіть.

Мора поспішила до свого кабінету з аркушем та телефоном.

— Ось, вмикаю, — мовила вона, коли заблимав монітор і загудів, оживаючи, жорсткий диск. — Розкажіть про числа. Що вони означають?

— Я підозрюю, що це географічні координати.

— Звідки ви це знаєте?

— Джозефіна розповіла, що отримала записку, схожу на вашу, — з числами, які виявилися координатами у парку Сині Пагорби.

— Це тому вона пішла туди того дня?

— Її відправив туди вбивця.

Жорсткий диск замовк.

— Гаразд, я підключилася. Що мені робити?

— Зайдіть на сайт «Планета Земля». Введіть ці числа як широту й довготу.

Мора знову подивилася на записку, раптом вражена значенням слів «Знайди мене».

— О Боже, — пробелькотіла вона. — Він каже нам, де знайти її тіло.

— Сподіваюся, що ви помиляєтеся, чорт забирай. Ввели числа?

— Зараз зроблю.

Мора відклала слухавку й почала набирати числа широти й довготи. Карта світу на екрані почала рухатися до визначених нею координат. Вона знову взяла телефон.

— Починає шукати.

— І що показує?

— Північний схід Сполучених Штатів. Массачусетс…

— Бостон?

— Схоже на те… ні, чекайте. — Мора дивилася на те, як ви­окреслюються деталі. Горло раптом пересохло.