Хранителі смерті

— Список коротенький. Тільки штат музею та люди з її будинку.

— І жодних джентльменів? Ви казали, що вона приваблива й молода.

— Стверджує, що не була на побаченні, відколи переїхала до Бостона п’ять місяців тому. — Джейн помовчала. — Правду кажучи, вона сама по собі доволі дивна.

— Що ви маєте на увазі?

Завагавшись, Ріццолі глянула на Фроста, який уперто уникав її погляду.

— Щось із нею… не так. Не можу пояснити.

— У вас теж склалося таке враження, детективе Фрост?

— Ні, — відповів той і стиснув вуста. — Я вважаю, що Джозефіна просто налякана, от і все.

Цукер глянув на напарників по черзі й підняв брови.

— Думки розходяться.

— Ріццолі надміру тривожиться, — сказав Фрост.

— Просто зчитую від неї дивні сигнали, — пояснила Джейн. — Наче нас вона боїться більше, ніж злочинця.

— Тебе, може, й боїться, — зауважив напарник.

Детектив Кроу зареготав:

— А хто не боїться?

Цукер трохи помовчав. Джейн не подобалось, як він вивчає їх із Фростом, наче вимірює глибину розриву між ними. Вона сказала:

— Ця жінка — самітниця, це все, що я хочу сказати. Іде на роботу, повертається додому. Схоже, все її життя проходить у тому музеї.

— А її колеги?

— Куратора звати Ніколас Робінсон. Сорок років, неодружений, без кримінального минулого.

— Неодружений?

— Так, я теж звернула на це увагу, але не знайшла нічого, що мене бентежило б. До того ж це саме він знайшов Мадам Ікс у підвалі. Решта штату — волонтери, середній вік — близько сотні років. Не можу уявити, як хтось із цих викопних істот тягне тіло з болота.

— Отже, підозрюваних немає.

— І є три жертви, ймовірно, вбиті не у штаті Массачусетс, і тим паче — не в нашій юрисдикції, — сказав Кроу.

— Ну, наразі вони всі у нашій юрисдикції, — завважив Фрост. — Ми змогли обшукати усі ящики у підвалі музею, інших жертв не знайшли. Але тут не можна впевнено казати, за іншими стінами так само можуть бути потаємні кімнати.

Він зиркнув на свій мобільний, який саме задзвонив, і раптово встав.

— Перепрошую, мені треба відповісти.

Фрост вийшов з кімнати, і Цукер зосередився на Джейн:

— Мене зацікавило те, що ви сказали про міз Пульчілло.

— Що саме?

— Ви описали її як доволі дивну. Однак детектив Фрост нічого такого не помітив.

— Так. Ну, тут ми з ним не згодні.

— Наскільки не згодні?

Чи вона мала сказати, що насправді про це думає? Що об’єк­тивність Фроста пішла під три чорти, бо його дружина поїхала з міста, йому самотньо, а у Джозефіни Пульчілло — великі карі очі?

— Чи є у цій жінці щось таке, що викликає у вас упередження?

— Що? — з недовірою засміялася Джейн. — То ви думаєте, це я тут…

— Чому вона викликає у вас занепокоєння?

— Не викликає. Просто вона потайна. Наче намагається триматися на крок попереду.

— Вас? Чи вбивці? З того, що я чув, молода пані має повне право боятися. В її автомобілі залишили мертве тіло. Це схоже на подарунок від убивці — приношення, якщо завгодно. Своїй наступній супутниці.

«Своїй наступній супутниці». Від цих слів руки Джейн укрили сироти.

— Я так розумію, вона у безпечному місці? — спитав Цукер. Ніхто йому не відповів, тож він обвів поглядом усіх за столом. — Певен, ми всі погодимося щодо того, що вона може бути в небезпеці. То де ця жінка?

— Це ми наразі намагаємося зрозуміти, — визнала Джейн.

— Ви не знаєте, де вона?

— Джозефіна сказала, що поїде до тітки, яку звати Конні Пульчілло, у Берлінгтон, штат Вермонт, але нікого з таким іменем ми там не знайшли. Залишали повідомлення на голосовій пошті, та вона не відповіла.

Цукер похитав головою.

— Погані новини. Перевірили її бостонське помешкання?

— Її там немає. Сусід бачив у п’ятницю зранку, як вона виходила з двома валізами.

— Навіть якщо вона поїхала з Бостона, їй однаково може загрожувати небезпека, — сказав психолог. — Наш убивця, вочевидь, почувається вільно у різних штатах. Географічні кордони його не хвилюють. Він міг поїхати за нею.

— Якщо знає, де вона. Навіть ми не можемо її знайти.

— Але він зосереджений тільки на ній. Це могло тривати уже певний час. Якщо він за нею стежив, то може точно знати, куди жінка подалася. — Цукер знову відхилився на спинку стільця, помітно стурбований. — Чому вона не відповідає на дзвінки? Не має змоги?

Перш ніж Джейн відповіла, відчинилися двері й до кімнати повернувся Фрост.

Одного погляду на його обличчя вистачило, щоб зрозуміти: щось не так.

— Що сталося? — запитала вона.

— Джозефіна Пульчілло мертва, — відповів напарник.

Ця заява прокотилася по кімнаті шоком, подібним на розряд електрошокера.

— Мертва? — скочила зі стільця Джейн. — Як? Що, в біса, трапилося?

— Автомобільна аварія. Але…

— Отже, це не наш убивця.

— Це точно не наш убивця, — погодився Фрост.

Джейн почула гнів у його голосі, побачила його у стиснених вустах, примружених очах напарника.

— Вона померла у Сан-Дієґо. Двадцять чотири роки тому.

17

Вони їхали вже пів години, коли Джейн нарешті наважилася порушити болісну тему, якої вони уникали протягом усього польоту з Бостона до Альбукерке.

— Ти на неї запав, правда? — запитала вона.

Фрост навіть не подивився на неї. Він повністю зосередився на кермуванні, не зводячи очей з дороги, на якій мерехтів асфальт, розпечений сонцем Нью-Мексико. За весь той час, що вони працювали разом, Ріццолі ніколи не відчувала між ними такої стіни, такої непроникної перепони, якої їй не вдавалося пробити. Це був не той добряга Баррі Фрост, якого вона знала, — радше його злий брат-близнюк, який будь-якої миті міг почати говорити невідомою мовою, демонічно обертаючи голову на триста шістдесят градусів.

— Знаєш, ми мусимо про це поговорити, — наполягла вона.

— Може, даси мені спокій?

— Не варто себе за це звинувачувати. Вона красуня, закрутила тобі голову. Це може статися з будь-ким.

— Але не зі мною.

Він нарешті глянув на напарницю, і щирість його люті змусила її замовкнути.

— Не можу повірити, що нічого не помічав, — сказав і знову зосередився на дорозі.

Мить відвертості минула, і тепер тишу порушувало лише гудіння кондиціонера та звук, із яким авто прорізало спеку.

Ріццолі ніколи раніше не була в Нью-Мексико, не бачила пустелі. Але вона заледве помічала пейзажі, що проносилися за вік­ном. Зараз важливо було закрити прірву між ними, і зробити це можна було лише за допомогою розмови, хоче того Фрост чи ні.

— Не лише ти здивований, — знову заговорила вона. — Доктор Робінсон теж нічого не знав. Бачив би ти його обличчя, коли я сказала йому, що вона фальшивка. Якщо ця жінка брехала навіть про власне ім’я, уявляєш, скільки ще там брехні? Вона багатьох обдурила, навіть своїх викладачів у коледжі.

— Але не тебе. Ти бачила її наскрізь.

— У мене просто було чудернацьке відчуття, от і все.

— Інстинкт копа.

— Так, напевно.

— То що, в біса, сталося з моїм?

Джейн засміялася.

— На сцену вийшов інший інстинкт. Вона вродлива, налякана, і — бац! Бойскаут хоче її рятувати.

— Ким би вона не була.

Відповіді на це запитання вони досі не мали. Знали лише, що вона не справжня Джозефіна Пульчілло, яка померла двадцять чотири роки тому у віці лише двох років. Однак із часом ця мертва дівчинка змогла закінчити школу, вивчитися в коледжі. Вона змогла відкрити рахунок у банку, отримати водійські права й роботу в загадковому бостонському музеї. Дитина воскресла в особі жінки, істинне походження якої залишалося таємницею.

— Не віриться, що я був таким телепнем, — зітхнув Фрост.

— Хочеш моєї поради?

— Не дуже.

— Зателефонуй Еліс. Скажи, щоб приїздила додому. Розумієш, це так само частина проблеми — твоєї дружини немає і тобі самотньо. Ти вразливий. З’являється красива дівчина, і раптом починаєш думати другим мозком.