Хранителі смерті

— Я не можу просто сказати їй повернутися.

— Вона ж дружина тобі, хіба ні?

Чоловік пирхнув.

— Хотів би я побачити, як Гебріел каже тобі, що робити. Сцена була б негарна.

— Мене можна переконати, і Еліс так само. Вона надто довго затримується у батьків, коли потрібна тобі тут. Зателефонуй їй.

Фрост зітхнув.

— Усе дещо складніше.

— Це ти про що?

— Ми з Еліс… ну, у нас проблеми. Відколи вона почала вчитися в юридичній школі, здається, наче я вже не можу з нею поговорити. Наче те, що я кажу, не варте уваги. Вона весь день проводить із тими розумахами-професорами, а коли приходить додому, про що нам говорити?

— Може, про те, чим ти займався на роботі?

— Ага, я їй розповідаю про наш останній арешт, а вона питає, чи поліція виявляла жорстокість.

— Ого. То вона перейшла на темний бік?

— Еліс вважає, що ми — це темний бік. — Він глянув на напарницю. — Ти знаєш, як тобі пощастило? Гебріел — один із нас. Він розуміє, чим ми займаємося.

Так, їй пощастило одружитися з чоловіком, який знається на складнощах правоохоронної роботи. Але Джейн знала, як швидко розпадаються навіть вдалі шлюби. Минулого Різдва сама дивилася, як союз її батьків розвалився за одну вечерю. Бачила, як їхню господу зруйнувала одна чужа білявка. І знала, що Баррі Фрост стоїть на порозі шлюбної катастрофи.

— Скоро моя мама влаштовує щорічне барбекю, — мовила вона. — Там буде Вінс Корсак, тож це однаково що зібратися командою. Може, приєднаєшся?

— Із жалю запрошуєш?

— Я однаково планувала тебе покликати. І раніше кликала, тільки ти не зголошувався.

Фрост зітхнув.

— То через Еліс.

— Що?

— Вона ненавидить вечірки копів.

— А ти ходиш на її юридичні вечірки?

— Так.

— Якого біса?

Він знизав плечима.

— Просто хочу, щоб вона була щаслива, розумієш?

— Дуже не хочеться цього казати…

— То й не кажи.

— Еліс — те ще стерво, правда?

— Господи. Ну от навіщо ти це сказала?

— Пробач. Але так і є.

Баррі похитав головою.

— Невже усі проти мене?

— Я тебе підтримую. І хвилююся за тебе. Тому й казала тобі триматися якомога далі від тієї нібито-Джозефіни. Рада, що ти нарешті збагнув, чому я це говорила.

Він стиснув руки на кермі.

— Цікаво, хто ж вона насправді. І що приховує, чорт забирай.

— Завтра дізнаємося про відбитки пальців.

— Може, вона втікає від колишнього чоловіка. Може, більше нічого й немає.

— Якби вона тікала від якогось вилупка, то розповіла б нам, не думаєш? Ми ж хороші. Навіщо їй тікати від поліції, якщо вона ні в чому не винна?

Фрост пильно дивився на дорогу. До повороту на каньйон Чако лишалося близько п’ятдесяти кілометрів.

— Дуже хочеться дізнатися, — мовив він.

За десять хвилин, проведених у спеці Нью-Мексико, Джейн присягнулася ніколи більше не скаржитися на бостонське літо. Її обличчя вкрилося потом за лічені секунди після того, як вони з Фростом вийшли з орендованого авто, оснащеного кондиціонером. Пісок був такий розпечений, що жарив навіть крізь підошви взуття. Пустельне сонце було до болю яскраве, вона мружилася навіть за новими темними окулярами, придбаними дорогою на заправці. Фрост теж купив собі такі, і з костюмом та краваткою цілком годився б на таємного агента, або ж одного з «людей у чорному», якби не те, що його обличчя тривожно пломеніло червоним. Будь-якої миті з ним міг статися напад.

«То як старигань це витримує?»

Заслуженому професорові Алану Квіґлі було сімдесят вісім років, однак він сидів на дні розкопу й терпляче розгрібав лопаткою кам’янистий ґрунт. Його брудна заношена панама здавалася такою ж старою, як і він сам. Хоча його й прикривала від сонця тінь намету, самої спеки було достатньо, щоб звалити з ніг навіть значно молодшого чоловіка. Насправді, студенти з його команди уже зробили перерву й дрімали в затінку поблизу, поки їхній значно старший професор розбирав камінці й зсипав ґрунт у відро.

— Ловиш ритм, — пояснив Квіґлі, — дзен розкопок, я так це називаю. Дітлахи налітають на роботу повністю, з нервовою енергією. Для них це пошук скарбів, і вони поспішають знайти золото, поки його не знайшов хтось інший. Чи поки семестр не скінчився, по-різному буває. Вони виснажуються, або ж знаходять лише каміння й землю, і втрачають інтерес. Принаймні більшість з них. Але ті серйозні, рідкісні студенти, які залишаються у справі, розуміють, що людське життя — лише мить. Не можна за один сезон відкопати те, що збиралося століттями.

Фрост зняв окуляри, промокнув піт на чолі.

— Ем, а що саме ви тут розкопуєте, професоре?

— Смітник.

— Га?

— Це сміттєва купа, місце, куди викидали сміття. Ми шукаємо биту кераміку, кістки тварин. Можна чимало дізнатися про суспільство, вивчаючи те, що в ньому викидають. Люди тут жили цікаві.

Квіґлі звівся на ноги, скрегочучи від зусиль, і витер рукавом зморшкувате чоло.

— Старі коліна знову готові до заміни. Ось що в цій професії відмовляє спочатку — бісові коліна.

Він піднявся з розкопу драбиною.

— Чи ж не велична місцина? — мовив, обводячи поглядом долину, всіяну старовинними руїнами. — Цей каньйон колись був церемоніальним місцем, де проходили священні ритуали. Ви уже були в парку?

— Боюся, що ні, — відповіла Джейн. — Щойно сьогодні прилетіли до Альбукерке.

— Прилетіли з самого Бостона і навіть не подивитеся каньйон Чако? Одне з найдивовижніших археологічних місць цієї країни?

— У нас обмаль часу, професоре. Ми прилетіли до вас.

Він пирхнув.

— То можете вільно роздивлятися, бо це місце і є моїм життям. Я провів у цьому каньйоні сорок сезонів, увесь той час, коли не викладав. Тепер, коли я пішов у відставку з університету, можу повністю присвятити себе розкопкам.

— Сміття, — уточнила Джейн.

Квіґлі засміявся.

— Так. Гадаю, можна на це подивитися і під таким кутом.

— Лоррейн Еджертон працювала на цьому ж місці?

— Ні, ми тоді копали там, з іншого боку каньйону. — Археолог махнув рукою на кам’яні руїни вдалині. — Зі мною тоді працювала команда студентів та аспірантів, звична компанія. Когось справді цікавила археологія, а комусь просто потрібен був залік. Чи веселощі й перспектива сексу.

Джейн не сподівалася почути таке від сімдесятивосьмирічного стариганя, але ж він більшу частину своєї кар’єри жив і працював пліч-о-пліч зі студентами.

— Ви пам’ятаєте Лоррейн Еджертон? — запитав Фрост.

— О так. Після того, що сталося, я її точно не забуду. Вона була однією з моїх аспіранток, дуже віддана справі, дуже міцна. Хай як би мене звинувачували в тому, що сталося з Лоррейн, вона була цілком спроможна подбати про себе.

— Хто вас звинувачував?

— Її батьки. Вона була єдиною дитиною, то була трагедія для них. Авжеж, вони вирішили, що я маю відповідати, позаяк наглядав за розкопками. Подали позов проти університету, але дочку це їм не повернуло. Зрештою, певно, саме через це у батька стався інфаркт. Мати померла за кілька років. — Він похитав головою. — Химерна штука — те, як пустеля просто проковтнула дівчину. Вона попрощалася з усіма, сіла на мотоцикл і зникла.

Він подивився на Джейн.

— Кажете, її тіло з’явилося у Бостоні?

— Ми вважаємо, що вбили її тут, у Нью-Мексико.

— Стільки років минуло. І тепер ми зрештою знаємо правду.

— Не всю. Саме тому ми тут.

— Нас тоді допитував детектив. Мак-Дональд, здається, якось так. Ви з ним говорили?

— Його прізвище Мак-Давелл. Він помер два роки тому, ми маємо його записи.

— От же ж. І теж був молодший за мене. Усі вони молодші за мене, а тепер уже й мертві. Лоррейн. Її батьки. — На Джейн дивилися чисті блакитні очі. — А я все тут, живий-здоровий. Ніколи не вгадаєш, правда?

— Професоре, я розумію, що це було давно, але ми хотіли б, щоб ви пригадали те літо. Розкажіть нам про день, коли вона зникла, про студентів, які з вами працювали.