Хранителі смерті

Заговорила Джейн:

— Докторка Айлс не може дати точного визначення, але ми знаємо, що Болотяна пані… — вона замовкла. Детективи назвали нову жертву Болотяною пані, але не збиралися озвучувати цього у присутності чужих, щоб прізвисько не потрапило на сторінки газет. — Ми знаємо, що жертва з багажника отримала переломи обох ніг, від яких, імовірно, почалося зараження. Це й могло стати причиною смерті.

— Така консервація могла бути єдиним способом залишити її поруч, — додав Маркетт. — Навіки.

Цукер знову подивився на фото.

— Розкажіть мені про цю жертву, про Лоррейн Еджертон.

Ріццолі штовхнула до нього через стіл теку.

— Ось усе, що ми наразі про неї знаємо. На час зникнення вона була аспіранткою, працювала в Нью-Мексико.

— Що вивчала?

— Археологію.

Цукер підняв брови.

— Відчуваю тут основну тему.

— Її важко не відчути. Того літа Лоррейн працювала з групою студентів на розкопках у каньйоні Чако. У день зникнення сказала колегам, що поїде до міста. Виїхала рано ввечері на своєму мотоциклі й не повернулася. За кілька тижнів мотоцикл знайшли за багато кілометрів звідти, біля резервації навахо. Як я дізналася, місцевість там не дуже заселена, переважно відкрита пустеля й ґрунтові дороги.

— Тож свідків немає.

— Жодного. Минуло двадцять п’ять років, детектив, який розслідував її зникнення, помер. Маємо лише оцей звіт. Тому ми з Фростом летимо до Нью-Мексико, щоб поговорити з археологом, який керував тими розкопками. Він одним з останніх бачив її живою.

Цукер подивився на знімки.

— Схоже, вона була спортивною молодою жінкою.

— Саме так. Туристка, мандрівниця. Жінка, яка багато часу проводила на розкопках із лопатою. Не така, щоб здатися без бою.

— Утім у неї в нозі була куля.

— Можливо, тільки так злочинець міг контролювати своїх жертв. Тільки так зміг підкорити Лоррейн Еджертон.

— У Болотяної пані були зламані обидві ноги, — зауважив Фрост.

Психолог кивнув.

— Тож можна з упевненістю припустити, що обох жінок убив один невідомий. Що по жертві з болота? Тій, яку знайшли в багажнику?

Джейн підштовхнула до нього теку зі справою Болотяної пані.

— Особу поки що не встановлено, тож ми не знаємо, чи вона якось пов’язана з Лоррейн Еджертон. НІКЦ пробиває її по своїй базі, тож сподіваємося, що хтось десь заявив про її зникнення.

Цукер продивився звіт про розтин.

— Доросла жінка, від вісімнадцяти до тридцяти п’яти років. Чудові зуби, робота ортодонта. — Він підвів погляд від паперів. — Я був би здивований, якби про її зникнення не заявили. Метод консервації має сказати, в якій частині країни її було вбито. У скількох штатах є торф’яні болота?

— Насправді, — заговорив Фрост, — у багатьох. Тож це не надто звужує коло.

— Готуйтеся, — зі сміхом попередила Джейн. — Детектив Фрост у нас тепер офіційний експерт поліції Бостона з теми боліт.

— Я говорив із докторкою Джудіт Велш, біологинею Массачусетського університету. — Фрост дістав записник, перегорнув на потрібну сторінку. — Ось що вона мені розповіла. Торф’яна болотиста місцевість є в Новій Англії, у Канаді, в області Великих озер та на Алясці. Там, де вологий і помірний клімат. Навіть у Флориді такі болота є.

Він підняв очі від записів.

— Насправді, неподалік від «Диснейворлда» знайшли болотяні тіла.

Детектив Кроу зареготав:

— Серйозно?

— Більше сотні. Їм, імовірно, вісім тисяч років. Це називається Віндоверським похованням. Але ті тіла не збереглися, лишилися самі скелети, зовсім не схожі на нашу Болотяну пані. Там так спекотно, що вони розклалися, хоч і лежали у торфі.

— Тобто південні болота можна виключити? — уточнив Цукер.

Фрост кивнув.

— Наша жертва надто добре збереглася. Вода на час занурення мала бути холодною, чотири градуси за Цельсієм, а то й менше. Тільки в цьому випадку тіло може зберегтися так добре.

— Тоді мова йде про північні штати. Чи Канаду.

— З Канадою у вбивці були б проблеми, — зауважила Джейн. — Він мав би перевезти тіло через кордон.

— Гадаю, Аляску так само можна виключити, — додав Фрост. — Там теж потрібен перетин кордону. Не кажучи вже про тривалість переїзду.

— Однаково територія лишається чимала, — сказав Цукер. — Стільки штатів із болотами, куди можна було покласти тіло.

— Насправді, — знову втрутився Фрост, — можна обмежитися омброгенними болотами.

Усі присутні повернулися до нього.

— Що? — запитав детектив Тріпп.

— Болота насправді дуже круті, — з ентузіазмом розвинув тему Фрост. — Що більше я про них дізнаюся, то цікавіше стає. Усе починається з рослинності, яка відмокає у стоячій воді. Вода така холодна й бідна на кисень, що мох не розкладається, накопичується шарами рік за роком, аж поки не сягне десь метрової глибини. Якщо вода стояча, то болото — омброгенне.

Кроу подивився на Тріппа і сухо мовив:

— Невігластво — небезпечна штука.

— Це взагалі хоч стосується справи? — запитав той.

Фрост зашарівся.

— Так. І якби ви слухали уважніше, може, чогось і навчилися б.

Джейн здивовано зиркнула на напарника. Фрост нечасто показував роздратування, і вона не очікувала, що це станеться на темі торф’яного моху.

Цукер мовив:

— Прошу, детективе Фрост, продовжуйте. Я хотів би дізнатися, що саме робить болото омброгенним.

Фрост набрав повітря, сів прямо.

— Тут ідеться про джерело води. «Омброгенне» значить, що болото не живиться зі струмків та підводних течій, тобто не отримує додаткового кисню чи поживних речовин. Вода надходить винятково з дощів, вона застійна, а отже, має високу кислотність. Саме ці характеристики роблять болото справжнім болотом.

— То це не просто волога місцина.

— Ні. Вода має бути лише дощова, інакше йдеться про драговину чи болотисту місцевість.

— Яке це має значення?

— Тільки умови справжнього болота дозволяють консервувати тіла. Ідеться про специфічну болотяність.

— І це обмежує можливі місця, в яких могло зберігатися це тіло?

Фрост кивнув.

— Південний схід має тисячі гектарів водно-болотяних угідь, але лише дрібка з них — справжні болота. Вони трапляються в Адірондакських горах, у Вермонті і північній та прибережній частинах штату Мен.

Детектив Тріпп похитав головою.

— Їздив я колись на полювання у північний Мен. Нема там нічого, окрім дерев та оленів. Якщо наш парубок має там схованку — шукай вітра в полі.

— Біологиня, докторка Велш, сказала, що може звузити коло пошуку, якщо матиме більше інформації, — сказав Фрост. — Ми надіслали їй зразки рослинності, які докторка Айлс дістала з волосся жертви.

— Це все стане в нагоді, — сказав Цукер. — Так ми отримаємо додаткову інформацію стосовно географічного профілю нашого вбивці. Як кажуть у середовищі профайлерів: «Ідеш, куди знаєш, знаєш, куди йдеш». Люди зазвичай мають схильність триматися місць, де їм комфортно, з якими вони добре знайомі. Можливо, наш злочинець їздив до літнього табору в горах Адірондак. Чи він сам мисливець, як от ви, детективе Тріпп, і добре знає стежки й потаємні стоянки Мену. Те, що він зробив із жертвою з болота, вимагало планування. Як він ознайомився з територією? Чи має там хатину? Чи є доступ туди в потрібну пору року, коли вода холодна, але не замерзла, щоб швидко кинути її в болото?

— Ми ще дещо про нього знаємо, — сказала Ріццолі.

— І що саме?

— Він точно знав, як її законсервувати. Знав потрібні умови, потрібну температуру води. Це особливе знання, не та інформація, якою володіє більшість людей.

— Хіба що археологи, — сказав психолог.

Джейн кивнула.

— Повертаємося туди, звідки почали, так?

Цукер відкинувся на спинку стільця, задумливо примружився.

— Убивця знайомий зі стародавніми похоронними практиками. Його жертвою в Нью-Мексико стала молода жінка, яка працювала на розкопках. Тепер він, схоже, зосередився на іншій молодій жінці, яка працює в музеї. Як він знаходить цих жінок? Де їх зустрічає? — Він подивився на Джейн. — Маєте список друзів та знайомих міз Пульчілло?