Страница 27 из 62
— Це все робить мох? — запитав Фрост.
— Він становить важливу частину процесу. Між бактеріями та полісахаридами, які є у торф’яному моху, відбувається хімічна реакція. Мох зв’язує клітини бактерій так, що вони не руйнують органічних матеріалів. Якщо зв’язати бактерії, можна зупинити гниття. Весь цей процес відбувається у кислотному супі, який містить мертвий мох, таніни та голоцелюлозу, іншими словами — у болотяній воді.
— Оце й усе? Просто сунути тіло у болотяну воду — і все готово?
— Процедура трохи більш вибаглива. В Ірландії та Великій Британії проводили експерименти з мертвими поросятами. Їх залишали у різних торф’яних болотах, а за кілька місяців діставали й досліджували. Свині подібні до нас за біохімією, тож можна припустити, що з людьми результат був би той самий.
— Вони перетворювалися на болотяних свиней?
— Тільки за належних умов. По-перше, тіло має бути повністю занурене, інакше починає розкладатися. По-друге, воно має опинитися в болоті негайно після смерті. Якщо тіло пролежить кілька годин перед зануренням, воно так само розкладатиметься.
Фрост та Ріццолі перезирнулися.
— Тож наш убивця не міг марнувати часу після її смерті, — сказала Джейн.
Ванденбрінк кивнув.
— Її мали покласти в болото скоро після смерті. У випадку з європейськими болотяними тілами, жертв, напевно, заводили до болота ще живими, а тоді вже вбивали, біля води.
Джейн розвернулася й подивилася на знімки жорстоко потрощених кісток.
— Ця жертва нікуди не могла зайти на переламаних ногах. Її мусили нести. На місці вбивці, я не стала б робити цього у темряві, бо треба ж іти через болото.
— То він зробив це серед білого дня? — поцікавився Фрост. — Витягнув її з авто, поволік до води… Мусив заздалегідь обрати місце, таке, щоб його не побачили, але й щоб дорога була неподалік, аби не тягнути її далеко.
— Є ще інші умови, — додав Ванденбрінк.
— Які саме? — запитала Джейн.
— Вода має бути достатньо глибока й холодна. Температура важлива. І місцина має бути віддалена, щоб ніхто не знайшов тіло, поки він по нього не прийде.
— Чималий список умов, — зауважила Джейн. — Чи не простіше було б наповнити ванну водою і накидати туди торф’яного моху?
— Хіба так можна бути певним у точному відтворенні умов? Болото — складна екосистема, якої ми до кінця не розуміємо, хімічний суп з органіки, який має століттями доходити до певного стану. Навіть якщо вийде відтворити його у ванній, треба спочатку охолодити його до чотирьох градусів за Цельсієм і підтримувати в такому стані принаймні кілька тижнів. Тоді тіло має пролежати в цій воді кілька місяців, а то й років. Хіба можна так довго його ховати? Чи не пахнутиме воно? Чи не помітять щось сусіди? — Доктор похитав головою. — Ідеальним місцем однаково лишається болото. Справжнє болото.
Але зламані ноги залишалися проблемою. Живою чи мертвою, жертву все одно треба було донести чи дотягнути до води, ймовірно — болотистою місцевістю.
— Як думаєте, яка вона була завбільшки? — запитала Джейн.
— Судячи з показників скелета, гадаю, приблизно метр шістдесят вісім на зріст, — відповіла Мора. — Як бачите, доволі струнка.
— Тож десь кілограмів п’ятдесят п’ять — шістдесят.
— Приблизно.
Однак навіть струнка жінка після певної дистанції буде для чоловіка тягарем. Якщо вона була вже мертва, час мав велике значення. Затримка призведе до невідворотного гниття. А якщо вона була ще жива, довелося б миритися з іншими складнощами — жертва могла відбиватися й галасувати. Її могли почути дорогою від автівки. «Де ж ти знайшов ідеальне місце для вбивства?»
Задзижчав інтерком, пролунав голос Мориної секретарки:
— Докторко Айлс, дзвінок на першій лінії. Скотт Турлоу з НІКЦ[5].
— Зараз візьму, — сказала Мора. Зняла рукавички й підійшла до телефона.
— Це докторка Айлс. — Вона замовкла, слухаючи, тоді раптом випросталася і кинула на Джейн красномовний погляд: «Це важливо». — Дякую, що повідомили. Зараз подивлюся, зачекайте.
Судмедекспертка підійшла до лабораторного комп’ютера.
— Що сталося? — запитала Джейн.
Мора відкрила один з електронних листів, натиснула на додаток. На екрані з’явилися стоматологічні рентгенівські знімки. На відміну від панорам, якими користуються в морзі, це були знімки окремих зубів.
— Так, дивлюся, — сказала докторка Айлс у слухавку. — Бачу амальгаму на оклюзивній поверхні нижньої шістки. Повністю сходиться.
— Із чим сходиться? — знову запитала Джейн.
Мора підняла руку, потребуючи тиші, зосереджена на телефонній розмові.
— Відкриваю другий додаток, — сказала вона, і екран заповнило нове зображення.
Це була молода жінка з довгим чорним волоссям, яка мружилася проти сонця. На ній була джинсова сорочка поверх чорної майки. Засмагле обличчя без слідів косметики свідчило про те, що ця жінка більшу частину життя проводила на вулиці, на свіжому повітрі й у зручному одязі.
— Я продивлюся всі файли і передзвоню, — сказала Мора й поклала слухавку.
— Хто ця жінка? — запитала Джейн.
— Її звати Лоррейн Еджертон. Востаннє її бачили біля Галлапа в штаті Нью-Мексико близько двадцяти п’яти років тому.
Джейн зсунула брови, дивлячись на обличчя, що усміхалося з екрана комп’ютера.
— Я мушу знати це ім’я?
— Тепер знатимете. Ви дивитеся на Мадам Ікс.
16
Судовий психолог доктор Лоренс Цукер мав такий пронизливий погляд, що Джейн зазвичай намагалася не сідати навпроти нього, однак нині запізнилася й мусила зайняти останнє вільне місце — перед Цукером. Він повільно вивчав світлини, розкладені на столі. Це були знімки повної життя молодої Лоррейн Еджертон. На деяких вона була у шортах та футболках, на інших — у джинсах та трекінгових черевиках. Жінка, однозначно, вела активне життя, і засмага це доводила. Психолог перейшов до того, якою вона була нині: висушена й тверда, мов колода, обличчя шкіряною маскою туго натягнуте на кістках. Коли Цукер підняв моторошно бліді очі від знімків, їхній погляд зосередився на Джейн, і в неї виникло неприємне відчуття, наче він спроможний зазирнути у найтемніші куточки її свідомості, яких вона не показувала нікому. Хоча в кімнаті були присутні ще четверо детективів, інших жінок не було — можливо, саме тому Цукер так фокусувався на ній. Ріццолі вирішила не дозволити залякувати себе й зустріла його погляд.
— Як кажете, коли зникла міз Еджертон? — запитав він.
— Двадцять п’ять років тому, — відповіла Джейн.
— І це відповідає поточному стану її тіла?
— Ми знаємо, що це справді Лоррейн Еджертон, за зубною формулою.
— І так само знаємо, що на муміфікацію тіла не потрібні століття, — додав Фрост.
— Так, але чи могли її вбити не двадцять п’ять років тому, а нещодавно? — уточнив запитання Цукер. — Кажете, її тримали живою достатньо для того, щоб вогнепальна рана почала гоїтися. Що як вона пробула в полоні ще довше? Чи можна зробити з тіла мумію, скажімо, за п’ять років?
— Ви вважаєте, що злочинець міг тримати її в полоні кілька десятиліть?
— Я просто міркую, детективе Фрост. Намагаюся зрозуміти, що наш невідомий із цього має. Що могло штовхнути його до цих гротескних посмертних ритуалів. Кожна з трьох жертв потребувала чималих зусиль для того, щоб попередити розкладання.
— Він хотів їх зберегти, — припустив лейтенант Маркетт, керівник відділу розслідування вбивств. — Хотів, щоб вони були поруч.
Цукер кивнув.
— Вічні супутниці. Це одна інтерпретація. Він не хотів відпускати їх, тож перетворив на сувеніри.
— А навіщо їх убивати? — запитав детектив Кроу. — Чому б просто не тримати в себе? Ми знаємо, що дві жертви були його бранками достатньо довго, щоб навіть переломи почали гоїтися.
— Можливо, вони померли природно, від травм. Із того, що я прочитав у звіті про аутопсію, однозначної причини смерті ми не маємо.
5
NCIC, National Crime Information Center — Національний інформаційно-кримінологічний центр.