Хранителі смерті

— Ось це теж об’єднує обох жертв.

Джейн із Фростом одночасно стривожено втягнули повітря. Для того щоб трактувати побачені на знімках травми, не потрібен був радіолог.

— Постраждали обидві великі гомілкові кістки, — сказала Мора. — Перебиті тупим інструментом, можливо, молотком чи ломом. Ідеться не про прості удари по гомілках, це було жорстоке, навмисне побиття, з метою потрощити кістки. На обох ногах маємо поперечні діафізарні переломи, уламки кістки врізалися у м’які тканини. Біль мав бути просто нестерпний. Ходити після цього вона точно не могла. Не уявляю, як ця жінка страждала у наступні дні. Напевно, слідом за цим почалося зараження м’яких тканин через відкриті кістки. Бактерії потрапили до кісток і зрештою до крові.

Ріццолі подивилася на неї:

— Ви сказали «дні»?

— Такі перелами — не смертельні. Принаймні не одразу.

— Може, її спочатку вбили. Це можуть бути посмертні травми.

«Будь ласка, нехай вони будуть посмертні, а не такі, як я уявляю».

— Мені прикро це казати, але вона була жива, — заперечила Мора. — І прожила ще принаймні кілька тижнів.

Вона показала на зазублений обрис навколо переламаної кістки, подібний на хмарку білого диму.

— Це кісткова мозоль. Кістка почала гоїтися, а це не може статися за ніч, чи навіть за кілька днів. Тут потрібні тижні.

Тижні страждань цієї жінки. Тижні, в які їй, певно, хотілося померти. Джейн подумала про знімки, які раніше висіли на цьому ж негатоскопі. Розтрощена нога іншої жінки, лінії перелому розмиті туманом кістки, яка вже почала зцілюватися.

— Як у Мадам Ікс, — промовила вона.

Мора кивнула.

— Жодна з цих жінок не померла негайно. Обидві були скалічені травмами нижніх кінцівок і ще жили з ними, тобто хтось приносив їм їжу та воду. Хтось підтримував у них життя так довго, що ми бачимо перші ознаки загоєння на цих знімках.

— Один і той самий убивця.

— Надто подібна схема. Це його стиль. Спочатку він їх калічить, певно, щоб не втекли, потім протягом багатьох днів годує. Підтримує у них життя.

— І що він у дідька робить у цей час? Тішиться їхнім товариством?

— Я не знаю.

Ріццолі пильно вдивилася у розтрощену кістку й відчула укол болю у власних ногах — тінь агонії, яку мусила пережити ця жертва.

— Знаєте, — тихо заговорила вона, — коли ви тоді зателефонували мені щодо Мадам Ікс, я подумала, що це якесь старе вбивство. Нерозкрита справа, злочинець давно мертвий. Але якщо це він підклав тіло до автівки міз Пульчілло…

— Він живий, Джейн. І він тут, у Бостоні.

Двері передпокою відчинилися, увійшов сивий джентльмен, зав’язуючи хірургічний халат.

— Докторе Ванденбрінк? — запитала Мора. — Я докторка Айлс. Рада, що ви змогли приїхати.

— Сподіваюся, ви ще не почали.

— Ні, чекали на вас.

Чоловік вийшов уперед, потиснути їй руку. Йому було за шістдесят, сухорлявий, мов скелет, але засмагле обличчя й пружна хода свідчили не про хворобливість, а, навпаки, про добре здоров’я. Поки Мора усіх знайомила, він заледве глянув на Ріццолі та Фроста — його увага була прикута до стола, на якому лежало скручене тіло, милосердно сховане під простирадлом. Новоприбулого, вочевидь, цікавили мертві, а не живі.

— Доктор Ванденбрінк працює в музеї Дрентс в Ассені, — сказала Мора. — Він учора прилетів із Нідерландів, щоб відвідати цю аутопсію.

— Це вона? — спитав чоловік, не зводячи очей із накритого тіла. — То подивімося на неї.

Мора передала йому рукавички, вони обоє обтягнули пальці латексом. Вона взялася за простирадло, і Джейн приготувалася до того, що зараз побачить.

На столі з неіржавкої сталі, під яскравим світлом, оголене й спотворене тіло здавалося обвугленою покрученою гілкою. Але Джейн знала, що її довіку переслідуватиме це обличчя, чорне, гладеньке, мов вугілля, заморожене передсмертним криком.

Доктор Ванденбрінк зовсім не злякався — навпаки, схилився над нею з неприхованим захватом.

— Яка краса, — промимрив він. — О так, радий, що ви мені зателефонували. Це вартує довгої дороги.

— Ви називаєте це красою? — перепитала Джейн.

— Мені йдеться про стан збереження, — пояснив чоловік. — Наразі він практично ідеальний. Але боюся, що тепер, під впливом повітря, плоть почне розкладатися. Такого дивовижного сучасного зразка я ще не бачив. Останнім часом нечасто знаходяться люди, оброблені таким чином.

— То ви знаєте, як вона такою стала?

— О так. Дуже схоже на інших.

— На інших?

Ванденбрінк подивився на Джейн. У нього були такі запалі очі, що в детектива виникло тривожне відчуття того, що на неї дивиться череп.

— Ви колись чули про дівчинку з Іде, детективе?

— Ні. Хто вона?

— Іде — це селище на півночі Нідерландів. У 1897 році двоє чоловіків з Іде різали торф, який традиційно висушували й використовували для опалення. І в болоті вони знайшли дещо, що їх нажахало. То була жінка з довгим білявим волоссям, вочевидь, задушена — навколо шиї була тричі огорнута смужка тканини. Спочатку чоловіки з Іде не зрозуміли, з чим мають справу. Жінка була така маленька й висохла, що вони вирішили, що вона стара. А може, й демониця. Але з часом, коли до них почали приїздити зацікавлені знахідкою науковці, з’явилися нові відомості про тіло. Виявилося, що на момент смерті жінка була зовсім не літньою, це була дівчинка років шістнадцяти. Дівчинка з викривленим хребтом. Дівчинка, яку вбили. Її вдарили ножем під ключицю й задушили, перетягнувши шию тканиною. Тоді опустили в болото обличчям униз, там вона й пролежала кількасот років. Аж поки двоє чоловіків, які пішли по торф, не знайшли її і не відкрили світові.

— Кількасот років?

Ванденбрінк кивнув.

— Радіовуглецевий аналіз каже, що їй — дві тисячі років. Коли Ісус ходив по землі, бідолашна могла вже лежати у своїй могилі.

— Невже навіть через дві тисячі років можна було встановити, як вона померла? — здивувався Фрост.

— Вона чудово збереглася, від волосся до тканини на шиї. О, авжеж, тіло було пошкоджене, але це сталося значно пізніше, коли її витягали разом із торфом. Утім залишилося достатньо для того, щоб мати портрет того, якою вона була. І як мала страждати. Це — диво боліт, детективе. Вони відкривають для нас вікно у часі. У Голландії та Данії, в Ірландії та Англії знайдено сотні таких тіл. Кожне з них — мандрівець у часі, свого роду нещасний посланець, відправлений до нас людьми, які не залишили по собі письмових згадок, окрім жорстокості, втіленої у їхніх жертвах.

— Але ця жінка… — Джейн кивнула на тіло на столі. — Їй, вочевидь, не дві тисячі років.

— Однак збереглася вона точнісінько так само. Дивіться, вид­но навіть зморшки на ступнях та лінії на подушечках пальців. Бачите, яка темна у неї шкіра? Але за рисами обличчя вона очевидно європеоїдна. — Ванденбрінк подивився на Мору. — Я повністю з вами згоден, докторко Айлс.

Заговорив Фрост:

— То ви кажете, що це тіло законсервували так само, як ту дівчинку в Нідерландах?

Ванденбрінк кивнув.

— Маєте сучасне болотяне тіло.

— Я саме тому й зателефонувала докторові Ванденбрінку, — сказала Мора. — Він уже кілька десятиліть вивчає болотяні тіла.

— На відміну від єгипетської техніки муміфікації, — почав пояснювати гість, — письмових записів про те, як зробити болотяне тіло, немає. Це цілковито природний і випадковий процес, який ми не до кінця розуміємо.

— То звідки вбивця міг знати, як це робиться? — спитала Джейн.

— У спільноті, яка займається болотяними тілами, це широко обговорювалося.

Ріццолі здивовано засміялася.

— Ви маєте свою спільноту?

— Авжеж. У нас проходять зустрічі, навіть коктейльні вечірки. Здебільшого обговорюємо власні припущення, але маємо і наукові дані на підтримку теорій. Наприклад, нам відомо, що певні характеристики боліт допомагають збереженню тіл. Болота висококислотні, бідні на кисень і містять торф’яний мох у кілька шарів. Ці фактори зупиняють розкладення тіла й сприяють збереженню м’яких тканин. Саме від них шкіра стає темною, такою, як ви бачите тут. Якщо залишити тіло в болоті на кілька століть, зрештою кістки розчиняться, зостанеться лише законсервована плоть, дуже піддатлива, схожа на вичинену шкіру.