Клуб «Мефісто»

— Маємо проблему, — тихо промовила вона. — Хтось намагався його відчинити.

Сансоне подивився на підвіконня.

— Від цього сигналізація не спрацювала б. Вона реагує саме на відчинення вікна.

— Але ваш дворецький каже, що воно замкнене зсередини.

— Це означає… — Сансоне замовк. — Господи.

— Що?

— Він заліз усередину й замкнув його. Він уже в будинку!

Чоловік розвернувся й побіг назад бічним подвір’ям так швидко, що ледь не впав на доріжці, однак утримався й побіг далі. Поки Джейн дісталася вхідних дверей, він був уже в їдальні, спонукаючи всіх до виходу.

— Прошу, беріть пальта. Ви мусите негайно покинути будинок. Джеремі, я допоможу Оліверу спуститися, візьми, будь ласка, його візок.

— Та що тут відбувається? — спитала Едвіна.

— Просто робіть як кажуть, ясно? — звеліла Джейн. — Хапайте пальта й виходьте через головний вхід.

Їхню увагу привернула зброя Ріццолі — те, що вона була не в кобурі, а в неї в руках. Подробиця, що наче кричала: це не забавка, все серйозно.

Лілі скочила першою. Прожогом вибігла з кімнати до вітальні, інші поспішили за нею, метушливо вбираючись. Коли всі нарешті висипалися на холод з парадного входу, Джейн прикривала їх іззаду, уже викликаючи підкріплення. Може, вона й озброєна, але не дурна: в неї не було жодного бажання обшуковувати будинок самій.

Скоро прибув перший патруль, блимаючи вогнями, однак без сирени. Авто зупинилося, з’явилися двоє копів.

— Потрібен периметр, — скомандувала Джейн. — Щоб ніхто не вийшов з будинку.

— Хто там?

— Це ми скоро дізнаємося.

Вона підвела голову до вогнів другої патрульної машини. Прибули ще двоє копів.

— Ти, — показала вона на молодшого. Сьогодні їй потрібні були хороші рефлекси й гострий зір. — Ходи зі мною.

Ріццолі ввійшла до будинку перша, патрульний за нею, зі зброєю напоготові. Коли ввійшли до вітальні, той швидко роззирнувся, оглянув елегантні меблі, картину над каміном. Вона точно знала його думки: «Оце так дім багатія».

Джейн відсунула приховану панель і швидко зазирнула до шафи, щоб переконатися, що там порожньо. Тоді вони рушили далі, через їдальню та кухню, до солідної бібліотеки. Та часу витріщатися на заповнені книжками полиці від підлоги до стелі не було. Вони полювали на почвару.

Піднялися вгору сходами, пройшли вздовж різьбленої балюстради. З портретів на них пильно дивилися намальовані очі. Вони проминули замисленого чоловіка, жінку з великими дитячими очима, двох схожих на янголят дівчаток за клавесином. Нагорі був укритий килимом коридор, ряд дверей. Джейн не знала планування будинку, не знала, чого чекати. Хоча її й прикривав патрульний, хоча надворі було ще троє офіцерів, долоні в неї спітніли й серце наче калатало десь у горлі. Вони просувалися, кімната за кімнатою, відчиняли шафи, прослизали у двері. Чотири спальні, три ванні кімнати.

Тоді дісталися вузьких сходів.

Детектив зупинилася, дивлячись на двері, що вели на горище. «От же ж, — подумала вона. — Я не хочу туди підніматися».

Утім, узялася за перила й стала на першу сходинку. Почула, як та рипнула під її вагою, і збагнула, що нагорі це теж чутно, зрозуміло, що вона наближається. Дихання патрульного в неї за спиною стало частішим.

«Він теж відчуває. Присутність зла».

Ріццолі піднялася рипливими сходами до дверей. Взялася мокрою рукою за клямку, глянула на своє підкріплення — він швидко, напружено кивнув.

Вона розчахнула двері й увалилася всередину, описавши променем ліхтаря арку в темряві, серед затінених силуетів. Світло відбилося від міді, зіщулені фігури готувалися напасти.

А тоді коп нарешті знайшов вимикач за її спиною й увімкнув світло. Джейн кліпнула від спалаху. Нападники вмить перетворилися на меблі, лампи й згорнуті килими. Тут була справж­ня скарбниця антикваріату. Сансоне був такий збіса багатий, що навіть його вживані меблі, певно, коштували цілого статку. Джейн пішла горищем — пульс сповільнювався, страхи зникали, поступаючись місцем полегшенню. Чудовиськ тут немає.

Вона вклала пістолет до кобури й стала серед усіх тих скарбів, почуваючись украй безглуздо. Певно, таки сигналізація спрацювала помилково. «Але що залишило слід на підвіконні?»

Рація патрульного раптом ожила.

— Ґреффеме, який ваш статус?

— Здається, тут усе чисто.

— Ріццолі там?

— Так, поруч.

— Тут, унизу, халепа.

Джейн запитально глянула на копа.

— Що там у вас? — запитав він у рацію.

— Докторка Айлс просить її вийти якнайшвидше.

— Ідемо.

Детектив кинула останній погляд на горище й рушила вниз сходами, до коридору, до обшуканих спалень, повз ті ж портрети, які щойно дивилися на них. Серце знову почало калатати, коли вона вийшла з будинку в ніч, омиту спалахами вогнів. Прибуло ще два патрулі, і калейдоскоп сяйва на мить осліпив її.

— Джейн, вона втекла.

Ріццолі зосередилася на докторці Айлс, яку вогні підсвічували зі спини.

— Що?

— Лілі Сол. Ми стояли там, на тротуарі. А коли розвернулися, її вже не було.

— Бляха.

Джейн просканувала поглядом вулицю, схожі на тіней силуети патрульних, цікавих роззяв, які повиходили на холод, щоб побачити, з чого стільки гамору.

— Минуло кілька хвилин, — сказала Мора. — Вона не могла втекти далеко.

35

Лілі Сол промчала однією вузькою вулицею, звернула на іншу, заглиблюючись усе далі в лабіринт незнайомого району. Вона не знала Бостона й навіть не уявляла, куди біжить. Було чути сирени поліційних патрулів, вони кружляли навколо, мов акули. Помітивши спалах фар, вона забилась у провулок, присіла за сміттєвими баками: вулицею повільно проїхав патруль. Тієї ж миті, як він зник за рогом, жінка схопилася на ноги й побігла в інший бік. Тепер вона спускалася, ковзаючи на вкритій кригою бруківці, і наплічник боляче бив по лопатках. Її одяг не годився на таку люту погоду, ступні вже пекло від холоду, а руки заніміли без рукавиць. Підошви кросівок роз’їхались, і Лілі приземлилася на куприк. Від удару по спині прокотилася хвиля болю. Кілька секунд вона посиділа, ошелешена, у голові гуло. Коли зір нарешті знову став чіткий, вона побачила, що перебуває біля підніжжя пагорба. Через дорогу був парк, обрамлений кущами: на блискучому від льоду снігу лежали довгасті похмурі тіні дерев. Однак її увагу привернув сяйливий знак.

Станція метро.

Треба просто заскочити в потяг, і за кілька хвилин вона вже буде в будь-якій точці міста. І зігріється.

Лілі видряпалася на ноги: болів від падіння куприк, у подряпаних долонях пекло. Вона покульгала через вулицю, зробила кілька кроків тротуаром і завмерла.

З-за рогу вивернуло патрульне авто.

Вона чкурнула в парк, зіщулилася за кущами. Поки чекала, серце калатало в горлі, але машина так і не проїхала повз неї. Визирнувши з-поміж гілок, Лілі побачила, що авто стоїть припарковане біля станції метро. Чорт забирай. Доведеться змінити план.

Жінка роззирнулася й помітила осяйний знак іншої станції метро по той бік парку. Підвелася й рушила до нього, тримаючись у тіні дерев. Сніг укрила кірка льоду, і кожен крок супроводжувався голосним тріскотом, коли взуття провалювалось у глибокі замети. Вона пробиралася вперед, важко дихаючи від зусиль, мало не загубивши одну кросівку. А тоді, крізь хрипіння власного подиху, почула щось за спиною — тріскіт, хрупання. Зупинилася, розвернулася, і серце завмерло.

За деревом стояла постать — безлика, майже безформна, радше тінь, а не плоть. «Це він».

Схлипнувши, Лілі побігла, спотикаючись у снігу, трощачи крижану кірку. Вона не могла чути звуків переслідування за власним диханням, за гупанням серця, але знала, що він іде за нею. Він постійно був трохи позаду — щохвилини, щоподиху, йшов по її слідах, нашіптуючи біду. Але ж не так близько! Лілі не озиралася, не хотіла бачити, як наближається істота з її кошмарів, — просто неслася вперед, загубивши-таки кросівку, у шкарпетці, наскрізь мокрій від крижаної води.