Клуб «Мефісто»

Тоді вона раптом вивалилася на тротуар. Знак входу до метро був просто попереду. Лілі швидко кинулася вниз сходами, майже чекаючи, коли за спиною зашурхотять крила й гострі пазурі встромляться в спину. Натомість відчула тепло тунелю метро на обличчі й побачила, як на неї хвилею сунуть інші пасажири.

«Немає часу вовтузитися з грішми. Перестрибуй турнікет!»

Лілі перебралася через нього, хлюпнула мокрою шкарпеткою. Зробила два кроки й різко спинилася.

Перед нею стояла Джейн Ріццолі.

Лілі розвернулася до турнікета, який щойно перестрибнула. Ще один коп перекривав їй відхід.

Вона божевільно роззирнулася по станції, шукаючи істоту, яка її переслідувала, та побачила лише здивовані погляди пасажирів.

На її зап’ястку замкнулися кайданки.

***

Вона сиділа в машині Джейн Ріццолі, надто виснажена, щоб навіть просто думати про втечу. Мокра шкарпетка стискала ногу, наче шмат криги, і навіть увімкнений обігрівач не міг її зігріти, вгамувати її тремтіння.

— Добре, Лілі, — мовила Ріццолі. — Тепер ви розповісте мені правду.

— У правду ви не повірите.

— А ви спробуйте.

Лілі сиділа нерухомо, сплутане волосся затуляло обличчя. Це вже не мало значення. Вона так утомилася втікати. «Я здаюся».

— Де Домінік? — запитала Джейн.

— Він мертвий, — відповіла Лілі.

Детектив мовчки обробляла інформацію, доходила власних висновків. Крізь зачинене вікно долинуло завивання пожежної машини, але тут, у салоні, хіба що сичав обігрівач.

— Це ви його вбили? — спитала Ріццолі.

Лілі зглитнула.

— Так.

— То його мати ніколи по нього не приїздила, так? Не забирала його за кордон. Саме тому ви написали того листа для школи.

Лілі опустила голову ще нижче. Не було сенсу заперечувати, ця жінка вже склала два і два.

— Зі школи все телефонували й телефонували, питали, чи він повернеться до навчання. Я мусила написати того листа, щоб вони припинили питати, де він.

— Як ви його вбили?

Лілі, тремтячи, набрала повітря.

— То був тиждень після батькового похорону. Домінік був у нашому гаражі, роздивлявся мамине авто. Сказав, що їй воно більше не потрібне, то, може, він його забере. — Голос жінки стишився до шепоту. — Тоді я й сказала, що знаю. Знаю, що це він їх убив.

— Звідки ви це знали?

— Знайшла його записник. Він тримав його під матрацом.

— Що було в тому записнику?

— Там було все про нас. Сторінки за сторінками про нудну родину Солів. Що ми робили щодень, що говорили одне одному. Він занотував, якою дорогою Тедді завжди ходив до озера. Які пігулки зберігалися в шафці у ванні. Що ми їли на сніданок, як казали одне одному добраніч. — Вона замовкла. Знову зглитнула. — І він знав, де батько тримав ключ від сховку з пістолетом.

Лілі подивилася на Джейн.

— Він вивчав нас, наче сам був науковцем, а ми — лише піддослідними пацюками.

— У записнику було прямо написано, що він убив ваших рідних?

Вона завагалася.

— Ні. Останній запис було датовано восьмим серпня, коли Тедді… — Пауза. — Він був надто розумний, щоб писати про це прямо.

— Де зараз той записник? Досі у вас?

— Я спалила його разом з іншими його книжками. Нестерпно було їх бачити.

Лілі розуміла погляд детектива. «Ти знищила докази. Чому я маю тобі вірити?»

— Гаразд, — сказала Ріццолі. — Ви кажете, що заскочили Домініка в гаражі й виступили проти нього.

— Я була така засмучена, що не подумала про те, що буде далі.

— І що ж було?

— Коли я сказала йому, що все знаю, він просто витріщився на мене. Без страху, без провини. Сказав: «Ти не зможеш цього довести».

Вона вдихнула, повільно видихнула.

— Навіть якби й могла, йому було лише п’ятнадцять. За ґрати він би не сів і звільнився б за кілька років. А мої рідні так і лишилися б мертві.

— Що було далі?

— Я запитала його чому. Для чого йому чинити такі жахи. І знаєте, що він сказав?

— Що?

— «Ти мала б бути зі мною приязніша». Оце й уся відповідь. Усе, що він сказав. Потім усміхнувся й пішов до виходу, наче ніщо у світі його не обходило. — Лілі помовчала. — Тоді я це й зробила.

— Як?

— Взяла лопату, що стояла попід стіною. Навіть не пам’ятаю, як тягнулася по неї. Не відчувала її ваги. Здавалося, наче… наче руки стали чужі. Він упав, але був ще притомний і почав відповзати. — Вона видихнула й тихо мовила: — Тоді я вдарила його знову.

Надворі стало тихо. Люта погода вигнала перехожих з вулиць, лише час від часу повз них проїздило якесь авто.

— А потім? — спитала Ріццолі.

— Я могла думати тільки про те, як позбутися тіла. Запхнула його в материне авто. Подумала, може, це зійде за нещасний випадок. Була ніч, тож ніхто нічого не побачив би. Я поїхала до кар’єру за кілька миль від міста й скинула машину у воду. Припустила, що хтось її рано чи пізно знайде.

Лілі зневірено засміялася.

— Але не знайшли. Уявляєте? — Вона подивилася на Джейн. — Ніхто її так і не знайшов.

— І після цього ви просто повернулися до свого життя.

— Я закінчила школу й поїхала геть із міста. Не хотіла бути там, коли тіло таки знайдуть.

Жінки подивились одна на одну. Джейн промовила:

— Ви усвідомлюєте, що зізнались у вбивстві Домініка Сола? Я мушу вас заарештувати.

Лілі й оком не змигнула.

— Я радо зробила б це знову. Він заслужив.

— Хто про це знав? Про те, що ви його вбили?

Лілі завагалася. За вікном авто проминула пара, схиливши голови під вітром, зіщулившись у зимових пальтах.

— Сара та Лорі-Енн знали?

— Вони були моїми найкращими подругами, я мала їм розповісти. Вони зрозуміли, чому я це зробила. Присягнулися зберегти таємницю.

— А тепер ваші подруги мертві.

— Так. — Вона здригнулася, охопила себе руками. — Це я винна.

— Хто ще знає?

— Я більше нікому не говорила, думала, що з цим покінчено. — Лілі набрала повітря. — А тоді Сара отримала ту листівку.

— З посиланням на Одкровення?

— Так.

— Хтось іще мусить знати про те, що ви вчинили. Хтось бачив вас тієї ночі чи щось чув. І тепер веселиться, катуючи вас.

Лілі похитала головою.

— Цю листівку міг надіслати лише Домінік.

— Але ж він загинув. Як це можливо?

Лілі мовчала, знаючи, що її слова здаватимуться абсурдом цій украй логічній жінці. Тоді запитала:

— Ви вірите в життя після смерті, детективе?

Як і можна було передбачити, Ріццолі пирхнула.

— Я вірю, що життя в нас одне, тож не варто його паскудити.

— А давні єгиптяни вірили в посмертя. Вони вірили, що всі люди мають ба, яку зображали птахою з людським обличчям. Ба — це душа. Після смерті вона звільняється й може літати світом живих.

— Як ці єгипетські штуки стосуються вашого двоюрідного брата?

— Він народився саме в Єгипті. Мав багато книжок від матері, подекуди — дуже старих, із текстами з єгипетських гробниць, магічними закляттями, які можуть повернути ба до життя. Гадаю, він знайшов спосіб.

— Ви говорите про воскресіння?

— Ні. Про одержимість.

Здавалося, тиша триватиме вічно.

— Ви про одержимість демонами? — нарешті перепитала Джейн.

— Так, — тихо відповіла Лілі. — Ба знаходить інший дім.

— Займає тіло когось іншого? Змушує вбивати?

— Душа не має фізичної форми. Їй потрібно керувати справж­німи плоттю й кров’ю. Сама ідея одержимості зовсім не нова. Католицька церква завжди про неї знала, є задокументовані випадки. Ритуали екзорцизму.

— То ви кажете, що ба вашого двоюрідного брата перехопила чуже тіло й саме так він зміг вас переслідувати і вбити двох ваших подруг?

Лілі почула скепсис у голосі детектива й зітхнула.

— Немає сенсу про це говорити. Ви не вірите.

— А ви? Ну — по-справжньому?

— Дванадцять років тому не вірила, — неголосно відповіла Лілі й подивилася на Ріццолі. — А тепер вірю.

«Дванадцять років під водою», — подумала Джейн. Вона стояла, тремтячи, на краю кар’єру; гуркотіли двигуни, натягнутий струною трос стогнав від ваги давно похованого під водою автомобіля. Що відбувається з тілом, яке пролежало на дні протягом дванадцяти літ з цвітінням водоростей та дванадцяти зим з кригою та таненням? Інші присутні похмуро мовчали і, безсумнівно, так само, як вона, страшилися того, яким з’явиться перед ними Домінік Сол. Судмедексперт округу, доктор Кіббі, підняв комір і натягнув шалик на обличчя, наче намагаючись зникнути всередині свого пальта, опинитися де завгодно, тільки не тут. У деревах над їхніми головами каркало тріо ворон, наче прагнуло побачити мертвечину, посмакувати. «Сподіваюся, плоті там не залишилося», — подумала Джейн. З чистими кістками можна мати справу. Скелети — то, по суті, гелловінські прикраси, що торохкотять пластиком. Зовсім не люди.