Клуб «Мефісто»

Мора глянула на будинок, у якому тепер світилися всі вікна.

— Коли ми прийшли, двері були зачинені. Як він сюди пробрався?

— Ознак зламу немає. Тільки розбите вікно на кухні.

— Ми мусили його розбити. Побачили кров у раковині.

— І Сансоне весь час був з вами?

— Джейн, ми були разом увесь вечір.

— За винятком того, коли він погнався за злочинцем. Каже, що нікого надворі не бачив. І коли ми пішли оглянути двір, виявилося, що він добряче попсував сніг. Зіпсував усі сліди, які могли б нам згодитися.

— Він не підозрюваний.

— Я цього й не казала.

Мора затихла, думаючи про дещо інше, сказане Джейн. «Ознак зламу немає».

— Джойс О’Доннел його впустила. — Докторка Айлс подивилася на Ріццолі. — Вона впустила вбивцю у свій дім.

— Або ж забула замкнути двері.

— Авжеж, двері вона замкнула. Була не дурна.

— Але й не остерігалась як слід. Працюючи з чудовиськами, ніколи не знаєш, хто з них піде слідом за тобою. Ці вбивства мали стосунок до неї, док. З першого ж випадку він привертає її увагу дзвінком. Друге вбивство відбувається за будинком, у якому вона вечеряє. Усе вело до цього, до головної події.

— Чого б їй упускати його до будинку?

— Може, вона гадала, що спроможна його контролювати. Подумайте, у скількох в’язницях вона бувала, скількох людей, таких як Воррен Гойт чи Амальтея Ленк, опитувала. Вона зближується з ними всіма.

Від згадки матері Мора скривилася, але промовчала.

— Вона наче циркова приборкувачка левів. Коли щодня працюєш із тваринами, починаєш думати, що все під конт­ролем. Чекаєш, що кожного разу, як ляснеш батогом, вони стрибатимуть, як хороші кошенята. Може, навіть думаєш, що вони тебе люблять. А тоді якось розвертаєшся спиною, і вони встромляють ікла тобі в шию.

— Я знаю, вона вам ніколи не подобалася, — мовила Мора. — Але якби ви були там, якби бачили її смерть… — Вона глянула на Джейн. — Вона була нажахана.

— Я не почну її любити тільки тому, що вона мертва. Тепер вона жертва, тож я зобов’язана виконати свою роботу якомога краще. Але не можу не думати, що вона сама це накликала.

У скло постукали, детектив опустила вікно. Зазирнув коп зі словами:

— Містер Сансоне хоче знати, чи ви закінчили його опитувати.

— Ні, не закінчили. Скажіть, хай зачекає.

— І судмедексперт уже збирається. Маєте ще запитання?

— Як щось буде, я його наберу.

Мора побачила у вікно, як із будинку вийшов її колега, доктор Ейб Брістол. Це він робитиме розтин О’Доннел. Якщо побачене всередині його засмутило, то він ніяк цього не показував. Зупинився на ґанку, спокійно застібнув пальто, натягнув теплі рукавиці, розмовляючи з копом. «Ейб не дивився, як вона помирає, — подумала докторка Айлс. — На його пальті не лишилось її крові».

Джейн відчинила двері автомобіля, і всередину ввірвався новий подих холоду.

— Ходімо, док, — мовила вона, вибираючись назовні. — Відвеземо вас додому.

— Моє авто лишилося на Бікон-Гілл.

— З ним розберетеся потім. У вас тут особисте таксі. — Ріццолі розвернулася й гукнула: — Отче Брофі, вона готова.

Тільки тоді Мора помітила його — на вулиці, у тіні. Він підійшов до них — високий силует, чиє обличчя набуло мерехтливих рис тільки тоді, як він опинився в танцівних вогнях патрульних автівок.

— Ти певна, що добре почуваєшся? — спитав він, допомагаючи їй вийти з машини. — Не хочеш до лікарні?

— Прошу, відвези мене додому.

Хоча Деніел і запропонував їй підтримку, вона сховала руки в кишені, відмовившись від його простягнутої руки дорогою до машини. Вона відчувала, що на них дивляться поліціянти. Докторка Айлс і той священник, знову разом. Чи хоч хтось не звернув на них уваги, не поцікавився?

«Чорт забирай, тут немає чим цікавитися».

Вона сіла на пасажирське сидіння, дивлячись просто перед собою, поки він заводив двигун. Мовила:

— Дякую.

— Ти знаєш, я прийду, щойно ти покличеш.

— Це Джейн тебе викликала?

— І я цьому радий. Сьогодні тебе має відвезти додому друг. Не якийсь коп, якого ти заледве знаєш.

Він від’їхав від тротуару, і сліпучі вогні швидкої розтанули позаду.

— Сьогодні ти була надто близько, — тихо сказав Деніел.

— Повір, я цього не хотіла.

— Не варто тобі було йти до будинку. Краще викликала б поліцію.

— Можна ми не будемо про це говорити?

— Моро, лишилося хоч щось, про що ми можемо говорити? Чи тепер завжди буде так? Ти не приходитимеш у гості, не відповідатимеш на дзвінки?

Вона нарешті подивилася на нього.

— Деніеле, я не стаю молодша. Мені сорок один, мій єдиний шлюб був приголомшливо катастрофічний, і я схильна до безнадійних романів. А я хочу заміж. Хочу бути щасливою. Не можу дозволити собі марнувати час на стосунки, які нікуди не ведуть.

— Навіть якщо дружба й почуття щирі?

— Дружба постійно руйнується. А серця розбиваються.

— Так, — згодився він і зітхнув. — Правда.

Вони трохи проїхали мовчки. Тоді Деніел промовив:

— Я не хотів розбивати тобі серце.

— І не розбив.

— Але я завдав тобі болю. Я це знаю.

— Ми скривдили одне одного. Мусили. — Мора помовчала й додала згіркло: — Цього вимагає твій усемогутній Господь, чи не так?

Вона хотіла зробити йому боляче і з раптової тиші зрозуміла, що влучила в ціль. Священник мовчав, поки під’їжджав до її району, поки звертав на під’їзну доріжку й вимикав двигун. Тоді розвернувся до неї.

— Твоя правда, — сказав. — Мій Господь вимагає забагато, чорт забирай.

І притягнув її до себе.

Вона мала б опиратися, мала б відштовхнути його, вийти з машини. Але не зробила цього: надто довго хотіла цих обіймів, цього поцілунку. І більшого, значно більшого. Це було божевіллям, з цього нічого не могло вийти. Але тепер між ними не стояв ані тверезий розум, ані Бог.

«Не введи нас у спокусу». Вони цілувалися весь шлях від автомобіля до дверей. «Визволь нас від злого». Марні слова — замок з піску, що не встояв проти могутнього припливу. Вони ввійшли до будинку. Мора не вмикала світло, і в темному передпокої здавалося, що темрява робить голос­нішим їхнє різке дихання, шурхіт тканини. Вона скинула закривавлене пальто, і воно впало на підлогу чорною калюжею. Коридор освітлювало лише слабке сяйво з вікон. Ніщо не проливало світла на їхній гріх, не було очей, щоб засвідчити їхнє падіння.

Вона провела його до спальні. До свого ліжка.

Уже рік вони кружляли в цьому танку, з кожним кроком наближаючись до цієї миті. Вона знала серце цього чоловіка, а він — її, однак його плоть була чужою, незнаною на дотик, на смак. Вона провела пальцями по теплій шкірі, по вигину його спини — нова територія, яку так хотілося дослідити.

На підлогу впали рештки одягу; останній шанс зупинитися вислизнув від них.

— Мора, — прошепотів Деніел, цілуючи її шию, її груди. — Моя Мора.

Його слова були ніжні, мов молитва, але не до його Господа, а до неї. Вона зовсім не відчувала провини, розкриваючись для нього. Не її клятву було порушено, не її совість страждатиме. «Сьогодні, Боже, у цю мить, він мій, — подумала, святкуючи перемогу, коли Деніел застогнав на ній, коли вона охопила його ногами, катуючи, підштовхуючи. — Я маю те, чого Ти, Боже, не можеш йому дати. Я забираю його в Тебе. Я заявляю про своє право на нього. Можеш кликати Своїх демонів, мені начхати».

І Деніелові сьогодні теж.

Коли їхні тіла нарешті розрядилися, він упав у її обійми. Вони довго лежали мовчки. У світлі з вікна Мора бачила слабкий блиск його очей, що дивилися в темряву. Він не спав, а міркував. Можливо, шкодував. Минав час, і тиша стала нестерпна.

— Ти шкодуєш? — запитала вона.

— Ні, — прошепотів він, ковзнув пальцями по її руці.

— Чому я не переконана?

— А тобі це потрібно?

— Я хочу, щоб ти радів. Те, що ми зробили, природно. Це в людській природі. — Мора помовчала й додала, зітхнувши: — Але, можливо, це погане виправдання гріха.

— Я зовсім не про це думав.