Клуб «Мефісто»

— Сансоне? — гукнула.

Ніхто не озвався. Вона чула лише калатання власного серця, тож пішла вслід за будинок. Зупинилася на порожній під’їзній доріжці, перед тінню гаража. Знову покликала Сансоне, але щось змусило її замовкнути — непевне усвідомлення того, що хтось спостерігає за нею, вистежує її. Мора розвернулася, просканувала поглядом вулицю. Побачила, як вітер жене папірець, схожий на привида в польоті.

Їй на плече опустилася рука.

Зойкнувши, Мора різко розвернулася й опинилася перед Сансоне, який тихо матеріалізувався за нею.

— Її авто — у гаражі, — мовив він.

— То де вона?

— Я спробую зайти ззаду.

Цього разу жінка не випускала його з очей, слідом за ним пішла через бокове подвір’я крізь глибокий неторканий сніг попід гаражем. Коли вони виринули в задній двір, її брюки були мокрі, сніг просочився у взуття, холодив ноги. Ліхтарик її супутника пройшовся по кущах та шезлонгах, укритих білим оксамитом. Жодних слідів, сніг цілий. Дворик оточувала вкрита лозами стіна, що створювала повністю закритий від сусідів особистий простір. І докторка Айлс була тут сама, з чоловіком, якого заледве знала.

Та його увага була прикута не до неї. Він зосередився на кухонних дверях, які не міг відчинити. Він трохи подивився на них, обмірковуючи наступний крок, тоді глянув на Мору.

— Маєте номер детектива Ріццолі? Наберіть її.

Вона дістала мобільний, підійшла до вікна кухні, де було світліше. Вже збиралася набрати номер, аж раптом завмерла, дивлячись на кухонну раковину за вікном.

— Сансоне, — прошепотіла вона.

— Що?

— Там кров… біля зливу.

Він кинув туди погляд, і наступний крок шокував її. Чоловік схопив один із шезлонгів і жбурнув його у вікно. Скло розбилося, уламки полетіли до кухні. Він пробрався всередину, і за мить двері розчахнулися.

— Тут і на підлозі кров, — мовив Сансоне.

Судмедекспертка побачила червоні розмазані плями на кремових кахлях. Сансоне вибіг із кухні, чорне пальто тріпотіло за спиною, мов накидка, бо з його швидкістю, коли Мора була біля сходів, чоловік уже добіг до другого поверху. Вона побачила ще кров, розмазану по дубових сходинках, по плінтусах, наче скривавлені руки чіплялися за сходи й стіни, поки тіло тягнули нагору.

— Моро! — загорлав згори Сансоне.

Вона побігла вгору, на сходовому майданчику другого поверху побачила ще кров, схожу на блискучу лижню серед коридору. І почула звук — наче клекотіння води в аквалангу. І ще не ввійшовши до спальні, вже знала, кого побачить — не мерця, а жертву, яка відчайдушно чіпляється за життя.

Джойс О’Доннел лежала на спині на підлозі, вирячивши очі в смертельній паніці, з шиї бив, пульсуючи, червоний струмінь. Вона з сичанням набрала повітря, закашлялася, в легенях забулькала кров. Яскравий струмінь порснув у лице Сансоне, коли той схилився над жінкою.

— Пропустіть мене! Телефонуйте 911! — наказала Мора, опустилася навколішки й затисла пальцями різану рану.

Вона звикла торкатися мертвої плоті, не живої, і кров, що струменіла по її руках, була приголомшливо тепла. «Прийом Сафара», — згадала вона. Перші правила реанімації: перевірка дихальних шляхів, дихання, кровообігу. Але одним брутальним ударом леза по горлу нападник поставив під сумнів усі три. «Я лікарка, але навряд чи можу її врятувати».

Сансоне закінчив телефонну розмову.

— Швидка їде. Чим я можу допомогти?

— Несіть рушники. Треба зупинити кров!

Рука О’Доннел раптом стиснулася на Мориному зап’ястку з панічною силою. Шкіра була така слизька, що пальці Мори ковзнули з рани, вивільнивши новий фонтан крові. Знову сичання, знову кашель, знову порскання з розрізаної трахеї. О’Доннел захлиналася. З кожним подихом удихала власну кров. Вона клекотіла в дихальних шляхах, пінилася в альвеолах. Судмедекспертці доводилось оглядати легені інших жертв, яким перерізали горло, вона знала механізм такої смерті.

«А тепер я спостерігаю, як це відбувається, і не можу нічим зарадити».

До спальні ввірвався Сансоне з рушниками, і Мора притиснула зібгану тканину до шиї. Білий махровий рушник магічним чином почервонів. О’Доннел ще сильніше стиснула їй зап’ясток. Губи ворухнулися, але слів не було, тільки булькотіння повітря через кров.

— Все гаразд, все гаразд, — мовила Мора. — Швидка вже близько.

О’Доннел затремтіла, кінцівки судомно здригалися. Але очі були притомні, зосереджені на Морі. «Чи бачить вона це в моїх очах? Те, що знаю я: вона помирає?»

Мора підвела голову, почувши далеке виття сирен.

— Ну ось, — мовив Сансоне.

— Парадні двері зачинені!

— Я спущуся й зустріну їх.

Він підвівся, і докторка Айлс чула, як гупають його кроки на сходах.

О’Доннел досі пильно дивилася на неї. Її вуста заворушилися швидше, пальці пазурами вп’ялися Морі в руку. Сирена наближалася, але цю кімнату заповнювало тільки клекотливе дихання жінки, що помирала.

— Джойс, будьте зі мною! — спонукала Мора. — Я знаю, ви витримаєте!

О’Доннел смикала її за зап’ясток сповненими паніки рухами, що загрожували відірвати Морину руку від рани. З кожним удихом з її горла розліталися яскраві краплі. Очі розширилися, наче вона побачила безодню, що розкривалася перед нею. «Ні, — промовили вуста. — Ні».

У цю мить Мора збагнула, що жінка дивиться вже не на неї, а за її спину. Тільки тоді вона почула, як рипнула підлога.

«Нападник не виходив з дому. Він досі тут. У цій кімнаті».

Вона розвернулася, щоб зустріти удар. На неї кажанячими крилами накотилася темрява, і вона впала. Вдарилась обличчям об підлогу й лежала, оглушена, з чорнотою перед очима. Але крізь дошки підлоги під щокою чула гупання кроків, що віддалялися, наче серцебиття самого будинку. Біль пульсував у голові, перетворюючись на удари, наче хтось уганяв гвіздки їй у череп.

Мора не чула останнього подиху Джойс О’Доннел.

Чиясь рука схопила її за плече. Вона замахала руками, відбиваючись у раптовому нападі паніки, наосліп цілячись у нападника.

— Моро, тихо. Моро!

Він схопив її руки, вона кілька раз слабко смикнулася. А тоді перед очима розвиднілося, і вона побачила перед собою Сансоне. Почула інші голоси, помітила металевий блиск ношів. Озирнувшись, зосередилася на двох парамедиках, які зігнулися над тілом Джойс О’Доннел.

— Пульсу немає. Дихання теж.

— Крапельниця на повну.

— Господи, ти глянь, скільки крові.

— Як там інша пані?

Парамедик глянув на докторку Айлс. Сансоне відповів:

— Начебто все гаразд. Гадаю, вона просто зомліла.

— Ні, — прошепотіла Мора. Схопила його за руку. — Він був тут.

— Що?

— Він залишався тут. У цій кімнаті!

Раптом він усвідомив її слова, відсахнувся, скочив на ноги.

— Ні… зачекайте на поліцію!

Але Сансоне вже вибіг з кімнати.

Мора спробувала сісти й похитнулася, в очах усе попливло. Коли нарешті зір прояснів, вона побачила двох парамедиків на колінах у крові Джойс О’Доннел, в оточенні обладнання й упаковок від ліків та інструментів. На осцилоскопі висвічувалась електрокардіограма.

Пряма лінія.

Джейн сіла на заднє сидіння патрульного авто поруч із Морою, зачинила двері. Один подих холоду забрав усе тепло з автівки, і докторка Айлс знову затремтіла.

— Ви точно нормально почуваєтеся? — запитала детектив. — Може, вам треба до лікарні?

— Я хочу додому, — сказала Мора. — Можна мені додому?

— Нічого більше не пригадуєте? Жодні деталі не спливають?

— Я вже сказала, обличчя я не бачила.

— Тільки чорний одяг.

— Чорне щось.

— Щось? То йдеться про людину чи про звіра?

— Усе сталося дуже швидко.

— Ентоні Сансоне носить чорне.

— То був не він. Він саме вийшов, спустився зустрічати швидку.

— Так він каже.

Обличчя Ріццолі було силуетом на тлі вогнів патрульних машин по всій вулиці. Прибув звичний конвой офіційних автівок, і тепер поміж стовпчиків у дворі тріпотіла жовта поліційна стрічка. Мора просиділа в машині так довго, що кров на її пальті встигла висохнути, і тканина стала жорстка, мов пергамент. Доведеться пальто викинути: вона більше не мала бажання його вдягати.